Павло Загребельний - Попіл снів (сторінка 22)

— Ви якось висловили побоювання, люба Оксано, що в мене тут не вистачить напоїв, щоб кожен наступний день присвячувати якомусь новому різновиду з них. Я б хотіла вас заспокоїти. Самих тільки французьких вин у мене на всі дні року. Триста шістдесят марок! Цього не має навіть Політбюро.
— Самого Політбюро вже давно немає! — нагадала їй Оксана.
— Але ж воно було! Тримало в руках весь світ, а того, що маю я, не мало! Тоді питається: у чиїх руках справжня влада, в руках політиків чи в руках учених?
— Хіба ви вчена?
— А хто ж я, цікаво знати?
— Звичайнісінька канібалка. Людоїдка.
— Яка ви все-таки груба, Оксано. Невже професія накладає такий відбиток на людину?
— Ну гаразд. Я спробую висловитися трохи ніжніше. Не людоїдка, а людоїдочка.
— Фу, як це некрасиво! У мене в бібліотеці є збірник Германа Гоппе «Хороший тон», видання 1885 року. Я завтра покажу вам. Бо не можна ж бути такою нестерпною!
— Ви хочете навчити мене завойовувати друзів і здобувати ворогів, як той американець, що його поради роздрукували недавно всі наші газети? Чи, може, хочете навчити мистецтва мовчання? Але мовчання в оцій вашій електронній тиші — це гірше смерті! Хоча… Чуєте? Якийсь звук…
— Тут не може бути ніяких звуків. Просто ви не помітили, що я перевела модуль на інший ритм. Трохи пришвидшила. Ви побачите, який від цього буде ефект!
Вона змахнула широким рукавом халата — і модуль, ніби жива істота, справді весь здригнувся, видовжився, небезпечно наблизився своїми рухомими частинами до маленької жіночої постаті, з загрозливою пожадливістю заворушилися в повітрі бронзові й сталеві щупальці, голодно загуркотіли трибки й шестерні, краєчок шовкового рукава зачепився за кінець довгого важеля, тупа механічна сила смикнула за рукав, за халат, доктор Аля, скрикнувши, заточилася, втратила рівновагу і була б упала в басейн, але модуль з урочистим ревінням вхопив її одразу з двох боків, зібгав і зіжмакав, кинув у шестерні, під оті металеві товкачі й тертушки, а тоді все, що лишилося від ще мить тому живої жінки, втовкмачив у воду і став витанцьовувати на останках з таким моторошним чавканням, ніби в притемнено-кривавому просторі справляли жахливу учту десятки або й сотні велетенських крокодилів.
Оксана підлетіла до водойми, ладна була кинутися туди, виривати доктора Алю з механічних лабет, хоч бачила, що вже пізно, що вже не вирве, не видобуде, і ніхто не видобуде, ніхто не здолає безтямної сили, вона стала, заламуючи руки, неспроможна ні крикнути, ні заплакати, навіть дихнути…
І не чула, як підбіг ззаду Валерій Винокур, як вхопив її в обійми, не даючи впасти в басейн, як йому помагають ще якісь люди, добрі, прекрасні люди з свіжим запахом снігу, сонця, волі…25
Сніг випав уночі. Радіо передало, що в Києві дощ, у Москві мороз і сніг, а на Чернігівщині хоч морозу й немає, зате сніг, як у Москві.
Старшина Гречаний, розсівшись на пів-«газика», повчав постового Повжика і сержанта-водія Миколаєнка:
— Справжній міліціонер завжди вибирає отаку порошу. Раньше в порошу свати шукали дівку хорошу, а ми тепер, як охоронці порядку в незалежній Україні, должні шукати жуліків, рекетирів і мафіозні структури. Понятно, постовий Повжик?
— Так точно, товаришу старшина!
— Не «товаришу», а «пане». Треба казати: «Пане старшина».
— Так точно, пане старшина!
— Не «так точно», а «На послух, пане старшина!»
— На послух, пане старшина!
— Ну, так воно вроді й нічого. Ще треба вчити та вчити, Повжику. Ану, стривай! Щось вроді передвигається по мєстності. Передвигається ж, Повжику?
— Передвигається, пане старшина.
— А ти, Миколаєнку, бачиш щось?
Миколаєнко не бачив нічого, бо спав. Щоправда, спав з розплюш, еними очима, та хіба на цій собачій службі не привчишся?
Вже було видно, що наближається військовий. До військових старшині Гречаному не було ніякого діла, розшук на якогось майора авіації, щоправда, прийшов до їхнього райвідділу, та коли вже це було, льотчика, мабуть, упіймали, тепер треба ловити свою бражку.
Військовий наблизився, вже було видно, що льотчик. Ну, що в нього на погонах, це побачимо зблизька, а тим часом…
— Повжик! — скомандував старшина.
— На послух, пане старшина!
— Піди перевір його документи!
— Так це ж воєнний…
— Кому сказано!
Повжик, забувши крикнути «На послух!», вивалився з «газика» і неохоче побокував назустріч льотчикові.
Так вони й ішли. Майор Чуйко, якому хотілося якомога раніше добутися до райвійськкомату і зголоситися приймати присягу, ішов спокійно, не змінюючи ритму, не збавляючи темпу. Повжик сунув повільно, відверто потерпаючи від самої думки, що доведеться заїдатися з цим красивим майором (він уже побачив Чуйкові погони).
— Прошу документи, — несміливо сказав Повжик, простягаючи назустріч Чуйкові розкриту долоню.
— Котись ти з своїми документами! — добродушно порадив йому Чуйко, обминаючи Повжика і прямуючи вбік од «газика».
Старшина Гречаний пильно стежив за всім, що відбувалося на засніженому путівці. Коли майор поминув Повжика, старшина й собі вивалився з «газика», скомандував: «Постовий Повжик, до мене!» і, тримаючи руку на кобурі пістолета, пішов напереріз порушникові, бо той, хто не виконує розпоряджень міліції, є порушник і до нього можуть бути застосовані…
— Стій! — скомандував старшина Чуйкові. — Документи!
— І тобі документів захотілося? — весело здивувався Чуйко. — Ну, то котись і ти!
— Ах, так ти, значить, «котись»? Ти мене покотити хотів? Постовий Повжик, ви все чули? До мене!
Сам він загородив дорогу Чуйкові, на цілу голову вищий за майора, хліборобська сила в плечах, руках і ногах на добрячу голландську ферму, але ж не для ферм вирощував і виплекував свою силу старшина Гречаний, а для порядку і спокою в рідній державі, і коли десь, може, щось і «пройдьоть», то там, де старшина Гречаний, «не пройдьоть» ніщо, він облишив кобуру і, мов боксер-важковаговик, послав величезний свій кулацюру чи то в груди, а чи й просто в обличчя зухвалому майорові.
Постовий Повжик усе це бачив, знав, що рукоприкладство суворо заборонене, здогадувався, що можуть бути небажані наслідки, але що він міг вдіяти?
Коли б хоч удвох з Миколаєнком, але водій спав і нічого не бачив.
Він не побачив і того, що сталося далі, і згодом дуже шкодував.
А сталося щось несусвітне. Старшина Гречаний ніби хотів ударити майора-льотчика і ніби й ударив його, але вийшло чомусь так, що не льотчик відлетів назад, а старшина, і не відлетів, а тяжко відсунувся метрів на двадцять, проорюючи в глибокому снігу своїми чоботярами сліди, наче від тракторних саней.
— Товаришу старшина! — мало не плачучи, закричав Повжик. — У вас же весь кулак синій!
Старшина покрутив у себе перед носом величезним кулацюрою.
Справді синє, як болгарський баклажан.
— Так ти що ж? — закричав до льотчика старшина. — Битися? Нападати на службову особу при ісполнєнії? Постовий Повжик, ви бачили, що він мене вдарив?
— Товаришу старшина, це ж ви його… Хотіли вдарити… А він…
Чуйко сміливо підійшов упритул до старшини, тихо звелів:
— Одставити всю цю петрушку! Дай команду водієві, щоб одвіз мене куди скажу.
— Дайте команду, пане старшина, дайте команду! — заскімлив Повжик, неспроможний витримати гострого, якогось ніби нелюдського погляду майорових очей.
Старшина Гречаний ще й досі дивився на свій синій кулак, і до Миколаєнка гукнув ніби й не він, а хтось зовсім сторонній:
— Миколаєнко, відвези цього… товариша майора! Та швидко мені! Одна нога там, друга тут!
Миколаєнко стрепенувся від сну, гаркнув двигуном.
— На станцію, — сказав Чуйко, вмощуючись на заднім сидінні. — Військкомат знаєш де?
— А він біля міліції. Там у нас все. Райком партії, ми, воєнні, безпека.
— Який райком? Їх же давно немає!
— Та я забув. Тепер воно зветься управлінням сільського господарства. А секретар райкому — голова управління…
Коли виїхали на райцентрівську площу, Чуйко побачив десятків зо два новісіньких «Волг». Усі машини були білого кольору.
— Що це за машини? — спитав він водія.
— Нарада голів колгоспів. Двадцять два колгоспи, і «Волги» двадцять дві. Можете не щитати.
— І всі білі?
— Бєлая ноч. Це наш район. А в сусідньому — слонова кістка. А то ще є сині, як каструлі. Це в нас такий шик!
— А що це з шоферами? — здивувався Чуйко. — Вони у вас тут завжди такі? З самого ранку вже п'яні?
Миколаєнко глянув і мало не випустив керма з рук. Одна з «Волг» із самої середини ні з того ні з сього здала назад і буцнула сусідню машину, та вдарила свою сусідку по праву руку, а на зачинщицю посунула «Волга» з лівого боку. За хвилину на площі утворився такий тарарам, що Миколаєнко кинувся своєю машиню в бічну вулицю, став просити майора:
— Товаришу майор, може, пізніше до військкомату? Ви ж бачили, що там твориться? Давайте я підвезу вас до чайної або й прямо до вокзалу. Га, товаришу майор!
— Вмовив, — засміявся Чуйко. — Коти на вокзал!26
З лабіринту в пробоїни, в проломи, по коліна в жовто-червоній рідоті, безкінечно довгим тунелем, далі, далі, на волю, на світло…
Надворі була ніч.
— Аж страшно! — зітхнула Оксана. — Таке враження, ніби й досі ота новорічна ніч, з якої все почалося.
— Ми цілий тиждень протовклися лише отут, пробиваючись до нори, в якій заховалася доктор Аля, — сказав Винокур. — А до того, мені здається, минула ціла вічність…
— Майор Чуйко… Ви його не?..
— Ми про нього й забули. Все було кинуто на твоє визволення!
— Це він! — Оксана не змогла стримати своєї радості. — Він таки дістав доктора Алю! Він живий і дістав її! Послав до того безокого диявола!
— Хто з них більший диявол, ще треба буде подумати, — сказав Винокур, стежачи, як хлопці з особливого підрозділу витрушують Оксану з гумових чоботяр і метробудівської негнучої роби.
— Ці люди мене абсолютно не цікавлять! — заявила Оксана. — їх уже нема, і нікому більше не загрожує страшне зло, яке від них ішло. Головне тепер — врятувати майора Чуйка!
— Врятувати?
— А що ж? Ждати, поки ваші стражі порядку вб'ють його, як собаку? Ви ж, сподіваюся, роздзвонили на всю Україну?
— По всіх державах Співдружності. Дали сигнали туди, де він проходив службу. Ну, само собою — Україна. Місце народження, авіаційне училище, шляхи пересування…
— Ймовірні… Котра зараз година?
— Четверта ранку.
— Який у тебе транспорт?
— У підрозділу автобус, у електронщиків «рафик», метробудівці від нас не залежать, а я взяв оперативну «Волгу»… Без водія… Думав: одвезу тебе додому, може, доведеться побути трохи в тебе, незручно, щоб водій чекав…
— Побути вдома? Ти можеш таке говорити?
— А що?
Оксана хотіла зміряти його зневажливим поглядом з ніг до голови, але вчасно схаменулася, згадавши, що в темряві зневажливі погляди не діють.
— Де твоя машина? Чого ми тут стоїмо?
Коли сіли в машину і Винокур завів двигун, Оксана доторкнулася йому до руки.
— Давай спокійно обдумаємо. Де ви шукали Чуйка?
— Ну, я ж сказав. По місцях його служби. В рідних краях. Ніде не з'являвся. Загалом кажучи, затримано масу людей. Саме гаряча обстановка, в армії протистояння, конфлікти, політики ніяк не можуть домовитися, а тут ми з цим розшуком… Ну… Одне слово, дров наламали багато… Але все не те… Генерал Кущ до того розізлився, що вже хотів, щоб сама доктор Аля перевіряла всіх затриманих, яких йому притарабанювали… Ну, вона від ролі експерта категорично відмовилася!..
— Я чула цю розмову. Для доктора Алі живий Чуйко вже не був потрібний. Відтоді, як він вирвався з її рук, мови про повернення не могло бути. Скажи мені: а в Ірпені ваші люди були?
— В Ірпені?
— Чуйко лікувався там у санаторії. Три роки тому. Про це є відмітка в його особовій справі.
— Ну, Оксано, дорога, хто ж стане після втечі з такого закладу ховатися в Ірпені? В мене був один кадр, клявся, що бачив Чуйка новорічної ночі саме в Ірпені, я спитав його: «А в бюро перепусток нашої служби безпеки ви його не бачили?» А тепер ти теж про Ірпінь. Тоді вже краще шукати його просто на Хрещатику! Вирвався з рук новітніх компрачікосів з трьома дірками в черепі лиш для того, щоб погуляти на Хрещатику?
Оксана співчутливо поляскала його кінчиками пальців по руці.
— Яка тонка іронія! Бюро перепусток служби безпеки… Хрещатик… А скажи мені, будь ласка… Ось ти криміналіст з вищою освітою… Як ти вважаєш: хто все-таки, втікши від смерті, може ховатися поряд із тим місцем, звідки втік?
— Ну, хто? Та ніхто! Жодна нормальна людина цього не зробить!
— А ненормальна? Коли тобі загрожує смерть, то це вже ненормальність.
— А ненормальний забіжить ще далі. Світ за очі!
— Ну, так слухай, — сказала дуже серйозно Оксана, — зовсім близько, власне, й не втікаючи, стануть ховатися дві категорії людей.
— Які ж це дві категорії?
— Ідіоти і генії!
— І твій майор Чуйко…
— Геній!
— Оксано, ти й досі не можеш забути своєї захопленості від теорій Ломброзо?
— А чому б я мала це забувати? Тільки тому, що Ломброзо розкритикований марксистами? А що вони дали навзамін? Та Бог з ними з усіма. Ми не можемо гаяти часу. Одноокого диявола немає, доктора Алі немає, але ми не знаємо, які ще сили зосталися. Ви ж, мабуть, за цей час нічого не довідалися про доктора Алю?
— На жаль.
— Їй на дачу дзвонив якийсь її заступник. Знайшли його? Винокур мовчав.
— На дачі вона зустрічала Новий рік із своїм «другом». Вам вдалося встановити, хто її «друг»?
Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_popil_sniv.docx)Pavlo_zagrebelniy_popil_sniv.docx217 Кб3191
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_popil_sniv.fb2)Pavlo_zagrebelniy_popil_sniv.fb2800 Кб3576

Пошук на сайті: