— Катастрофа? Що — виверження вулкана в центрі Києва?
— Гірше! Кошмарніше! Ти навіть не можеш уявити, що може статися!
Вона зняла трубку телефону. Дзвонив її заступник по науковій частині доцент Сорока, прозваний Продовбувачем Черепів.
— Алевтино Дмитрівно, нещастя!
— Не панікуйте, Сороко! Що там таке?
— Ви чули виступ Горбачова по телевізору?
— До чого тут виступ Горбачова? Це було тиждень тому.
— Тиждень то тиждень, а розбіглися в нас усі сьогодні.
— Розбіглися? Що ви там мелете, Сороко!
— Я ж вам кажу: розбіглися! Першою намастила п'яти вся охорона, тоді персонал, а за ними й «апарати».
— Ви при своєму розумі, Сороко? А де заступник по режиму?
— Дацюк утік з охороною.
— Чому не приведено в дію систему знищення?
— Потрощено всю апаратуру! І командував усіма знаєте хто? Чуйко.
— Чуйко? Не може бути. Він же був на режимі стримування.
— Він потрощив усе! Навіть систему космічного захисту.
— І де він тепер?
— Там, де й усі. А всі кинулися врозтіч. Розгромили каптьорку, познаходили свій одяг — і шукай вітра в полі! Мене щось ніби штовхнуло: поїдь проконтролюй. Випив бокал на Новий рік, а в грудях — тьох та тьох! Я запустив свого «Жигуля» — і туди! А назустріч санітарка Чернюк, її не зачепили, бо стара й добра. Що там коїлося, Алевтино Дмитрівно!.. Та тепер однаково. Всьому кінець.
— Може, вам і кінець, — сказала вона спокійно, — але не мені! Збагніть цю істину, примітивний ви чоловіче, Сороко!
Вона брязнула трубкою, зрозпачено відітхнула. Пан Анатоль підійшов збоку, обгорнув Алю руками, мов теплими крилами.
— Неприємності, пані Алю? Не переймайтеся занадто. Немає такої недуги, якої б не вилікував міцний поцілунок!
Він уже націлився поцілувати її, але вона не далася.
— Не до цього тепер. Слухай мене уважно. Ти ще на Байконурі, отож побудь тут два чи три дні. Все потрібне знайдеш тут.
— Про що ти? — не зрозумів Анатоль. — Тебе кудись викликають?
— На той світ! Слухай далі. Зараз поможеш мені вивести мою машину з гаража, хоча — ні, я сама. Щоб ніхто не бачив тебе тут. Ти ж приїхав на таксі? Виїдеш звідси теж на таксі. Викличеш по телефону. Вони залюбки їздять до мене. Я завжди була щедра.
Вона говорила і бігала по кімнатах, збирала якісь речі, папери, документи, сама не знала, що їй потрібне, що порятує її, та й хіба ж тільки її! В гардеробній дістала заховані там генеральську шинелю й папаху з червоним верхом. Шинелю з золотими погонами накинула наопаш просто на новорічне плаття. Лакованих черевичків перевзувати не мала часу, в господарчу сумку засунула хутряні чобітки.
Анатоль, побачивши шинелю й папаху, аж свиснув.
— Ти що? Генеральша?
— Не генеральша, а генерал!
— Чому ж я не знав?
— Не маю часу пояснювати! Хазяйнуй тут, я поїхала.
— Тебе ждати?
— Не знаю. Нічого не знаю! Не підходь до мене, не цілуй, не згадуй, прошу тебе! О Боже, який жах!
Вона виїздила з висілка на шосе, а ще не знала, куди податися. Чому не обладнала в себе на дачі бодай невеличкого притулку з космічним захистом? Яка легковажність! Її центр розгромлено, там не сховаєшся. Атомний реактор Академії наук? Далеко й ненадійно. Єдиний порятунок — Чорнобильська атомна, надто ж пульт управління саркофагом. Туди, а там вона подумає!
Алевтина Дмитрівна скерувала свою «вісімку» на Димер і Чорнобиль.3
Ніхто не бачив тут Чуйка, і він теж нікого не бачив, але вийшло так, що на всіх десяти поверхах про нього знали, і, коли здійнявся єралаш і сабантуй, про таємничого капітана авіації згадали, броньовані двері його боксу смачно чмокнули, мовби самі собою, розклекотана братва з'юрмилася біля найтаємничішого місця цієї стоклятої інституції, навперейми один поперед одного загалалайкала.
— Льотчик! Капітан! Живий?
— Ворушишся?
— Вишкрібайся з цієї мишоловки!
— Стрибай до нас!
— Та він розіпнутий, як Ісус Христос!
— Ми апарати, а він — в апаратурі!
— Номенклатура в апаратурі!
— Апаратура — халтура! Бий, хлопці!
— Трощи!
— Ну як, льотчику, вже тебе пускає?
— Та вже, — сказав Чуйко, підводячись з свого майже інопланетного ложа.
— Гопки можеш вдарити?
— Чом би й ні? — засміявся Чуйко і справді пішов навприсядки.
Визволителі подивовано відступили.
— Лежав, а руки й ноги як на гвинтах?
— Тебе що, капітане, доктор Аля на секретних уколах тримала?
— Як це ти вберігся від маразмування?
— А зарядка космонавтів? — засміявся Чуйко. — Це ж вам не хер собачий?
— Та не хер!
— А як тебе звати, льотчику?
— Чуйко, — сказав Василь. — Чуйко, і все. Де мені обмундируватись? Є тут таке місце?
— Та тут все є. Навіть клітка для африканського слона!
— І барліг для бегемотів! Го-го-го!
— А біде з золотими кранами для доктора Алі? Забув?
— Го-го! Може, то для самого генерала Сосина!
Їх було багато, і вони знали, мабуть, усе, а Чуйко не знав нічого, бо майже цілий рік жорсткої ізоляції, і тільки шелестіння ласкавого голосу доктора Алі, яка обіцяла зцілення, райські сади, блаженство і екстаз.
А який же красивий був Василь! Різьблений ніс, різьблені губи, сині очі під чорними бровами, кругла міцна голова, мовби виліплена для бронзового пам'ятника, круті плечі, замашна постать. Всі Чуйки в їхньому селі були красиві, і на їхній куток завжди ласо позирали і женихи, і невісти з усіх інших кутків Лихівки.
Сюди Василя привезли після нещасного випадку в польоті. Доктор Аля казала, що це госпіталь, і все обіцяла Чуйкові, а він вірив, бо й що мав робити. Зрідка приходив з доктором Алею начальник госпіталю, однорукий, одноокий, голова як макітра, голос — притлумлений писк, клацав міцними кігтями по тумблерах, пробував жартувати: «Орлята учатся летать. Що? Га-га-га!»
Коли припустити, що всі начальники ідіоти, то начальник цього госпіталю — найбільший ідіот. І як же, мабуть, мучиться з ним тут доктор Аля!
До своїх визволителів Василь вийшов самоходом, усі вже мали на собі одяг, хто цивільний, хто військовий, тільки він — в армійській спідній сорочці з трикутним вирізом на грудях, у бавовняних підштаниках з поворозочками внизу. Поворозочки не зав'язані, тягнулися за Василем по підлозі.
Коридор довжелезний, щось середнє між госпіталем і тюрмою або казармою. Зрештою, все воно однакове, скрізь людська нужденність і людська упослідженість.
— Мені б одягнутися, — сказав Чуйко, — де тут госпітальна каптьорка?
Коридор зустрів його слова реготом:
— Каптьорка? Ну й сказонув!
— Та ви його послухайте: госпіталь!
— Який тут, брате, госпіталь? Це мишоловка!
— Генеральський звіринець!
— Господарство доктора Гальванеску!
— Аби ж то! Не доктора, а генерала, і не Гальванеску, а Сосина!
— Генерал Сосин? — спитав Чуйко. — Хто це?
— А той безрукий і безокий! Був він у тебе?
— Безрукий був. Ніби веселий.
— Веселий? Як тигр після антилопи!
— Бандит!
— Бузувір!
— Компрачикос!
— Інквізитор!
— А доктор Аля? — розгублено поспитав Чуйко. — Як же доктор Аля? Це ж таке нещастя для неї.
— Нещастя? Вона, мабуть, і тебе вже закохала в себе? Сюсі-пусі, капітанчику!.. Як я тебе, так ти мене… А скільки дірок продовбала вона в твоєму черепі? Не полічив ще?
Чуйко мимоволі мацнув себе за голову. Хіба справа в черепі? Головне: що діється під черепом. А в нього діялося страшне, тому й вірив доктору Алі.
Так звана каптьорка була на першому поверсі, поки Чуйко дійшов туди по сходах у добровільному супроводі товаришів по нещастю, його просвітили, можна сказати, вичерпно і капітально, тоді помогли знайти його обмундирування, бо в каптьорці панував порядок, як у танкових військах, все під номерами, в реєстрах, акуратно розвішане, вичищене, хоч і для параду. Форма Чуйкового одягу — вихідна. Цього він не знав, бо привезли його сюди в непам'яті. Новий мундир, нові ботинки, новий кашкет, шинеля тонкого сукна, на френчі значок льотчика першого класу, афганська медаль, орденські планки, ґудзики сяють, мовби вчора начищені. Але в кишенях — нічого. Ніяких посвідчень, жодного папірця, жодної монетки чи якоїсь дрібнички.