— На жаль.
— Їй на дачу дзвонив якийсь її заступник. Знайшли його? Винокур мовчав.
— На дачі вона зустрічала Новий рік із своїм «другом». Вам вдалося встановити, хто її «друг»?
— Оксано, тут все набагато складніше… Навіть рідні батьки доктора Алі вважали, що вона працює десь у Москві. Ну, секретний об'єкт, ну, закриті теми, — все це так… Були натяки… Але що вона в Києві? Раз на рік, на День Перемоги (бо батько й мати фронтовики), блудна дочка з'являлася з розкішними квітами, шампанським, коньяком, шоколадним тортом, ікрою, лососями, чортом-бісом, а тоді знов зникала на рік, і для них час значився тільки новими орденами, преміями, званнями їхньої донечки, вони радувалися — от і все…
— Отже, ви знаєте стільки ж, скільки знаю я, — підсумувала Оксана, хоч ви були на волі і мали в руках весь державний апарат, а я… Але заради справедливості повинна сказати, що я мала дещо таке, чого у вас не було і… В особових справах, які нам роздала доктор Аля, бракувало даних про стан здоров'я майора Чуйка. Я помітила це одразу і спитала доктора Алю: як же так? Чоловік цілий рік перебуває в так званому науково-лікувальному центрі — і ніяких слідів? Якась карта його здоров'я, спостережень, даних стану організму — є вона? Ти скажеш: хто ж питає про очевидне? Але доктор Аля не захотіла мене й слухати. Лише згодом, коли ми з нею суто по-жіночому спробували видряпати очі одна одній, коли мені навіть здалося, що я перемогла і вирвуся на волю, а вийшло так, що перемогла все-таки вона і вже не зоставила мені жодного шансу, лише тоді доктор Аля кинула мені межи очі карту здоров'я свого найнебезпечнішого піддослідного!
— І що?
— Ми говоримо про Ірпінь, і я скажу тільки про це. Саме на час його перебування в санаторії припадає позначка в картці: стан найвищого сексуального задоволення…
— Якась єрунда! Що на ньому — від самого народження були поначіплювані датчики?
— Вона тримала його мозок напівприспаним і видоювала з нього всю потрібну інформацію.
— Ну, й що тобі — ота інформація про санаторій?
— Тоді він уже був розлучений з дружиною. Ще перед Афганістаном. А в санаторії, очевидно, з кимось познайомився… Цілком логічно, що після втечі від доктора Алі він кинувся саме до цієї жінки…
— Моя логіка тобі здається смішною, а от твоя — це залізо?
— Можеш іронізувати й далі, їдемо до Ірпеня!
— Оце зараз? Хто нас там жде?
— В санаторії повинні бути чергові. Та хіба в цьому справа? Просто я боюся, що можуть прийти в дію сили, про які ми нічого не знаємо. Ми повинні їх випередити!
Винокур зітхнув і ввімкнув швидкість. Оксані захотілося хоч чимось винагородити його за слухняність, вона обережно поцікавилася:
— Ти, мабуть, намучився, поки зміг добратися до її пацючої нори?
— Намучився? Нам поміг випадок. Виявилося, що метробудівці давно вже вели в тому районі тунель для одного з майбутніх радіусів метро і наштовхнулися на якусь незнану породу, якої не брало ніщо… Вирішили, що це може бути якийсь таємний об'єкт, Міськрада не знала, військові не знали, вийшли на нас… Ну, генерал порадив мені поцікавитися… Я знайшов інститут, знайшов чудика, який розробив цей матеріал… Для кого ти думаєш? Для наших знайомих — доктора Алі і її одноокого московського покровителя. Космічна кераміка. Еластик кривавого кольору, як підбій білого плаща Понтія Пилата! Виготовляли матеріал вони самі. Десь налагодили виробництво. Що це було? Еліптичні місткості, десь близько десяти-одинадцяти метрів у діаметрі, наповнені водою. Знаєш, щось ніби величезні аптечні капсули з касторкою… Все це за принципом цегляної кладки громадилося довкола бетонного сховища, в якому розташовано «Затишок» доктора Алі. Космічний захист найвищого гатунку! Можна пересидіти найстрашніші катаклізми…
— У неї там було запасів на десятиліття для кількох десятків, а може, й сотень людей… Мабуть, вони з цим однооким чи ще там з ким — ми ж так і не довідаємося, очевидно, про це ніколи — хотіли виростити загони керованих ними людей з руйнівними силами в їхніх мозках і нацькувати їх на весь світ, а самим відсиджуватися в тій норі. Доктор Аля хвалилася, що досить ста двох слів для команд, виконуючи які можна знищити все людство! Уявляєш? І моторошна тиша в тому «Затишку» була мовби передвіщенням кінця світу. Мабуть, сама доктор Аля вже починала божеволіти від тої тиші, від якої не рятувала ніяка консервована (в неї все було консервоване!) музика, ні радіо, ні телепередачі, вловлювані супутниковими антенами з усіх континентів, тому вона поставила в своїй спальні модерну скульптуру швейцарця Тангі, ти бачив її сам, яка своїми звуками повинна була нагадувати про існування найпростішого, найпримітивнішого життя, бо життя завжди починається з примітиву і, може, все його принади теж зводяться до примітиву… Модуль став її спасінням, а тоді загибеллю… Коли я почула сторонній звук і сказала доктору Алі…
— Нам довелося вибуховим патроном підірвати одну перегородку в лабіринті, до якої електронщики не могли підібрати коду, — сказав Винокур.
— На щастя, доктор Аля саме тої миті переводила модуль на пришвидшений ритм і їй здалося, що це звук перемикання механізму. Тепер я розумію, що то була синхронність її приреченості, її кінця… Вже діяла невблаганна космічна сила майора Чуйка…
В санаторії «Сокіл» тої ночі черговим лікарем була невропатолог Лариса. Коли санітарка привела до її кімнати незнайому чорняву жінку (здається, досить гарну) і ввічливого спокійного чоловіка (дуже гарногої), Лариса, попросивши пробачення, швиденько поправила перед дзеркальцем зачіску, підмалювала губи, підвела олівчиком очі, усміхнулася до гостей:
— Я вас слухаю. Ви з путівками? У нас зараз майже порожньо. Путівки стали дорогі, з армією щось діється незрозуміле. Грудневий заїзд уже відбув свій строк, позавчора ми провели останніх, а тепер…
— Ні, ми не відпочивати, — сказав Винокур, до якого зверталася лікарка, — ми з іншого приводу…
Він показав своє посвідчення, сказав, що Оксана з прокуратури.
Лариса злякалася:
— Щось трапилося? В нашому санаторії?
— Ні-ні, — заспокоїв її Винокур. — Нічого тривожного… Скажіть нам, будь ласка, після Нового року хтось прибував на відпочинок?
— До санаторію?
— Так.
— Ну, я не можу сказати. А хто вас цікавить?
— Нас цікавить майор Чуйко. Не знали ви такого?
— З прізвищами не завжди… В нас тут контингент великий…
— Гаразд, — сказав Винокур, — ми вам покажемо фотографію. Оксано, покажи, будь ласка.
Лариса глянула на круглу, ніби вилиту з бронзи голову, і її очі перелякано заметалися.
— Ви бачили цього чоловіка? — з притиском спитав Винокур.
— Його… Його не було… В контингенті не було…
— Він лікувався тут три роки тому.
— Я в санаторії лише рік, — Лариса вже заспокоїлася. Але Винокур не відступав.
— Три роки тому майор Чуйко лікувався тут, а цього року він міг з'явитися не для лікування… Скажімо, на новорічний бал… Ви тут зустрічали Новий рік?
— Ні… Тобто тут, у санаторії.
— І ви могли бачити майора Чуйка на тому вечорі?
— Ні-ні! Я його не бачила на вечорі… Я…
— А де ви його бачили?
— Але я не сказала, що бачила!
— Ви сказали, що не бачили Чуйка на новорічному вечорі в санаторії. А де ви його бачили?
— Я не… Я не бачила майора, — лікарка зовсім розгубилася, її ніколи в житті не допитували (хіба що мати: де гуляла, та з ким, та…), а цей такий ніби симпатичний брюнет поводиться з нею просто нестерпно.
— Ви не бачили майора… А кого ви бачили?
— Я ж сказала…
— Ви нічого ще мені не сказали! Я вже зрозумів, що ви бачили цього чоловіка, але не знали, що він майор… Де ви його бачили?