Сам він загородив дорогу Чуйкові, на цілу голову вищий за майора, хліборобська сила в плечах, руках і ногах на добрячу голландську ферму, але ж не для ферм вирощував і виплекував свою силу старшина Гречаний, а для порядку і спокою в рідній державі, і коли десь, може, щось і «пройдьоть», то там, де старшина Гречаний, «не пройдьоть» ніщо, він облишив кобуру і, мов боксер-важковаговик, послав величезний свій кулацюру чи то в груди, а чи й просто в обличчя зухвалому майорові.
Постовий Повжик усе це бачив, знав, що рукоприкладство суворо заборонене, здогадувався, що можуть бути небажані наслідки, але що він міг вдіяти?
Коли б хоч удвох з Миколаєнком, але водій спав і нічого не бачив.
Він не побачив і того, що сталося далі, і згодом дуже шкодував.
А сталося щось несусвітне. Старшина Гречаний ніби хотів ударити майора-льотчика і ніби й ударив його, але вийшло чомусь так, що не льотчик відлетів назад, а старшина, і не відлетів, а тяжко відсунувся метрів на двадцять, проорюючи в глибокому снігу своїми чоботярами сліди, наче від тракторних саней.
— Товаришу старшина! — мало не плачучи, закричав Повжик. — У вас же весь кулак синій!
Старшина покрутив у себе перед носом величезним кулацюрою.
Справді синє, як болгарський баклажан.
— Так ти що ж? — закричав до льотчика старшина. — Битися? Нападати на службову особу при ісполнєнії? Постовий Повжик, ви бачили, що він мене вдарив?
— Товаришу старшина, це ж ви його… Хотіли вдарити… А він…
Чуйко сміливо підійшов упритул до старшини, тихо звелів:
— Одставити всю цю петрушку! Дай команду водієві, щоб одвіз мене куди скажу.
— Дайте команду, пане старшина, дайте команду! — заскімлив Повжик, неспроможний витримати гострого, якогось ніби нелюдського погляду майорових очей.
Старшина Гречаний ще й досі дивився на свій синій кулак, і до Миколаєнка гукнув ніби й не він, а хтось зовсім сторонній:
— Миколаєнко, відвези цього… товариша майора! Та швидко мені! Одна нога там, друга тут!
Миколаєнко стрепенувся від сну, гаркнув двигуном.
— На станцію, — сказав Чуйко, вмощуючись на заднім сидінні. — Військкомат знаєш де?
— А він біля міліції. Там у нас все. Райком партії, ми, воєнні, безпека.
— Який райком? Їх же давно немає!
— Та я забув. Тепер воно зветься управлінням сільського господарства. А секретар райкому — голова управління…
Коли виїхали на райцентрівську площу, Чуйко побачив десятків зо два новісіньких «Волг». Усі машини були білого кольору.
— Що це за машини? — спитав він водія.
— Нарада голів колгоспів. Двадцять два колгоспи, і «Волги» двадцять дві. Можете не щитати.
— І всі білі?
— Бєлая ноч. Це наш район. А в сусідньому — слонова кістка. А то ще є сині, як каструлі. Це в нас такий шик!
— А що це з шоферами? — здивувався Чуйко. — Вони у вас тут завжди такі? З самого ранку вже п'яні?
Миколаєнко глянув і мало не випустив керма з рук. Одна з «Волг» із самої середини ні з того ні з сього здала назад і буцнула сусідню машину, та вдарила свою сусідку по праву руку, а на зачинщицю посунула «Волга» з лівого боку. За хвилину на площі утворився такий тарарам, що Миколаєнко кинувся своєю машиню в бічну вулицю, став просити майора:
— Товаришу майор, може, пізніше до військкомату? Ви ж бачили, що там твориться? Давайте я підвезу вас до чайної або й прямо до вокзалу. Га, товаришу майор!
— Вмовив, — засміявся Чуйко. — Коти на вокзал!26
З лабіринту в пробоїни, в проломи, по коліна в жовто-червоній рідоті, безкінечно довгим тунелем, далі, далі, на волю, на світло…
Надворі була ніч.
— Аж страшно! — зітхнула Оксана. — Таке враження, ніби й досі ота новорічна ніч, з якої все почалося.
— Ми цілий тиждень протовклися лише отут, пробиваючись до нори, в якій заховалася доктор Аля, — сказав Винокур. — А до того, мені здається, минула ціла вічність…
— Майор Чуйко… Ви його не?..
— Ми про нього й забули. Все було кинуто на твоє визволення!
— Це він! — Оксана не змогла стримати своєї радості. — Він таки дістав доктора Алю! Він живий і дістав її! Послав до того безокого диявола!
— Хто з них більший диявол, ще треба буде подумати, — сказав Винокур, стежачи, як хлопці з особливого підрозділу витрушують Оксану з гумових чоботяр і метробудівської негнучої роби.
— Ці люди мене абсолютно не цікавлять! — заявила Оксана. — їх уже нема, і нікому більше не загрожує страшне зло, яке від них ішло. Головне тепер — врятувати майора Чуйка!
— Врятувати?
— А що ж? Ждати, поки ваші стражі порядку вб'ють його, як собаку? Ви ж, сподіваюся, роздзвонили на всю Україну?
— По всіх державах Співдружності. Дали сигнали туди, де він проходив службу. Ну, само собою — Україна. Місце народження, авіаційне училище, шляхи пересування…
— Ймовірні… Котра зараз година?
— Четверта ранку.
— Який у тебе транспорт?
— У підрозділу автобус, у електронщиків «рафик», метробудівці від нас не залежать, а я взяв оперативну «Волгу»… Без водія… Думав: одвезу тебе додому, може, доведеться побути трохи в тебе, незручно, щоб водій чекав…
— Побути вдома? Ти можеш таке говорити?
— А що?
Оксана хотіла зміряти його зневажливим поглядом з ніг до голови, але вчасно схаменулася, згадавши, що в темряві зневажливі погляди не діють.
— Де твоя машина? Чого ми тут стоїмо?
Коли сіли в машину і Винокур завів двигун, Оксана доторкнулася йому до руки.
— Давай спокійно обдумаємо. Де ви шукали Чуйка?
— Ну, я ж сказав. По місцях його служби. В рідних краях. Ніде не з'являвся. Загалом кажучи, затримано масу людей. Саме гаряча обстановка, в армії протистояння, конфлікти, політики ніяк не можуть домовитися, а тут ми з цим розшуком… Ну… Одне слово, дров наламали багато… Але все не те… Генерал Кущ до того розізлився, що вже хотів, щоб сама доктор Аля перевіряла всіх затриманих, яких йому притарабанювали… Ну, вона від ролі експерта категорично відмовилася!..
— Я чула цю розмову. Для доктора Алі живий Чуйко вже не був потрібний. Відтоді, як він вирвався з її рук, мови про повернення не могло бути. Скажи мені: а в Ірпені ваші люди були?
— В Ірпені?
— Чуйко лікувався там у санаторії. Три роки тому. Про це є відмітка в його особовій справі.
— Ну, Оксано, дорога, хто ж стане після втечі з такого закладу ховатися в Ірпені? В мене був один кадр, клявся, що бачив Чуйка новорічної ночі саме в Ірпені, я спитав його: «А в бюро перепусток нашої служби безпеки ви його не бачили?» А тепер ти теж про Ірпінь. Тоді вже краще шукати його просто на Хрещатику! Вирвався з рук новітніх компрачікосів з трьома дірками в черепі лиш для того, щоб погуляти на Хрещатику?
Оксана співчутливо поляскала його кінчиками пальців по руці.
— Яка тонка іронія! Бюро перепусток служби безпеки… Хрещатик… А скажи мені, будь ласка… Ось ти криміналіст з вищою освітою… Як ти вважаєш: хто все-таки, втікши від смерті, може ховатися поряд із тим місцем, звідки втік?
— Ну, хто? Та ніхто! Жодна нормальна людина цього не зробить!
— А ненормальна? Коли тобі загрожує смерть, то це вже ненормальність.
— А ненормальний забіжить ще далі. Світ за очі!
— Ну, так слухай, — сказала дуже серйозно Оксана, — зовсім близько, власне, й не втікаючи, стануть ховатися дві категорії людей.
— Які ж це дві категорії?
— Ідіоти і генії!
— І твій майор Чуйко…
— Геній!
— Оксано, ти й досі не можеш забути своєї захопленості від теорій Ломброзо?
— А чому б я мала це забувати? Тільки тому, що Ломброзо розкритикований марксистами? А що вони дали навзамін? Та Бог з ними з усіма. Ми не можемо гаяти часу. Одноокого диявола немає, доктора Алі немає, але ми не знаємо, які ще сили зосталися. Ви ж, мабуть, за цей час нічого не довідалися про доктора Алю?