Чуйко лежав як лежав. Ні живий, ні мертвий, армійська бавовняна білизна (сорочка з трикутним великим вирізом — радянське солдатське «декольте», підштаники з поворозочками), руки по швах, підборіддя задерте, як на параді, і прекрасна голова, з якої треба ліпити пам'ятники.
Не роздягаючись, Галка стала обціловувати ту голову, груди, руки Чуйкові, плакала і цілувала, цілувала, плакала і задихалася від тривоги: як його вберегти, чим, якою силою?17
В «Затишку» доктор Аля призначила день англійського джину з тоніком — напою, завдяки якому британські моряки захопили півсвіту, бо він пригальмовує всі пристрасті, і чоловік може плавати хоч цілий рік, забувши про природні бажання і пам'ятаючи тільки про кінцеву мету.
— Помилка наших комуністичних вождів, — лукаво позираючи поверх високої склянки на Оксану, засміялася доктор Аля. — Вони хотіли збудувати комунізм, а про джин не подбали. Дай радянським людям такий напій — вони перевернуть світ!
— Перевернули його й без джину, — зауважила Оксана, — і так перевернули, що тепер ніяка сила, мабуть, не зможе поставити на місце.
— Все ж, як фахівець, повинна вам сказати, що стимулятори грають неабияку роль. От хоч би взяти наших мужчин. Ми їх відпустили, сподіваючись, що вже за кілька годин почуємо від них втішні вісті… Але без відповідних стимуляторів, як бачите, сподівання наші не справдилися. Як ви вважаєте, чи не час потурбувати наших мужчин?
— Все тут у ваших руках, — знизала плечима Оксана.
— Ну коли так, — доктор Аля підняла праву руку, впіймала телефонну трубку, яка слухняно припливла на її виклик, замовила номер генерала Куща, засокоріла до свого невидимого співрозмовника: — Мій любий генерале, як ся маєте? Чим зможете втішити двох усамітнених жінок? Ах, все піднято на ноги? І це все через мене? Даруйте за клопіт… Розумію, все розумію… Але йдеться не про мою безпеку… В «Затишку» я невразлива… Йдеться про всіх вас… Ви все можете? Як це чудово і доблесно! Найдетальніші плани? І навіть нюанси? Непередбачені, але передбачені? Це щось просто фантастичне! Що, що? Прошу вас, повторіть. Щось з телефоном… Ви хочете… Можуть бути накладки? Що це таке? Ах, можуть перестаратися і… Ви хочете, щоб я? Точно визначити, хто справжній майор Чуйко, а хто несправжній? Але ж, мій любий генерале, в нас не було такої домовленості! Не було й не могло бути ніколи! Ви самі? Це вже говорить справжній генерал і справжній мужчина!.. Що, прошу? Коли ви його затримаєте, то?.. Майора Чуйка мені?.. До мене?.. Але ж, генерале!.. Хіба я просила про це? Я просила: затримати і… Ну, це вже ваша термінологія… Коли з бомби знято всі запобіжники, то… Не мені вас учити, мій любий генерале… Я жду тільки втішних вістей… Тільки вістей, і більше нічого… Ні, ні, зі мною зв'язатися ніхто не… Я сама… Це не підлягає обговоренню… Вітання вам від Оксани. Вона чудово проводить тут час! Чудово і плідно! Ми цілуємо вашу мужню голову, генерале!..
Тепер уже не було ні сумнівів, ні вагань. Оксана переконалася: доктор Аля хотіла вбити майора Чуйка! Але вбити не власними руками, а чужими, а самій байдуже, з холодним серцем відвернутися очима й плечима від того вбивства, а тоді нетерпляче очікувати, коли вб'ють і решту її нещасних піддослідних, її «контингенту», але знов щоб не вона, а хтось, а вона чистенька, вона завжди з ласкавим голосом, шовковим усміхом, вона доктор Аля — і більше нічого.
Доктор Аля випустила з руки телефонну трубку, і та повільно попливла від неї, щоб влягтися в своє пластикове ложе. Тут усі предмети змодельовані, мов прообраз того кошмарного нелюдського світу, що його витворили собі в катівській маячні безокий московський генерал і його вірна помічниця доктор Аля. Все тільки в прислужництві, в лакействі, в рабській покірливості. Крани видовжують свої хромовані шиї до твоїх долонь, коли ти хочеш помити руки, телефонна трубка сама пливе до твого вуха, двері безшумно відчиняються перед твоїм наближенням, до рівня завтоматизованих предметів і пристроїв ці «вчені» хотіли звести і все людство, перед тим здійснивши не децимацію, як те робили колись римляни в завойованих провінціях, тобто не вбиваючи кожного десятого, а навпаки — лишаючи живим тільки десятого, а може, й тисячного або тільки мільйонного!
І з такою потворою Оксана вимушена була дихати ось уже скільки днів тим самим повітрям!
Доктор Аля впівока стежила за Оксаною впродовж усієї своєї телефонної розмови, вона побачила, як Оксана рішуче попростувала до неї, відчула не тільки її наближення, але навіть настрій, точніше — різкий злам у настрої, але це не вплинуло на поведінку доктора Алі, вона лишалася спокійною, ласкавою, усміхненою.
— Ви щось хотіли сказати, Оксано? — попередила вона гнівні слова, що вже зривалися з уст її добровільної ув'язненої.
— Так, хотіла! Багато дечого хотіла б я сказати!
— Я вас слухаю!
— Можете слухати чи не слухати — мені однаково! Тепер я знаю, хто ви, доктор Аля! Нарешті!
— Хто ж я?
— Ви? — Оксана задихнулася, притисла руку до горла. — Я скажу вам! Ви така чемна, така делікатна, така інтелігентна, ви уроджена киянка, істинна українка, ви… Скиньте з себе маску, доктор Аля! Ви потвора в людській подобі, ви пекельне кодло! Згадуєте Гоголя. Українського генія. Що вам до Гоголя! Що вам до Чехова, російського генія, який ласкаво звав себе «хохлом»? «Люди, львы, орлы и куропатки, рогатые олени, гуси, пауки, молчаливые рыбы, обитающие в воде, морские звезды и те, которых нельзя было видеть глазами, — словом, все жизни, все жизни, все жизни…» Ви чуєте? Ще сто років тому Чехов, мовби передвіщаючи появу таких убивць усього живого, тужив над кожною живою істотою. А ви? Київська мати привела вас на світ у сподіванні, що й ви народжуватимете нове життя, а ви? Ким стали ви? За скільки продалися і кому? «Ми йдемо по краю прірви, міцно взявшись за руки»[4]. Цим ви запродали свою душу? Одноокий і однорукий був тільки їхнім скарбником, маленьким чортиком на послугах у диявольського ройовиська, у всіх тих, хто віками плюндрував Україну, а коли їм всихали руки, як цьому московському генералові, то неситим оком зирили на неї, вицілюючи нову здобич і нові жертви! Загарбники, наїздці, кровожери! Витоптали святу землю київську, рознесли на грубих підошвах своїх байдужих найманців-безбатченків прах наших великих предків, і зосталася тільки безплідна, гола, як долоня, глина, на якій могло народжуватися лише таке потороччя, як ви, доктор Аля!
Я знаю: ви з тими, хто, взявшись міцно за руки, там, угорі, над прірвою. Ви завжди з ними, а ми внизу, в прірвах, як черва, як покидища, як попіл ваших снів!
Що зробила б будь-яка нормальна людина, почувши таке? Стала б виправдовуватися, спробувала відповісти звинуваченнями на звинувачення, переадресувала б гнівні інвективи на іншу адресу — доктор Аля не хотіла бути схожою ні на кого.
— Мила Оксано, — защебетала вона з своєю вічною усмішечкою на рожевих устах, — це дія замкненого простору. Клаустрофобія! Як я вас розумію, як співчуваю вам! Вам треба дати щось заспокійливе. Який-небудь легесенький депресант…
Оксана бридливо відійшла від неї.
— Ви пробуєте вести свою гру далі, доктор Аля? Облиште! Невже вам мало того, що я сказала? Ви така добренька, що навіть після цих моїх слів вдаєте добру самаритянку і перше, про що думаєте, як допомогти мені. Що? Хочете дати мені отруту? Але ж ви нікого не вбиваєте власними руками! Ви робите це тільки чужими руками. Хто вас навчив видобувати грушки з попелу? А перетворювати все на попіл — хто навчив? Ви вдосконалювали людську природу? Зрівнювали людей з богами? З якими богами? Вам не досить було феноменів, які самим поглядом підпалювали примірник газети «Правда» або пересували по столу сірникову коробку, — ви хотіли так удосконалити їх, щоб вони могли спалювати ракети в польоті і зсувати з місця цілі гори, накриваючи ними людські поселення. Ви не захотіли випускати з мозку майора Чуйка сліпу космічну силу — ви мріяли скерувати цю страшну стихію на таке, від чого здригнувся б увесь світ, якого вже, здавалося б, годі здивувати будь-якими жахами. Але майор Чуйко вирвався з ваших рук, помстився за себе й своїх товаришів, прибравши безрукого й безокого диявола, і тепер ви дрижите тут від страху, ждучи відплати за свої гріхи. «Мне отмщение…»