Павло Загребельний - Попіл снів (сторінка 16)

Ні за які гроші не стала б вона везти до себе Ларису, коли б не таке нещастя з Чуйком! Поставити їх поряд — земля і небо! Галка маленька, геть непомітна, коси в неї гарні, але хто ж їх побачить під вовняною шапочкою-самов'язочкою, тіло теж гарне, мовби виточене, та який же чоловік зможе уявити приваби цього тіла, захованого під незграбним пальтом-балахоном із синтетики сіро-буро-малинового кольору! А Лариса висока, грудаста, оката, коси з-під норкової шапки мов чорні змії, шубка з натурального хутра (може, фарбований пес, але однаково ж натуральне!) тільки підкреслює все, що в ній треба підкреслити, на струнких ногах — імпортні чобітки (все куплене до всіх отих божевільних підвищень цін, але вже куплене — тепер не відбереш!), на обличчі косметика, може, й не французька, а польська, та де тепер і за які гроші роздобудеш не те що польську, а хоч би циганську косметику (оту, якою в Києві циганки торгують коло хрещатицьких вбиралень).
Поїхати до Галки Лариса згодилася без намовлянь.
— Подивимось, якого ти красунчика підчепила! — підморгнула вона Галці.
— Сказала ж: брат двоюрідний.
— Всі брати, всі двоюрідні, троюрідні і через дорогу навприсядки. Він хоч симпатичний? А то, може, й їхати не варто?
— Та ти лікарка чи не лікарка! — розізлилася Галка. — Людина вмирає, а ти…
— Ну, лікарка, лікарка, пробач. Галко. Ми вмить. Я попрошу в головного карету, ми одразу…
Чуйко лежав так, як його лишила Галка: на спині, руки по швах, підборіддя задерте, очі заплющені. Мрець, та й годі. Але мрець такий красивий, що Лариса аж застогнала, побачивши Чуйка.
— А що сказала Олена? — спитала вона пошепки.
— Сказала, що це не її хворий.
— І не глянула на нього?
— Ні.
— Ну, й дурна! Не її хворий! А що він — мій хворий? Ти як вважаєш. Галко?
— Мені аби його на ноги підняти, а чий він…
— Е-е, не кажи так, — Лариса пустотливо посварилася на неї пальчиком. — Де в тебе тут руки сполоснути? Теплої води немає? Ну, я так, похукаю, щоб не холодні руки…
Інструмент у невропатологів відомий: гумовий молоточок з блискучою ручкою. Лариса для годиться стукнула молоточком по Чуйкових колінах, тоді кінцем ручки спробувала покреслити його груди у трикутному вирізі армійської спідньої сорочки. На постукування молоточком ноги не зворухнулися, від прокреслень на тілі — ніякого сліду.
— В нього тіло як скляне, — прошепотіла Лариса.
— Сама ти скляна!
— Пробач. Ну, як сталеве або мармурове. Вперше бачу.
Вона віддала молоточок Галці, обережно підняла повіко на правому оці в Чуйка, тоді на лівому і злякано позадкувала від ліжка.
Виманивши Ґалку до сіней, Лариса прошепотіла:
— Він дивиться мов живий!
— Так він і є живий!
— Я не так сказала. Очі під повіками не мертві і не сонні, ніякої в них безтямності. Враження таке, ніби він усе чує і все бачить, але не подає знаку, не хоче говорити, лежить і чогось жде.
— Чого б же він ждав, коли він увесь наче мертвий?
— Ну, про це трудно ось так одразу… Давай я ще завтра заскочу.
«Заскочиш, та не до мене», — подумала Галка, поклавши собі не пускати до Чуйка не тільки цієї небезпечної з усіх поглядів Лариси, а й взагалі будь-яких лікарів, бо на них ніякої надії. Вона вже шкодувала, що даремно згаяла день на всі оці аналізи й консультації. Треба було одразу до знайомого діда в Тетерів, як дід не поможе, то вже ніхто.
Але до діда треба було їхати самому хворому. Галка вже возила до нього льотчиків з санаторію. Вони всіляко крутили-вертіли, не хотіли признаватися, шо їм докучає, ну, та то їхня справа. Однаково ж від діда не сховаєшся ні з чим. Він ставив діагноз, як японський томограф. Накрий звичайну гранчасту склянку долонею, потримай трохи — і дід у склянці побачить всього тебе ще до перестройки, і в перестройці, і в незалежній Україні або Росії, чи звідки ти там прибув.
А як же бути з Чуйком? Попросити діда, щоб приїхав сюди? Кажуть, він ні до кого не їздить. Поранений ще на війні, не рухається з місця. Що ж їй робити?
Галка надумала таке. Знайшла чорний пакет, в якому колись одержувала в фотоательє їхній знімок з чоловіком (де цей нещасний п'яниця?), гарно вимила вранці гранчак, підставила його Чуйкові під долоню, потримала кілька хвилин, тоді щільно накрила чорним папером, обв'язала, закутала в хустку, обережно поставила в сумочку так, щоб не перекинувся, і побігла на ранкову електричку.
Тетерівський дід нездужав, нікого не приймав, але Галку прийняв, пам'ятаючи, як вона возила до нього льотчиків.
— Що з вами, дідусю? — стривожилася Галка. — Коли б я знала, то й не їхала. Горе мене погнало, в людей свята, а в мене…
— На мене не зважай, небого, — заспокоїв її дід, — у мене воно й не хворощі, а так — переживання… Отож бачиш, на Новий рік люди чарку п'ють, а я хоч і не п'ю, та за всіх своїх пацієнтів у мене ніби похмілля…
— Ой лишенько! Це ж у мене те саме. Лікарі в один голос: похмілля та похмілля в нього! А я бачу: не те, не похмілля. А що воно — не знаю…
Вона дістала склянку, поставила перед дідом, стала розкутувати. Дід заспокійливо усміхнувся.
— Не розмотуй, вже й так бачу. Бач, здогадалася. Ще ніхто так не здогадувався… Ну, та тобі ж їхати близько, скло ще не випустило духу, зберегло… Що я бачу? Здоровий буде твій — як його? Василь? — Василь, кажу, буде здоровий, і тепер він здоровий теж, усе в ньому світле і ясне, а що напало на нього? Напало те, що в нім живе й житиме, а що воно таке — не бачу. Темне, тяжке й страшне дуже бачу, а що саме — не розберу, бо не знаю, ніколи не зустрічав…
— Може, то від чорного паперу?
— Папір що? Чорний чи білий — однаково ж папір. А це, дівко, темніше за всі папери. От була в нас на фронті граната. Звалася так: граната Ф-1 з запалом Ковешникова. Ми її звали просто «фенькою». Ну, то, коли отой запал Ковешникова висмикнути і кинути «феньку», прилетить вона, для прикладу, тобі під ноги, і ти вже бачиш її і чуєш, як вона сичить і ось-ось шарахне й рознесе тебе на шмаття, а ні зарадити, ні порятуватися, ні зворухнутись не можеш. Отакий і твій Василь. Як висмикне якась сила з нього запал, тоді кінець!
— Що ж його робити? — прошепотіла Галка.
— Бережи його, дитино. Бережи його від самого себе, а себе бережи від нього, та й не тільки себе, а може, й цілий світ. Бо щось таке в ньому, щось таке… Спаси й помилуй!..
— Може, хоч трави якоїсь?
— Трави я тобі дам. Чом би не дати? Та не поможе ніяка трава. Він її й не прийме. І їжі не прийме. Не приймає ж?
— Ні.
— Ну, не біда. Воно йому без надобності. В нього свій харч. Для нас невидимий, а для нього сущий, так що ти не переймайся, небого. Скоро він стане на ноги. Коли хоч, то приїдьте до мене.
— Приїдемо, дідусю, неодмінно приїдемо!
— Це вже як воно покаже, оте темне…
Після дідових слів Галка вже й не вірила, що застане Чуйка живого. Електричка, мов навмисне, ледь повзла, довго стояла на зупинках, в Ірпені не було на вокзальній зупинці автобуса, Галка не стала ждати, майже побігла додому.
Чуйко лежав як лежав. Ні живий, ні мертвий, армійська бавовняна білизна (сорочка з трикутним великим вирізом — радянське солдатське «декольте», підштаники з поворозочками), руки по швах, підборіддя задерте, як на параді, і прекрасна голова, з якої треба ліпити пам'ятники.
Не роздягаючись, Галка стала обціловувати ту голову, груди, руки Чуйкові, плакала і цілувала, цілувала, плакала і задихалася від тривоги: як його вберегти, чим, якою силою?17
В «Затишку» доктор Аля призначила день англійського джину з тоніком — напою, завдяки якому британські моряки захопили півсвіту, бо він пригальмовує всі пристрасті, і чоловік може плавати хоч цілий рік, забувши про природні бажання і пам'ятаючи тільки про кінцеву мету.
— Помилка наших комуністичних вождів, — лукаво позираючи поверх високої склянки на Оксану, засміялася доктор Аля. — Вони хотіли збудувати комунізм, а про джин не подбали. Дай радянським людям такий напій — вони перевернуть світ!
— Перевернули його й без джину, — зауважила Оксана, — і так перевернули, що тепер ніяка сила, мабуть, не зможе поставити на місце.
— Все ж, як фахівець, повинна вам сказати, що стимулятори грають неабияку роль. От хоч би взяти наших мужчин. Ми їх відпустили, сподіваючись, що вже за кілька годин почуємо від них втішні вісті… Але без відповідних стимуляторів, як бачите, сподівання наші не справдилися. Як ви вважаєте, чи не час потурбувати наших мужчин?
— Все тут у ваших руках, — знизала плечима Оксана.
— Ну коли так, — доктор Аля підняла праву руку, впіймала телефонну трубку, яка слухняно припливла на її виклик, замовила номер генерала Куща, засокоріла до свого невидимого співрозмовника: — Мій любий генерале, як ся маєте? Чим зможете втішити двох усамітнених жінок? Ах, все піднято на ноги? І це все через мене? Даруйте за клопіт… Розумію, все розумію… Але йдеться не про мою безпеку… В «Затишку» я невразлива… Йдеться про всіх вас… Ви все можете? Як це чудово і доблесно! Найдетальніші плани? І навіть нюанси? Непередбачені, але передбачені? Це щось просто фантастичне! Що, що? Прошу вас, повторіть. Щось з телефоном… Ви хочете… Можуть бути накладки? Що це таке? Ах, можуть перестаратися і… Ви хочете, щоб я? Точно визначити, хто справжній майор Чуйко, а хто несправжній? Але ж, мій любий генерале, в нас не було такої домовленості! Не було й не могло бути ніколи! Ви самі? Це вже говорить справжній генерал і справжній мужчина!.. Що, прошу? Коли ви його затримаєте, то?.. Майора Чуйка мені?.. До мене?.. Але ж, генерале!.. Хіба я просила про це? Я просила: затримати і… Ну, це вже ваша термінологія… Коли з бомби знято всі запобіжники, то… Не мені вас учити, мій любий генерале… Я жду тільки втішних вістей… Тільки вістей, і більше нічого… Ні, ні, зі мною зв'язатися ніхто не… Я сама… Це не підлягає обговоренню… Вітання вам від Оксани. Вона чудово проводить тут час! Чудово і плідно! Ми цілуємо вашу мужню голову, генерале!..
Тепер уже не було ні сумнівів, ні вагань. Оксана переконалася: доктор Аля хотіла вбити майора Чуйка! Але вбити не власними руками, а чужими, а самій байдуже, з холодним серцем відвернутися очима й плечима від того вбивства, а тоді нетерпляче очікувати, коли вб'ють і решту її нещасних піддослідних, її «контингенту», але знов щоб не вона, а хтось, а вона чистенька, вона завжди з ласкавим голосом, шовковим усміхом, вона доктор Аля — і більше нічого.
Доктор Аля випустила з руки телефонну трубку, і та повільно попливла від неї, щоб влягтися в своє пластикове ложе. Тут усі предмети змодельовані, мов прообраз того кошмарного нелюдського світу, що його витворили собі в катівській маячні безокий московський генерал і його вірна помічниця доктор Аля. Все тільки в прислужництві, в лакействі, в рабській покірливості. Крани видовжують свої хромовані шиї до твоїх долонь, коли ти хочеш помити руки, телефонна трубка сама пливе до твого вуха, двері безшумно відчиняються перед твоїм наближенням, до рівня завтоматизованих предметів і пристроїв ці «вчені» хотіли звести і все людство, перед тим здійснивши не децимацію, як те робили колись римляни в завойованих провінціях, тобто не вбиваючи кожного десятого, а навпаки — лишаючи живим тільки десятого, а може, й тисячного або тільки мільйонного!
І з такою потворою Оксана вимушена була дихати ось уже скільки днів тим самим повітрям!
Доктор Аля впівока стежила за Оксаною впродовж усієї своєї телефонної розмови, вона побачила, як Оксана рішуче попростувала до неї, відчула не тільки її наближення, але навіть настрій, точніше — різкий злам у настрої, але це не вплинуло на поведінку доктора Алі, вона лишалася спокійною, ласкавою, усміхненою.
— Ви щось хотіли сказати, Оксано? — попередила вона гнівні слова, що вже зривалися з уст її добровільної ув'язненої.
— Так, хотіла! Багато дечого хотіла б я сказати!
— Я вас слухаю!
— Можете слухати чи не слухати — мені однаково! Тепер я знаю, хто ви, доктор Аля! Нарешті!
— Хто ж я?
— Ви? — Оксана задихнулася, притисла руку до горла. — Я скажу вам! Ви така чемна, така делікатна, така інтелігентна, ви уроджена киянка, істинна українка, ви… Скиньте з себе маску, доктор Аля! Ви потвора в людській подобі, ви пекельне кодло! Згадуєте Гоголя. Українського генія. Що вам до Гоголя! Що вам до Чехова, російського генія, який ласкаво звав себе «хохлом»? «Люди, львы, орлы и куропатки, рогатые олени, гуси, пауки, молчаливые рыбы, обитающие в воде, морские звезды и те, которых нельзя было видеть глазами, — словом, все жизни, все жизни, все жизни…» Ви чуєте? Ще сто років тому Чехов, мовби передвіщаючи появу таких убивць усього живого, тужив над кожною живою істотою. А ви? Київська мати привела вас на світ у сподіванні, що й ви народжуватимете нове життя, а ви? Ким стали ви? За скільки продалися і кому? «Ми йдемо по краю прірви, міцно взявшись за руки»[4]. Цим ви запродали свою душу? Одноокий і однорукий був тільки їхнім скарбником, маленьким чортиком на послугах у диявольського ройовиська, у всіх тих, хто віками плюндрував Україну, а коли їм всихали руки, як цьому московському генералові, то неситим оком зирили на неї, вицілюючи нову здобич і нові жертви! Загарбники, наїздці, кровожери! Витоптали святу землю київську, рознесли на грубих підошвах своїх байдужих найманців-безбатченків прах наших великих предків, і зосталася тільки безплідна, гола, як долоня, глина, на якій могло народжуватися лише таке потороччя, як ви, доктор Аля!
Я знаю: ви з тими, хто, взявшись міцно за руки, там, угорі, над прірвою. Ви завжди з ними, а ми внизу, в прірвах, як черва, як покидища, як попіл ваших снів!
Що зробила б будь-яка нормальна людина, почувши таке? Стала б виправдовуватися, спробувала відповісти звинуваченнями на звинувачення, переадресувала б гнівні інвективи на іншу адресу — доктор Аля не хотіла бути схожою ні на кого.
— Мила Оксано, — защебетала вона з своєю вічною усмішечкою на рожевих устах, — це дія замкненого простору. Клаустрофобія! Як я вас розумію, як співчуваю вам! Вам треба дати щось заспокійливе. Який-небудь легесенький депресант…
Оксана бридливо відійшла від неї.
Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_popil_sniv.docx)Pavlo_zagrebelniy_popil_sniv.docx217 Кб3191
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_popil_sniv.fb2)Pavlo_zagrebelniy_popil_sniv.fb2800 Кб3576

Пошук на сайті: