Павло Загребельний - Попіл снів (сторінка 3)

Що з ним було, і коли, і чому сон, і звідки сила, і яка? Він знову зупинився. Поїзд, за яким він ішов, уже плив десь у жовтих озерах вокзального світла, а сюди наближався новий поїзд, вони йдуть тут один за одним, вдень і вночі, йдуть безупинно, мов час, як життя, ніби наша цивілізація. Цивіліза… Що? А коли він спробує перевірити свою силу на цивілізації? Чуйко прикрив повіками очі, щоб не бачити поїзда, який ішов по той бік дзюркотливої води, а тільки мати його зображення в загадкових дзеркалах своєї пам'яті, свого мозку, це тривало якусь частку секунди, він розклепив повіки і побачив, що поїзд стоїть. «Зупинився перед світлофором», — заспокоїв себе Чуйко і пішов далі назустріч текучій воді, яка текла тут вже цілі тисячі років, не те що поїзди, ці незграбні запацьорені породження цивілізації. Докладної топографії Києва Чуйко не знав, але, судячи з того, що вода тече від вокзалу, вирішив, що це річка Либідь. Не зупиняючись, Чуйко моргнув очима, переносячи в свою пам'ять видіння текучої води в чотирикутному бетонному жолобі, і з жахом почув, що вода перестала текти. Йому навіть здалося, ніби під ногами захлюпало, бо здалеку вода напливала й напливала, а затримана тут — переповнювала бетонне ложе і виливалася на шосе.
Він втішив себе, що то тільки омана, просто бетонний жолоб ближче до вокзалу перейшов у бетонну трубу, і Либеді вже не чутно звідти — ось і все.
Він заспокоївся. Відчув, що став замерзати, і, щоб зігрітися, швидко пішов туди, де було багато світла.4
Шиповані колеса клацали по асфальту, мов зуби голодного звіра. Машина була повільна, мов спасіння від смерті. Боже, чому вона у всьому слухалася генерала Сосина? Це ж його ідея: зробити для неї броньовані «Жигулі», колеса — гусматики, що не бояться навіть обстрілу бронебійними кулями, урядова сирена, два прожектори для засліплювання. Засліплювання кого? Зайців? Машина тяжка, незграбна, неповоротка. Вже коли навішано на неї стільки всілякого причандалля, то чи не найкраще було б подбати про космічний захист, бо загрози ждуть саме звідси. Але старий пірат Сосин тільки іржав, слухаючи несміливі побажання Алевтини Дмитрівни.
— Може, вам дати персональний БТР, вистелений зсередини свинцевими плитами?
— Вам БТР личив би більше! — зухвало відповідала вона.
— Ну-ну! — побулькував жирною горлянкою генерал. — Нам сваритися негоже. Орел и трепетная лань… Але в тому самому запрягу… «Никто не даст нам избавленья…»
Вона й сама гаразд відала: ніхто. Стоїш на запаморочливих висотах і щомиті ждеш, що тебе низвергнуть в тартарари. Алевтина Дмитрівна Фіалко. Головлікар і всемогутня повелителька Центру створення альтернативних видів зброї. Академік Академії медицинських наук. Унікальні досягнення в галузі нейрохірургії. Нетрадиційні методи розкриття механізмів людських снів. Революційні відкриття, що знаменують справжній переворот у науці. Герой соцпраці (указ без оголошення в пресі). Лауреат Ленінської премії (без оголошення в пресі). Лауреат Державної премії (без оголошення в пресі). Все закрите. Закриті теми. Закритий заклад, закрите існування. Закрите життя. А головорізи, понаставлювані генералом Сосиним, теж закриті від усього світу?
Маленька машинка тяжко пхалася по пустельному нічному шосе. Люди зустрічають Новий рік, а тебе викинуто в цю пустелю, бо не знайшлося тобі місця ні в старому році, ні в новому, ні під кучмастою Білою Вівцею, ні в космачах Чорної Мавпи. Надто ти ніжна, надто атласна твоя шкіра, бракує тобі кошлатості біблійного Ісава і завжди бракувало, хоч і застерігав тебе генерал Сосин:
— Коли не обросла шерстю зверху, то треба обрости зсередини!
І, навіть коли вже й вона стала генералом (без оголошення в пресі, без будь-якого оголошення!), він одноруко (не безруко, а саме одноруко!) грозився, однооко (не безоко, а однооко!) метав блискавиці:
— Не ти генерал, а я генерал! Для тебе це бірюльки, цяцька до цицьок! Га-га-га!
Вона й сама знала: один хибний крок, найменша невдача — і все злетить з неї, як дим, бо то не золото, а сухозлітка, і труди її не праведні, а злочинні.
Але вона не хотіла вмирати! Хотіла жити, і її прекрасне тіло, ще таке молоде, молоде, молоде, жаждиво прагло насолод, захватів і розкошувань!..
Але на волі опинився Чуйко, і світи затьмарилися, як після загибелі Немезіди.
Вона згадала, що в машині є радіотелефон. Є навіть система космічного зв'язку. Генерал Сосин кохався в технічних дивоглядах. З військового аеродрому до «Центру епізоотій» (хто тільки міг вигадати таке маскування!) добирався завжди на звичайному зеленому «газику» з блідою опояскою довкола кузова: «Ветеринарная помощь». Та чого тільки не було в тому так званому «газику»!
— Не вилізаючи з цієї «ветеринарной помощи», — хвалився генерал Сосин, — я міг би завоювати невеличку європейську країну або кілька слаборозвинених державок.
Старий пірат, негідник і тварюка, але…
Здавалося, все було передбачено, все обчислено, всі можливі варіанти в пекельній рулетці переграні… Лишався ще один варіант: капітан Чуйко на свободі. Але цього не могло бути просто тому, що не могло бути взагалі.
І от саме це сталося!
Вона обережно звернула на узбіччя, пригальмувала машину. Потужний двигун ледь чутно клекотів. Теж не жигулівська диркалка, а дизель чи то з «мерседеса», чи мало не з танка. Фантазії генерала Сосина.
Алевтина ввімкнула світло в салоні. Набирати номер московського телефону генерала Сосина. Простягла руку до цифрової клавіатури і відсмикнула. Ніхто не знає, де вона, то чи треба озиватися? А що, коли почує Чуйко? Якась машина промчала повз неї, ріжучи світлом фар простір. З Чорнобиля. Звідти можуть їхати навіть у новорічну ніч. Туди — ніхто. Тільки вона в своєму смертельному розпачі. Бог уже давно відцурався від неї, а тепер позбавляв і рештків розуму. Як вона могла подумати, ніби Чуйко почує радіотелефон? В нього тільки руки в кишенях і більше нічого. Окрім того, йому не треба ніяких механізмів, бо він володіє наймогутнішим з усього існуючого механізмом: пам'яттю. Від пам'яті не сховається ніхто і ніщо, ніде й ніколи. Все стає її поживою і жертвою, вона свавільно жбурляє жертви, мов у ненаситну пащу Молоха, в космічні нетрі Чуйкових снів, а там — сліпе нищення, загибель, анігіляція!
Алевтина Дмитрівна рішуче й швидко набрала номер московського телефону. Довгі гудки. Ніхто не відповідав. Вона вимкнула телефон, трохи почекала, знов набрала одинадцять цифр. Знов гудки. А тоді хрипкий сонний голос:
— Алє.
— Тут генерал Фіалка з Києва. Прошу генерала Сосина.
— Нема.
— Справа надзвичайної державної ваги. Ви розумієте? Треба негайно розшукати його!
— Я ж сказав: нема. І взагалі не буде.
Вона розгубилася перед цим хамським голосом.
— Як то нема? А де ж він?
— Генерал Сосин повісився.
— Що-о? Коли? Як? Де?
— Годину тому в своєму кабінеті.
— Цього не може бути! Як то — повісився!
— На шнурі телефону урядового зв'язку.
— На шнурі?..
— Абсолютно синій.
— Синій — шнур?
— Генерал!
І мовчання залягло в просторах між Києвом та Москвою, де йолки-палки і трин-трава, солов'ї-розбійники і нечесані тисячу літ мужицькі чуби, сірі брянські вовки й біржові спекулянти, свіжі, мов гідропонні метрові огірки, спогади про славу КПРС і залізна тоска поїздів, що везуть крізь прозорі єльцинські кордони студентів, свиняче сало, інтуристів і митрополитів, а для цієї нещасної жінки немає ніде ні притулку, ні сховища, ні вибавлення.
Вона б усе віддала, від усього відмовилася, всього зреклася, ось тут вискочила б з машини голою на мороз, без генеральства, без лауреатства, без золотозірковості, без професорства — тільки б жити, існувати, зберегтися, хай навіть не жінкою, не гомо сапієнс, не приматом, не істотою вищого гатунку, а комахою, личинкою лугового метелика або шовкопряда, сховатися в кокон, обплестися тисячокілометровою ниттю, зависнути на тонкій галузці, загубитися хоч би й навіки в гущавинах дерев у первісних неторканих світах.
Та вона добре знала, що Чуйкові немилосердні сни знайдуть її і на землі, й під землею, в зеленому листі й у шовковому коконі і розплутають усі ниті, розіпнуть їх на мертвих деревах рудого чорнобильського лісу і вб'ють кожну найтоншу ниточку так само, як сліпа радіація вбила ліс над Прип'яттю, землі з травами і квітами і води, на яких спочивало благословення Господнє.
Алевтина Дмитрівна вивела машину на шосе й погнала до Чорнобиля. Від смерті порятуватися біля смерті! Вона ляже біля саркофага, мов дитя в сповитку і… Душу свою вона занапастила навіки, то хай зостанеться їй хоч тіло, ця нікчемна плоть, марна марнота, спокуса спокус…
В зону ніхто не рвався. Троє патрульних, поставивши свій «газик» впоперек шосе, щоб перегородити дорогу, спокійно сиділи в теплій машині і попивали самогон. Шампанського не дістанеш, горілка дорога и погана, а домашній продукт перевірений і доведений до найвищих кондицій.
— Диви, — сказав один з патрульних, — щось їде!
— Не їде, а преться! — вніс уточнення другий.
Третій сидів мовчки, бо знав, що черга виходити на мороз цих двох, а йому — лишатися в машині. Їде, преться, телющиться — яке йому діло!
Двоє, крекчучи, зітхаючи, пересипаючи свою мову вставними словами і реченнями, виповзли з машини, розкарячилися на шосе, але вимушені були продемонструвати неймовірну жвавість, розскакуючись на боки, бо та божевільна машинка мало не почавучила мужніх охоронців мирного атома.
Так само жваво прискочили вони до «Жигуля». Один смикнув за дверцята, інший клешнясто надавлював товстою п'ятірнею на бокове скло, погрожуючи розтрощити його, але ні дверцята, ні скло не піддавалися, водій у темному салоні, виблискуючи золотом, мов новорічна ялинка, сидів спокійно, тоді несподівано машинка загриміла залізним радіоголосом, аж міліціонери злякано відскочили від неї.
— Приберіть «газика»!
— По-моєму, баба, — сказав один з міліціонерів. — Радіорубку обладнала!
— Негайно приберіть машину! — знов загриміло з «Жигуля».
— Ач, чого захотіла! — засміявся інший міліціонер, та так і закляк з роззявленим ротом.
«Жигуль», несамовито заревівши зовсім не жигулівським двигуном, вдарив їхнього «газика» в бік, попхав поперед себе по шосе, тоді зіштовхнув його в кювет, а сам спокійно покотив у зону.
Перехняблений «газик», ледь тримаючись на самому краю дорожнього насипу, загрожував от-от перевернутися, водій безпорадно матюкався, побоюючись зробити бодай один необачний рух, товариші підтюпачили до машини, кинулись підпирати її плечима.
— Заводь мотор, Володько! — гукнув один.
— Треба ж вибиратися з цього гівна, в яке вскочили! — додав інший.
Довелося трохи понапинати пупи, але зрештою вони знов сиділи в теплі й затишку, і самогон булькав у кухлики.
— Може, піднять тривогу? — сказав один.
— І що ти казатимеш? — хмикнув інший. — Що нас трьох оковпачила одна баба?
— Так уже й баба!
— А хто ж?
— По-моєму, воно в генеральській папасі.
— А голос же бабський?
— І погони вроді генеральські.
— А під шинелею бачив? Плаття і цицьки так і стріляють.
— Та й машина ж і не машина, а цілий тобі танк!
— Буде тобі завтра танк, як начальство прискочить!
— Воно ще й сьогодні буде, — похмуро озвався водій. — Безпека ж не пропустить цю заразу, засурбелить її на своїх постах, а тоді нас за хихола!5
Генерала Сосина вбив Чуйко.
Відтоді, як він згубив слід води і поїзди вже не летіли повз нього, мов залізний вітер, а тихо прокрадалися до вокзалу, капітан став обачнішим, вже не пробував гратися очима й пам'яттю, ішов тихо, задумливо, ще не знав, чому прямує до вокзалу, що там робитиме, як поведеться. Ішов, щоб іти, щоб бути якомога далі від того зачумленого місця, де його з людини хотіли перетворити на апарат убивств.«Орлята учатся летать…»
Коли підходив до вокзалу, над його кострубатою спорудою, схожою на величезний курінь, над бетонними смужками перонів, над цоканням сталевих коліс і залізними поцілунками буферів з невидимих гучномовців кремлівські куранти видзвонювали останні,секунди року Білої Вівці.
А Чуйка стригли, мов сірого барана.
З Новим роком, з новим щастям, десь дзвеніли бокали, іскрилося вино, жіночі плечі, й жіночі груди, і ніжний шепіт. І лихом об землю, а тут мовби ніхто й не помічав настання Нового року. Два людські потоки — один вивергався з вокзалу, інший всмоктувався вокзалом — невпинно текли тут поза часом і простором, Чуйка теж підхопило в потоки, він опинився в центральному вестибюлі, під високим скляним склепінням, броунівський безладний рух ошалілих від поквапу людей, гострі повітряні протяги між дверима на перший перон і на вокзальну площу, а з високих дверей, що ведуть до залів очікування, б'є таким густим і тяжким духом людської нужди й безнадії, що Чуйкові мимоволі згадалося слово, яке він вичитав ще школярем у «Бориславських оповіданнях» Івана Франка: «сопух».
Запаморочливий, майже вбивчий сопух рвався із запечатаних тисячами немитих тіл посудин-залів, задуха від дихання тисяч ротів, смердючий дим дешевих сигарет, отруйні випари, міазми, циганський піт, солдатські шинелі, самогонка, лушпиння соняшникового насіння, брудні буфети з кошмарним продуктом розвиненого соціалізму, званим «тещин язик», безногі афганці, чорноокі красуні, міліціонери й спекулянти, — Чуйкові стало страшно від тої збиранини, він уже шкодував, що дав себе всмоктати вокзальній пащі, став проштовхуватися до виходу, до дверей, що вели на вокзальну площу.
Перед самим виходом його мовби штовхнуло щось у спину. Він став, озирнувся, ніяк не міг збагнути, чого тут бракує. Трохи осторонь стояло двоє чоловіків, здається, їм треба було до квиткових черг, але вони не хотіли змішуватися з безладною чергою, мабуть, ждали, поки там трохи розсмокчеться. Чоловіки були в дорогих дублянках, з пишними шарфами, в норкових шапках, у руках мали акуратні імпортні кейси.
— Можна вас спитати? — звернувся до них Чуйко.
— Будь ласка, — озвався той, що був вищий на зріст. Може, й становищем?
— Я давно тут не був і ніяк не збагну, що змінилося в залі.
— А що ж? — сказав нижчий. — Вождь народів тю-тю! А на його місці — аравійська пальмочка!
Справді, Леніна не було там, де він стояв завжди, скільки пам'ятав Чуйко[1].
— Прибрали, значить, і тут, — задумливо промовив Чуйко. — Ну, я не чув.
— У незалежній Україні кривавому узурпатору немає місця, — пояснив високий.
— У суверенній Україні, — уточнив Чуйко.
Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_popil_sniv.docx)Pavlo_zagrebelniy_popil_sniv.docx217 Кб3191
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_popil_sniv.fb2)Pavlo_zagrebelniy_popil_sniv.fb2800 Кб3576

Пошук на сайті: