— В тебе ж жінка є!
— Жінка? Хіба то жінка? І хіба я там чоловік? Приймак у сталінського кадра! Знаєш, що він відчубучив мені оце? Прийшов нам розшук на якогось чи майора, чи полковника (по-моєму, льотчика), я прийшов з наряду і своєму сталінському кадру й ляпни. Він помовчав у тряпочку, а після свят, значить, хаміль-хаміль на електричку, та в Київ, та в службу безпеки до самого генерала, та на стіл перед ним і виклав! Що ніби ось уся ірпінська міліція п'янствує, спить і потеряла бдітєльность, а він, як старий і заслужений смершівець, не спить на посту, і в новорічну ніч не спав, і своїми орлиними сталінськими, значить, очима бачив, як той майор чи полковник, якого шукають усі органи, вийшов з лісу і… І каже: мій зять Невдащенко тож у міліції і тож усе проспав, а я, каже, товаришу генерал… Ну, ти сама. Галко, можеш далі… А ти кажеш: у мене жінка.
— Та вже чула, чула, — мало не випихаючи його з хати, замахала на нього руками Галка, — помовч, брат заснув, хай хоч поспить, йому ж треба спокій… Це я на обід прибігла, підкинути в грубку та хоч дати йому попити… Приходь іншим разом… Колошкатимеш циганів, то й зазирни…
— А що? — йдучи до дверей, вдоволено мурмотів Невдащенко. — Я можу хоч кого поколошкати! Думаєш, самих циганів? Невдащенко — ого!
Галка випровадила його і швиденько оглянула своє убоге житло: чи не лишилося на видноті чогось Василевого? Весь його одяг вона заховала в комірчину, але раптом чогось недогляділа.
Вспокоївшись, вона поправила ковдру на Чуйкові, поцілувала його в голову і побігла на роботу.
Чуйко не знав, що за вбрання на юнакові. П'ятнадцяте, шістнадцяте століття? Зрештою, яка різниця? Але ж які слова!Чи бути, чи не бути — ось питання, Що благородніше? Коритись долі І біль від гострих стріл її терпіти А чи, зітнувшись в герці з морем лиха. Покласти край йому? Заснути, вмерти — І все. І знати: вічний сон врятує. Із серця вийме біль, позбавить плоті, А заразом страждань. Чи не жаданий Для нас такий кінець? Заснути, вмерти І спати. Може, й снити? Ось в чім клопіт; Які нам сни присняться після смерті, Коли позбудемось земних суєт? Ось в чім вагань причина.
Спав він чи не спав? Живий чи мертвий? Чуйко ледь розклепив тяжкі повіки. По телевізору передавали «Гамлета» в постановці Тернопільського театру. Офелія, забувши про те, що вона — втілення ніжності, відповідала на звинувачення Гамлета істеричним, зривистим голосом. Виконавець головної ролі грав не сповненого вагань датського принца, а рішучого українського політика Чорновола. Може, так і треба? За ці безкінечно довгі дні й ночі, проведені в Галчиному ліжку перед екраном телевізора, Чуйко вперто осягав гранично сконцентроване знання змін, що сталися в державі за останній рік. Навіть космонавт Стрекальов, якого закинули на орбіту майже тоді, як Чуйка замкнуто в закладі доктора Алі, знав більше про те, що діється, знав, що вже немає Радянського Союзу і Горбачова, немає комуністичної партії і немає червоного прапора, який лишився тепер тільки над орбітальною станцією «Мир» та на комбінезоні космонавта.
Чуйко теж мовби злетів з аеродрому світу минулого, а приземлився зовсім на іншій землі. Мовби заново народився. Україна народжувалася, і Чуйко теж народжувався разом з рідною землею. Про суверенітет України він ще встиг почути, але тоді всі гралися в суверенітети, Єльцин, воюючи з Горбачовим, закликав «кушать» і «глотать» суверенітет хто скільки зможе, і тому все це багатьма всерйоз не сприймалося. Але тепер Україна незалежна, має свого Президента, національний прапор, національний гімн, по телевізору співають «Червону калину» і молитву Лисенка «Боже великий, єдиний, нам Україну храни…».
А Чуйка виховували на пісеньках Пахмутової, на отому комсомольському підстрибуванні й підскакуванні, що нагадувало ідіотську назву кінофільму «Шла собака по роялю»…
Чуйко не був хворий, але нормальною здоровою людиною теж не був. Щось сомнамбулічне, стан анабіозу чи, може, роль медіума між світом, що віддалявся від нас майже з швидкістю світла, і новим світом, який надходив повільно, але всевладно, мов весняні води.
Хоч як там було, Чуйко тепер знав: його несподівана неміч тільки на користь. Звісно, проходити повний курс університету незалежності, перебуваючи в такому «підвішеному» стані, трохи дивно, та після всього, що він пережив за останній рік, дивуватися не доводилось.
Телевізор працював мало не з досвітку і до пізньої ночі. Чуйко не відривав погляду від маленького квадратика, йому здавалося, що бачить зображення навіть із заплющеними очима, він мовби й харчувався тільки телевізійною інформацією, майже нічого не їв, але Галка вже змирилася з цим, готова потрактувати Василів стан відомим народним твердженням, що чоловік «Божим духом живиться».
Чуйко що приймав, а чого й не приймав, та однаково знав: тепер зостанеться тут, на Україні, вороття назад немає, на аеродромі в Раменському його вже розшукують агенти доктора Алі й безокого московського генерала, який прийде по твою душу навіть мертвий. І скрізь розшукуватимуть тепер Чуйка, аж до Монголії й Афганістану, може, тільки й порятується він тут, на рідній землі.
Синьо-жовтий прапор Чуйкові припав до серця. І не тому, що не знав історії, а тепер йому розтлумачили бородаті депутати, і він возрадувався. Все набагато простіше. Він льотчик, а синє й жовте — кольори повітряного флоту. Як у Тичини: «Наша армія Червона стереже свого кордона, а в повітрі флот. Він і б'є, і сіє, й носить, він республіку підносить до нових висот…» Так що, вважайте, Чуйкові не довелося міняти прапорів, як не міняв він і партії: поки доктор Аля довбалася в його мозкові, партія комуністів безслідно щезла, щезло й Чуйкове членство в ній. Усе нормально.
Президент України Чуйкові дуже сподобався. Виступає без шпаргалок, а ще: красивий мужчина. Чуйко сам був красивий мужчина, тому мимоволі симпатизував усім таким людям. Хоча як знати, що краще для політика: бути привабливим чи таким собі? Хіба Щербицький не був красивий мужчина? А якими словами його тепер поливають простонародні й загальнонародні депутати! А Брежнєв? Ми ракетоносці, а наш генсек бровоносець. Кажуть, жінки мліли від самого скинення бровою. А як по ньому витанцьовували горбачовці? Застійний період, страх і жах!..
Може, політикам краще бути такими, як голова парламенту незалежної України? Море симпатії, дядьківські хитрощі, дядьківський гумор. «Депутат Заєць, не стрибайте по залу!» «Депутат Бандурко, уступіть мікрохфон депутату Пиндюрко!»
Ну, не все було таке, щоб тільки ахкати. Надокучав Чуйкові гопак, якого жарили безупинно, а ще терпіти не міг він отих розчухраних співаків і співачок, що понаповзали на телевізійні екрани, мов циганська міль. Спершу на екрани московські, а тепер, виходить, і на екрани незалежної України. Які колись співаки були в нас, які хлопці! Гмиря, Гнатюк, Кондратюк, Мокренко. А голоси, а пісні! «Чом, чом, чом, земле моя, чаруєш ти мене…» А тепер, бач, або отой босий у галіфе, що обіцяє піти втопитися, або миршавенькі брати Гадюкіни з їхнім коронним номером «Наркомани на вгороді ріжуть маковиння…» Колись на вгороді у нас була верба рясна і дівка красна, а тепер що — наркомани? Тьфу!
Справжню втіху для душі мав Чуйко зате тоді, коли передавали про прийняття воїнами присяги на вірність Україні. Оце так! Оце по-нашому! Україна з нами, і ми з Україною навіки! Він і сам ладен був зірватися з постелі й бігти до найближчого аеродрому або військкомату, щоб присягнути своєму народові. Всі оті розбалакування з Москви, що не можна приймати одну присягу, а тепер ще одну, — єрунда й муть! Кому складав присягу він, Василь Чуйко? «Советской Родине?» А де вона? Комуністичній партії? А де вона? Шостій статті Конституції? А де та стаття і де Конституція? Коли подумати, то присягу ми приймали маршалам і генералам та всім отим родичам гарбузовим: синочкам, зятям, племінникам, онукам маршалів, генералів і генераликів. Позахапували всі тепленькі посади, в Афганістані або в «гарячих точках», в тайзі й у тундрі їх не шукай, всі вони в столицях та в «групах військ», а хто не їхній, той хай пре плуга!