Павло Загребельний - Попіл снів (сторінка 12)

— Який я там у чорта п'яний! — Він спробував пройтися по кімнаті, але було тісно, натикався то на стілець, то на ліжко, то на стіл. — Пили з цим Славою, пили, він розхвалював, яка знатна горіхівка, а воно хоч би тобі що…
— Та трепло той Слава! Дівчата вже його знають, так вони самогонку компотом з сухофруктів розбавили, а йому сказали: горіхівка. Він і радий!
— А в тебе нічого не знайдеться міцнішого? Щоб шалдабахнути мене по кумполу і забити памороки!
— Куди тобі міцніше? Тебе й так — хоч замість галстука зав'язуй!
— Мені треба шарахнути по кумполу, щоб не спати. Доктор Аля глушила мене уколами, — знаєш? — як жигонуть — півдня наче плаваєш, а голова як пустий гарбуз… Бачила мою голову?
— Та бачила. Обголили тебе — наче з дурдому.
— Де я був, там, Галко, страшніше за дурдом! Дай руку! Спробуй, які в мене дірки в голові!
— Ой лишенько! Що ж це таке? Васю! Хто це тобі?
— Доктор Аля, доктор время…
— Та що ж це за звірі такі? Навіщо?
— А для екології! Чула про екологію? Всі про неї долдонять! Кар'єру роблять. А мені доктор Аля дірки в черепі — для екології. Щоб вільна циркуляція, значить… Дай мені руку, Галко! Не відпускай мене від себе…
— Та я ж не відпускаю… Ось приготую щось… Тобі ж треба їсти, а то ти он який кволий…
— Ну, я нічого… Все на місці… Я, знаєш, тільки оклигаю після її укольчика — зразу зарядочку космонавтів! Ей, ти куди?
— В погріб. Капусти, помідорів… у мене ж усе своє… Тепер якби не город, то хоч здихай… Бо зарплата ж яка?
— Я з тобою!
— Та ти посидь. Чого тобі гнутися там… З отакою головою…
Він узяв Галку за руку, глянув їй в очі, сказав тихо:
— Галко, ти нічого не зрозуміла. Я ж сказав тобі: не відпускай мене й на секунду! Це вже хіба накачаєш самогонкою до безпам'яті, та й то ще не знаю… А так… Ось слухай… Сказав тобі про однорукого генерала з Москви? Сказав? Ну, то я його повісив!
Вона затулила йому рот долонькою, перелякано озирнулася: чи не почув хто-небудь!
— Що ти верзеш, Василю! Мовчи! Нащо ти на себе таке?
— А ти послухай, послухай… Їхав я сюди електричкою… З Києва… У вагоні порожньо. Четверо чудиків ріжуться в карти., цмулять самогонку, давали й мені — не схотів… Сів я на сусідню лаву, сиджу біля вікна, дивлюся… Ті четверо ляпали, ляпали картами, тоді один каже, ану, каже, підставляй, я тобі хлюпну! Другий підставляє йому стакана… Електричка його трясе, стакан, знаєш, так мов пливе до посудини, з якої в нього булькне… І тут я заснув… Заснув, і сниться мені… Ну, довгий сон снився, Галко, дуже довгий… І Афганістан, і як ми поїхали в гості до вертолітників, і як палили вогнище, підсмажували там барашка, і як полкаша нас пригощав, і як річка шуміла, гірська, знаєш, серед каміння, воно кругле, слизьке, облизане водою, і як з того берега став стрибати по камінню московський безокий і безрукий генерал, ми йому махаємо: вертайсь, котись ти від нас! — а він стриб та постриб, тоді я дістаю з кишені якусь синю поворозку з овечої шерсті й кажу йому: стрибай, стрибай, а в мене поворозочка є! Ну, він ближче — я йому ту поворозочку на шию, як намисто! Він регоче, ми регочемо… Ну, оце таке… А я вже знав після доктора Алі, що це значить! Страшно мені стало, бо ота поворозочка значила: я генерала повісив!
— У Москві? Ти ж казав: з Києва! Хіба ти в Москві був?
— Не перебивай! Ніде я не був, де казав, там і був. То генерал у Москві, а я тут. Електричка саме до Біличів підходила, як я його — чирик! Ну, страшно мені стало, я прокинувся. Весь мокрий, дрижу від холоду, не можу втямити, де я і що зі мною, дивлюся, а той ще з своїм стаканом і до посудини не пришвартувався! Електричка його трясе, все гойдається… Ну! Ти тепер зрозуміла. Галко? Скільки я спав? Секунду? Яка секунда! Тисячна частка! А приснилося — за цілий день! А ти хочеш мене кидати, поки полізеш у погріб, та поки назад, та…
— Що ж тепер робити?
— А нічого. Не кидай мене. Ти в погріб, і я з тобою, ти назад, і я назад, ти…
— І скільки ж воно буде таке?
— Я ще не знаю… Доктор Аля глушила мене… Казав тобі… То уколами, то щось підключали до мозку… Не пускала мені снів у голову… Ніби й сплю, а нічого не сниться… Це після того, як я маму… Після двох операцій… Мама прийшла до мене, така молода, гарна і вся ніби світиться, ніби в золоті й самоцвітах… Так і горить уся… Я кажу: ой мамо, як же ви світитеся, наче сонце і всі зірки на небі! А мені ж так холодно! Побудьте зі мною, мамо, зігрійте мене! І тут вдарило таким вогнем, як ото протуберанці на сонці. І вже не мама переді мною, а ніби якась решітка золота, царські врата в церкві, іконостас, і все ламається, трощиться, горить, палає… Я тоді прокинувся, як оце сьогодні в електричці, кричу: «Я вбив свою матір!» Доктор Аля тримає мене за руку, а я кричу, вона щось говорить, а я кричу… Ну, відтоді вона й стала мене глушити… Як вола обухом… Ось, каже, ще одну операцію, і ми видужаємо, з нами все буде гаразд, ми вернемося за підсніжниками… Чорти б її взяли з її підсніжниками і фіалками! Це в неї прізвище таке: Фіалка! Сама хвалилася…
Галка стояла біля нього, слухала, боялася поворухнутися. Він врешті помітив її переляк, заспокоїв:
— Ти не бійся. Галко. Я тобі все розкажу, ти побачиш… А тут… Оце поки я говорю, ти роби своє… Раз я говорю — значить, не сплю… Спати мені не можна, а говорити — це як у фільмі «Сталкер»…
Галка зітхнула, стала вештатися біля столу. Знов цей фільм, знов він за своє… Може, він і справді з дурдому — тоді не так страшно… З льотчиками тепер чого тільки не буває… Половина з них — наче бички халастані…
— Сідай уже, — покликала вона Чуйка, — давай вечеряти. Чи я оце думала, що побачу тебе ще коли! Ти кажеш: поглянь на мою голову… Подивись… Нащо мені дивитися, коли я й так тебе не забувала! Яка ж у тебе голова гарна, а який ти весь гарний, якби ти знав! Ну, давай вип'ємо, Васю, щоб усі були щасливі і ми з усіма!
— Давай, Галко!
— Поцілуй мене!
— Колись я був п'яний і без самогону. Від тебе самої п'яний. От би й тепер!
— А хто не дає?
— Я ж утік, Галко! За мною, мабуть, уже женуться, як за диким звіром! Вовка зустрів отут у вашому лісі… То я сам як той вовк. Казав тобі вже чи не казав? Від доктора Алі втік. Всі хлопці втекли, і я теж…
— Та чого ж за тобою гнатися? Що ж вони за звірі такі!
— Наука, Галко! Тільки не та наука, що помагає людині жити і робить її людиною, а та, що нищить її страшніше за всі бомби! Я тобі все розкажу, ти слухай…
Він пив і розповідав, і не було тому кінця…
— Ось дивись! — він тримався за неї, обіймав вільною від стакана лівою рукою, хоч і говорив, але не відпускав. — Дивись! Прізвище моє яке? Чуйко! Думаєш, це так? В народі просто так нічого не буває… У нас у селі куток цілий: Чуйки. Дід мій і зовсім на хутір відділився… Батько… Ну, я не про те… Це довга пісня… А коротше: ми Чуйки, бо все чуємо…
— Що ж ви чуєте, Васю? — погладила йому плече Галка.
— Все! Як трава росте і що в траві пищить.«И снится на-ам не рокот космодро-ома…»
Він нахилив до Галки голову, ніби наставляючи на неї неіснуючі ріжки. Лагідний бичок-третячок чи отой, що проти ночі гріх і називати?
— Ось поглянь. Галко. Ти дивилася на мою голову?
— Та дивилася, дивилася, Васю! Казала ж тобі: ні в кого такої красивої голови не бачила.
— А згори дивилася?
— Чого ж мені згори зазирати? Я ж тобі не баба-яга з залізним дзьобом, щоб у тім'я клюнути!
— Ти не клюнула, — клюнув космос! А тоді доктор Аля клювала! Ти подивись, подивись. Галко. Скільки в мене маківок на голові? Бачиш?
— Та скільки ж їх може бути? Одна маківка і вихор на ній один… О Боже! Васю, що це в тебе? У тебе ж три маківки! Як же воно?
— Сказав же тобі: всі Чуйки такі. Оті три маківки — від народження… А розташовані помітила як? Доктор Аля все мені схемочки вимальовувала… Подивимось так, подивимось інак… Бачиш? Трикутничок, так? А проведи лінії між трьома точками. Яка довша, ту — пряму, а дві інші заокруглюй… Що вийде? Кепочка Ілліча, Бермудський трикутник чи літаюче блюдце? Ну! Чула про літаючі блюдця?
— По телевізору мало не щодня про них… Кажуть, уже двічі над Хрещатиком у Києві бачили…
— Ще й не таке побачать! Чорнобильська радіація скоро в кім'яхи збиватиметься і літатиме, як лапатий сніг, і дурне начальство по лобах — пиздик! пиздик! Зосталося ж іще у вас дурне начальство?
— Хоч греблю гати! І дурних, і підлих…
— А не поможе — блюдця прилетять, тарілки, миски, макітри! Кого по довбешці, а до кого ніби в гості, як оце до мене. Бачила ж: блюдце мені на голову сіло…
— Васю, не вигадуй!
— А ти слухай, слухай… Сіло воно ще при народженні і сиділо тихо, може б, так і просиділо, якби я не став льотчиком та якби… З Афганістану тоді мене відкликали (ну, незабаром і всі війська вивели) на нову техніку. Випробовувати, освоювати, ну… Ото й до вас тоді прислали — для зміцнення здоров'я перед тим… Поїхав я від тебе, почалися польоти, машини — звірі, рвуться прямо в космос, тридцять кілометрів уже не стеля, не межа, давай далі, може, й усі сорок, це вже хто з нас кого перестрибне… Сорок кілометрів — уявляєш? Це скільки тут? До Чорнобиля?
— До Чорнобиля, мабуть, трохи далі, а до Бородянки або й до Тетерева — саме так. Може, й до Фастова.
— А я ще п'яний тоді від тебе був, з голови мені не виходиш, рвуся в самий космос, в чорноту, до зірок, а ти ще вище, понад чорнотою, понад зірками…
— Васю!
— Ну, кожному світить своє сонце і своя зоря! Так ото й пішло, на розборах польотів тільки й чуєш: майор Чуйко, майор Чуйко… А тоді я забрався вже й… І там мене ушкварило! Може, в оці три точки… У всіх одна маківка, одна, значить, частка енергії, а мені втричі відміряно… Вдарило мене, нічого не пам'ятаю, як летів далі, як посадив машину… Оклигав ніби трохи в медчастині, все біле, всі білі, я теж увесь у білому, шу-шу-шу чую, а тоді — нічого… Доктор Аля сказала, що я тоді весь був не білий, а синій, як оцей мій мізинець на лівій руці. Бачила?
— О Боже! Що ж воно таке?
— Космос! Ввірвався в мене і почав буровити! Щастя, що відкрився в мені мовби клапан і все виходило… А так… Це вже доктор Аля знайшла… У нас в медчастині хто б це знайшов? І той одноокий генерал… Він для доктора Алі збирав усіх таких чудиків, як я… Тільки взнав, зразу прискочив, заграбастав мене ще синенького, як курячий пуп, в літак і до доктора Алі!.. А вже вона… В мене на правій ступні, на отій подушечці, що нижче пальців, таке, ніби кратер… Вороночка, і вся обшмалена: космос виходив, значить. А інакше — гаплик, прощай, Родіна!.. Ну, доктор Аля як почала ворожити над моїм кумполом, то воно заросло, як на собаці…
— Васю, хіба ж можна так про себе?
— Про себе можна… Я — то що? А от у голові в мене… Космос зарядив, а доктор Аля… Ти ж про відьом чула? Ну! Так усі відьми, зібрані докупи, це дитсадок і дитячі ясла! А доктор Аля…
— Чого ж ти її так звеш? Аля, Аля… Слухати противно.
— А як же я її зватиму? Доктор Фіалка? Це вона сама! Звіть мене доктор Аля. Ах, ах! І усмішечка, і голосочок, і… їй сорок вісім, мені двадцять вісім, а вона… я ж там лежав як? Цілий рік, вважай, один у боксі. Абсолютна ізоляція. Вся обслуга, лікарі, сестри, няньки-шманьки — все мовчить. Говорить тільки доктор Аля, ллється з неї, як вода. Та московський одноокий диявол коли прискакує. А я лежу сповитий, прикутий, недвижимий, лежу, як політичний труп… А вона мені… В оті дірки що вона понапихала? Які заряди? Який ще впустила космос? Я тепер, знаєш? Очі тільки заплющу і можу… Ну, що я можу? Пробував поїзд зупинити — став поїзд! Вовка в лісі стрів — швиргонув його вище сосен! Вову твого в санаторії бачила, як пришпандорив до його дружка Слави? Як патонівським швом приварив! А можу ж ще страшніше… Президентів убивати, королів, маршалів… Ну, і… До безокого я добрався, а доктор Аля… Кудись вона щезла, не знайду… Не бачу її і не знаю… Хто вона? І хто це мені в мій сон таке? Галко, не відпускай мене! Я знаю, в тебе добра душа. А в моїй голові… Там тепер усе перемішалося, добре й зле, не розбереш… І вони знають і гнатимуться за мною…12
Іван Трохимович вдавав перед доктором Алею надмірну стривоженість тільки для вигляду, з природної своєї делікатності. А так… Усе, що він почув, схоже було на дитячу казочку… який сон, які вбивства? Тут від мафій та від рекетирів дихнути не можеш, беруть за горло вже не тільки міліцію, а всю незалежну державу Україну, а вона з своїми малахольними пацієнтами! Панікує дамочка… Ну, розбіглися, ну, дамо сигнал, переловимо, зберемо докупи… Експериментуй собі… Фінансуваннячко в неї — дай Боже! Хто це їй? Горбачов? Чи ще Брежнєв? А перепустка «Везде!», підписана Андроповим, — це ж не генсек Андропов, генсеки таких перепусток не підписували, отже? КДБ? Дамочка засекречена? Ну, це не дивина! Скільки в нас того добра тепер виявляють і народні депутати, і «зелений світ», і червоні слідопити… Тільки під воєнними аеродромами та полігонами — мільйон гектарів чорнозему! Більше семисот військових заводів і конструкторських бюро, закритих інститутів, лабораторій… Ціла держава! Доктор Аля з десятком своїх шизиків — крапля в морі…
Генерал віддав необхідні розпорядження, взявся за інші справи. Йому випало новорічне чергування по міністерству, так що однаково не підеш додому, треба стирчати в кабінеті. Якось випадало так, що на його чергування припав і Чорнобиль, і конфлікт ОМОНУ з афганцями, і сутички міліції з мітингуючими, і ота ніч, коли в Кремлі об'явилося ГКЧП і коли союзний міністр Пуго прислав шифровку…
Люди в сорочках народжуються, а Іван Трохимович, мабуть, в міліцейському мундирі, та не в простому, а стопудовому, як бронежилет.
Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_popil_sniv.docx)Pavlo_zagrebelniy_popil_sniv.docx217 Кб3191
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_popil_sniv.fb2)Pavlo_zagrebelniy_popil_sniv.fb2800 Кб3576

Пошук на сайті: