Попіл снів – Павло Загребельний

— Але ж він мертвий, Олено Гордіївна! — зойкнула Галка.

— На Новий рік пив? — спитала лікарка.

— Хто ж не п'є?

— Що пив — не питаю. П'ють усі однаково, а похмілля в кожного своє. От у вашого брата вийшло таке оригінальне похмілля, що нагадує коматозний стан. Але повторюю: це не мій хворий.

— Що ж мені робити? — прошепотіла Галка.

— Набратися терпіння.

— Я не можу… не можу на нього дивитися… Ви не можете собі уявити…

— Може, попросіть Ларису, хай подивиться.

— Ларису?

Лариса була невропатологом санаторію. Незаміжня, досить приваблива, відбивала в медсестер льотчиків, які їй подобалися.

— Коли хочете, я попрошу її поїхати з вами, — сказала Олена Гордіївна, по-своєму витлумачивши Галчину розгубленість.

— Ой, я така вдячна вам, Олено Гордіївна, така вдячна! — прошепотіла Галка.

Ні за які гроші не стала б вона везти до себе Ларису, коли б не таке нещастя з Чуйком! Поставити їх поряд — земля і небо! Галка маленька, геть непомітна, коси в неї гарні, але хто ж їх побачить під вовняною шапочкою-самов'язочкою, тіло теж гарне, мовби виточене, та який же чоловік зможе уявити приваби цього тіла, захованого під незграбним пальтом-балахоном із синтетики сіро-буро-малинового кольору! А Лариса висока, грудаста, оката, коси з-під норкової шапки мов чорні змії, шубка з натурального хутра (може, фарбований пес, але однаково ж натуральне!) тільки підкреслює все, що в ній треба підкреслити, на струнких ногах — імпортні чобітки (все куплене до всіх отих божевільних підвищень цін, але вже куплене — тепер не відбереш!), на обличчі косметика, може, й не французька, а польська, та де тепер і за які гроші роздобудеш не те що польську, а хоч би циганську косметику (оту, якою в Києві циганки торгують коло хрещатицьких вбиралень).

Поїхати до Галки Лариса згодилася без намовлянь.

— Подивимось, якого ти красунчика підчепила! — підморгнула вона Галці.

— Сказала ж: брат двоюрідний.

— Всі брати, всі двоюрідні, троюрідні і через дорогу навприсядки. Він хоч симпатичний? А то, може, й їхати не варто?

— Та ти лікарка чи не лікарка! — розізлилася Галка. — Людина вмирає, а ти…

— Ну, лікарка, лікарка, пробач. Галко. Ми вмить. Я попрошу в головного карету, ми одразу…

Чуйко лежав так, як його лишила Галка: на спині, руки по швах, підборіддя задерте, очі заплющені. Мрець, та й годі. Але мрець такий красивий, що Лариса аж застогнала, побачивши Чуйка.

— А що сказала Олена? — спитала вона пошепки.

— Сказала, що це не її хворий.

— І не глянула на нього?

— Ні.

— Ну, й дурна! Не її хворий! А що він — мій хворий? Ти як вважаєш. Галко?

— Мені аби його на ноги підняти, а чий він…

— Е-е, не кажи так, — Лариса пустотливо посварилася на неї пальчиком. — Де в тебе тут руки сполоснути? Теплої води немає? Ну, я так, похукаю, щоб не холодні руки…

Інструмент у невропатологів відомий: гумовий молоточок з блискучою ручкою. Лариса для годиться стукнула молоточком по Чуйкових колінах, тоді кінцем ручки спробувала покреслити його груди у трикутному вирізі армійської спідньої сорочки. На постукування молоточком ноги не зворухнулися, від прокреслень на тілі — ніякого сліду.

— В нього тіло як скляне, — прошепотіла Лариса.

— Сама ти скляна!

— Пробач. Ну, як сталеве або мармурове. Вперше бачу.

Вона віддала молоточок Галці, обережно підняла повіко на правому оці в Чуйка, тоді на лівому і злякано позадкувала від ліжка.

Виманивши Ґалку до сіней, Лариса прошепотіла:

— Він дивиться мов живий!

— Так він і є живий!

— Я не так сказала. Очі під повіками не мертві і не сонні, ніякої в них безтямності. Враження таке, ніби він усе чує і все бачить, але не подає знаку, не хоче говорити, лежить і чогось жде.

— Чого б же він ждав, коли він увесь наче мертвий?

— Ну, про це трудно ось так одразу… Давай я ще завтра заскочу.

«Заскочиш, та не до мене», — подумала Галка, поклавши собі не пускати до Чуйка не тільки цієї небезпечної з усіх поглядів Лариси, а й взагалі будь-яких лікарів, бо на них ніякої надії. Вона вже шкодувала, що даремно згаяла день на всі оці аналізи й консультації. Треба було одразу до знайомого діда в Тетерів, як дід не поможе, то вже ніхто.

Але до діда треба було їхати самому хворому. Галка вже возила до нього льотчиків з санаторію. Вони всіляко крутили-вертіли, не хотіли признаватися, шо їм докучає, ну, та то їхня справа. Однаково ж від діда не сховаєшся ні з чим. Він ставив діагноз, як японський томограф. Накрий звичайну гранчасту склянку долонею, потримай трохи — і дід у склянці побачить всього тебе ще до перестройки, і в перестройці, і в незалежній Україні або Росії, чи звідки ти там прибув.

А як же бути з Чуйком? Попросити діда, щоб приїхав сюди? Кажуть, він ні до кого не їздить. Поранений ще на війні, не рухається з місця. Що ж їй робити?

Галка надумала таке. Знайшла чорний пакет, в якому колись одержувала в фотоательє їхній знімок з чоловіком (де цей нещасний п'яниця?), гарно вимила вранці гранчак, підставила його Чуйкові під долоню, потримала кілька хвилин, тоді щільно накрила чорним папером, обв'язала, закутала в хустку, обережно поставила в сумочку так, щоб не перекинувся, і побігла на ранкову електричку.

Тетерівський дід нездужав, нікого не приймав, але Галку прийняв, пам'ятаючи, як вона возила до нього льотчиків.

— Що з вами, дідусю? — стривожилася Галка. — Коли б я знала, то й не їхала. Горе мене погнало, в людей свята, а в мене…

— На мене не зважай, небого, — заспокоїв її дід, — у мене воно й не хворощі, а так — переживання… Отож бачиш, на Новий рік люди чарку п'ють, а я хоч і не п'ю, та за всіх своїх пацієнтів у мене ніби похмілля…

— Ой лишенько! Це ж у мене те саме. Лікарі в один голос: похмілля та похмілля в нього! А я бачу: не те, не похмілля. А що воно — не знаю…

Вона дістала склянку, поставила перед дідом, стала розкутувати. Дід заспокійливо усміхнувся.

— Не розмотуй, вже й так бачу. Бач, здогадалася. Ще ніхто так не здогадувався… Ну, та тобі ж їхати близько, скло ще не випустило духу, зберегло… Що я бачу? Здоровий буде твій — як його? Василь? — Василь, кажу, буде здоровий, і тепер він здоровий теж, усе в ньому світле і ясне, а що напало на нього? Напало те, що в нім живе й житиме, а що воно таке — не бачу. Темне, тяжке й страшне дуже бачу, а що саме — не розберу, бо не знаю, ніколи не зустрічав…

— Може, то від чорного паперу?

— Папір що? Чорний чи білий — однаково ж папір. А це, дівко, темніше за всі папери. От була в нас на фронті граната. Звалася так: граната Ф-1 з запалом Ковешникова. Ми її звали просто «фенькою». Ну, то, коли отой запал Ковешникова висмикнути і кинути «феньку», прилетить вона, для прикладу, тобі під ноги, і ти вже бачиш її і чуєш, як вона сичить і ось-ось шарахне й рознесе тебе на шмаття, а ні зарадити, ні порятуватися, ні зворухнутись не можеш. Отакий і твій Василь. Як висмикне якась сила з нього запал, тоді кінець!

— Що ж його робити? — прошепотіла Галка.

— Бережи його, дитино. Бережи його від самого себе, а себе бережи від нього, та й не тільки себе, а може, й цілий світ. Бо щось таке в ньому, щось таке… Спаси й помилуй!..

— Може, хоч трави якоїсь?

— Трави я тобі дам. Чом би не дати? Та не поможе ніяка трава. Він її й не прийме. І їжі не прийме. Не приймає ж?

— Ні.

— Ну, не біда. Воно йому без надобності. В нього свій харч. Для нас невидимий, а для нього сущий, так що ти не переймайся, небого. Скоро він стане на ноги. Коли хоч, то приїдьте до мене.

— Приїдемо, дідусю, неодмінно приїдемо!

— Це вже як воно покаже, оте темне…

Після дідових слів Галка вже й не вірила, що застане Чуйка живого. Електричка, мов навмисне, ледь повзла, довго стояла на зупинках, в Ірпені не було на вокзальній зупинці автобуса, Галка не стала ждати, майже побігла додому.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: