Павло Загребельний - Попіл снів (сторінка 7)

Він мало не бігцем кинувся туди, де стояла Галка, підлетів до неї нечутно, вона не бачила і не чула, але вгадала його наближення і здригнулася шиєю, спиною, всім тілом.
— Галко, — гаряче зашепотів Чуйко, забігаючи наперед неї, — здрастуй, Галко!
Вона мовчала.
— Чого ж ти мовчиш? Не впізнала, забула? Я Василь Чуйко. Ну, тоді капітан, тепер майор, але це єрунда. Ти мене чуєш?
— Ти п'яний, Василю.
— Ну, п'яний, п'яний! Все це єрунда, справа зовсім не в цьому. Слухай мене уважно, Галко. Треба поговорити!
— Післязавтра прийдеш на процедури, там і поговоримо. Ти ж по путівці?
— Ти здуріла. Галко! Яка путівка, які процедури, яке післязавтра? Нам треба негайно! Це…
— Я зайнята.
— Зайнята? Ну, єрунда! Хочеш, я цього підполковника… Не те! Не слухай мене! Тут інше. Ти навіть не уявляєш, що це таке! Ти повинна відвести мене до себе додому, і ми…
— Я ж тобі сказала: я зайнята!
— Галко, ти ніяк не можеш… Значить, так. Ти повинна все кинути к чортовій матері і піти зі мною, за мною, і бути зі мною, не відходити від мене, коли хочеш, триматися за мене! Ти чуєш, що я кажу?
— Тобі ніде спати? Хочеш, я відведу тебе до Лариси? Вона зараз незайнята.
— Зайнята-незайнята! От єрунда! Ти нічого не зрозуміла?
— Я зрозуміла, що ти п'яний.
— Гаразд, — вже зовсім тверезим голосом промовив Чуйко, — я ж знаю, яка ти вперта. Коли так, слухай: я вбив людину, і мені треба негайно сховатися, і сховатися тільки в тебе, більше ніде на світі! А коли будемо в тебе, я все тобі розкажу. Тепер ти розумієш?
Галка сполотніла, мовчки дивилася на нього.
— Хоч тепер ти розумієш? — беручи її за обидві руки, прошепотів Чуйко.
Вона показала самими очима: так.
— Скажи комусь із дівчат, що ти береш відгул на тиждень, на місяць, там побачимо… А з Вовою — не турбуйся. Я його заспокою.
Він приплющив очі й прикував обох підполковників до того місця, де вони стояли, на якийсь час перетворивши їх на статуї командорів, на тих закам'янілих ідолів, яким ми всі поклонялися і ще, мабуть, довго поклонятимемося, знаходячи ідолів нових і нових. Щоб упокорити бойових підполковників, входив у їхні ордени й відзнаки, в їхнє дзвеніння, блиск, сяяння.
Тільки ордени в нас однакові, а нещастя в кожного своє. І яке до нього діло Горбачову, маршалу Язову чи якомусь загадковому ГКЧП, про який майор Чуйко навіть не чув!8
БТР прогримів пустельними вулицями Києва, проскочив крізь розпанахані височенні ворота «Центру епізоотій», заляскав гусеницями по ще зовсім недавно пильнованих — миша не проскочить — доріжках старого парку, побіля високого, стандартної хрущовсько-брежнєвської архітектури корпусу, побіля присадистих будівель і зупинився за командою Алевтини Дмитрівни перед гарним павільйончиком, поставленим над водоймою доволі понурого вигляду: чи то штучний басейн чи природне озеречко у формі неправильного чотирикутника (трапеція, чи що?), бетонні береги, поблизу — жодного деревця.
— Ближче до павільйону! — скомандувала водієві Алевтина Дмитрівна. — Впритул до дверей! Ви бачите двері? Так. Чудово. Тепер за моєю командою відчиняйте люк, я піду першою, прошу пробачити за таку неґречність, але тут інакше не можна. Увага! Приготуватися! Пішли!
Вона дістала з сумочки щось схоже на видовжений тюбик французької губної помади і, коли відчинився люк, націлила тюбик на двері павільйону, двері вмить відчинилися, Алевтина Дмитрівна буквально перелетіла з БТР в павільйон, і двері так само миттєво зачинилися за нею.
— Фокус! — прицмокнув генерал.
— Може, це новорічні жарти нашої милої Алевтини Дмитрівни? — намагаючись зламати загадкову похмурість того, що відбулося перед їхніми очима, сказала Оксана.
— Аби ж то! — зітхнув Винокур. — А тепер: хто далі?
— Поступаємось місцем дамі, — сказав генерал. — Оксано, ви!
Двері павільйону вже відчинялися. Оксана спокійно видобулася з броньованої машини, увійшла до того приміщення. Теж ніби броня, ніби сейф, кольори нержавійки і бронзи, ідеальна чистота, абсолютно гладенькі площини, коли двері за нею зачинилися, виявилося, що тут немає світла. Цілковита темрява панувала буквально мить, бо негайно відчинилися двері в протилежній стіні, звідти засяяло світло, і голос Алевтини Дмитрівни ласкаво покликав:
— Сюди, будь ласка. Оксано, це ви?
Оксана перейшла з одного замкненого простору до іншого, трохи більшого, але так само відполірованого і мертво-неприступного, і зрозуміла, що тут щось мовби шлюзова система, створена за принципом переходу космонавтів з транспортного корабля на орбітальну станцію.
Ні вона, ні Алевтина Дмитрівна ще не знали, що саме тоді, коли повелителька цього таємничого царства барвистим метеликом перелітала з багатотонного БТР до свого такого грайливого зовні павільйончика і на якусь мить опинилася у незахищеній сфері, тобто в цілковитому розпорядженні Чуйкової страшної сили, Чуйко в лісовій тиші болісно роздумував, хто ж вона, доктор Аля, добра чи зла, винна чи невинна, і це врятувало доктора Алю, себто Алевтину Дмитрівну.
— Я просила б усіх вас, — сяючи неповторною своєю усмішкою, звернулася до своїх мимовільних гостей Алевтина Дмитрівна, коли вже всі, зоставивши БТР назовні з наказом водієві не відлучатися й на секунду, зібралися в другій камері шлюзу, — я прошу вас тепер звати мене тільки доктор Аля — це простіше і відповідає моєму теперішньому становищу. Нарешті я вдома і можу робити те, що повинна робити. Нарешті, нарешті!
Перехід на пульті Чорнобильського саркофага від «товариша генерал-лейтенанта» до «Алевтини Дмитрівни» сприйнявся всіма як вищий ступінь довіри, тепер виявлялося, що то був ще тільки ступінь перший. «Доктор Аля» означало ступінь другий. Чи буде ще й третій?
Жінки чутливіші за чоловіків як до всілякого добра, так і до небезпеки. Оксана тільки тепер подумала, які вони, власне, довірливі й необережні. Адже всіх трьох кинуто посеред новорічної ночі на Чорнобильську атомну, щоб усунути звідти цю свавільну жінку, і на цьому їхня місія вичерпувалася. А вони покірливо й безрозсудно віддаються на волю цієї жінки, їдуть з нею не знати куди, нікому про це не повідомляючи (бо таку умову поставила «доктор Аля»), опиняються на цьому, з усього видно, засекреченому об'єкті і… Як співали колись: «И никто не узнает, где могилка моя…»
Однак чоловіки, ці тупі, самозакохані істоти, забули про всі загрози, ніякі передчуття не терзали їхніх затверділих на службі (репресивна служба, репресивна, хоч би як хто намагався заперечувати!) душ, обидва чоловіки на новий ступінь довіри милої Алевтини Дмитрівни, а тепер доктора Алі, негайно розсипалися компліментами і принизливими розшаркуваннями.
— Дякуємо, дякуємо, докторе Алю, — забурмотів міліцейський генерал. — З вашого боку це, знаєте… Може, й мені вже без генерала, а просто, як од батька й матері: Іван Трохимович?
— Ну, а я, — похопився Винокур, — я ще там, на пульті, повинен був… я просто Валерій, та й усе. А то все: Винокур та Винокур, ніби отой естрадний пародист.
Оксана подумала: може, вони обидва хитрують? Чоловічі хитрощі завжди якісь примітивні, мовби конячі, чи що, та зате набагато підступніші за жіночі.
— Мені здається, не треба змінювати свого статусу, докторе Алю, — сказала вона, — всі знають, що я Оксана, інших титулів не маю…
— Чудово, друзі мої, чудово! — продиригувала своїми вишуканими ручками доктор Аля. — Тепер я запрошую вас стати моїми гостями вже насправді. Обережно, прошу! Тримайтеся за мною, я й далі змушена виконувати роль Віргілія в дантівських мандрах у позасвіття!
Знов у її руці з'явився так званий тюбик помади, але тепер уже таємничі двері розсунулися не в стіні, а в підлозі, і наступна «камера шлюзу» ждала їх унизу. Щойно загерметизувавшись, «камера» стала кабіною супершвидкісного ліфта і шугонула кудись мало не до центру Землі з таким прискоренням, що в Оксани витіснило з грудей повітря до останньої молекули.
— Як у ракеті! — подивувався Винокур.
— Маленька незручність, але ми вже прибули, — заспокоїла всіх доктор Аля.
«Ліфт» був стилізований під капітанську рубку в стилі ретро: штурвал, ілюмінатори, підзорні труби, сигнальні пристрої, дорогі сорти дерева, лискуча мідь, товсте, опукле скло з підсвіткою, канати із сизаля.
— Ви як капітан Немо! — похвалив Винокур.
— «Наутілус» давав змогу капітану Немо пізнавати світ, — обдарувала його великодушним усміхом доктор Аля, — а моя вілла «Затишок» дозволяє панувати над світом. Прошу вас бути її гостями! Повинна зауважити, що досі тут, крім генерала Сосина, не був ніхто.
«Генерал Сосин — це той повішений московський генерал, — подумала Оксана. — Чи не готує доктор Аля такого подарунка й для нас?»
Доктор Аля, мовби відганяючи будь-які похмурі передчуття в душах своїх гостей, була — сама привітність і ласкавість.
— Будьте як удома, прошу, — вела вона гостей (знов «шлюзами», та нарешті в нормальне людське житло, хоч і заховане глибоко чи то під землею, чи під водою, — розташовуйтеся в моїй вітальні, ми зараз найперше повинні випити за Новий рік, тоді вирішимо наші справи, опісля я можу показати вам свій «Затишок», тут усе доволі скромне, але є все необхідне і для роботи, і для спочинку: кабінет, лабораторія, книгозбірня, звісно ж, опочивальня, всі допоміжні служби — кому треба помити руки, ось тут. WC, або, як жартують на Заході, Вінстон Гергіль, теж там…
Шампанське було з Криму, «Новый свет», марочне, брют, Оксана ніколи й не пила такого, навіть не чула про його існування, але змовчала, щоб не осоромитися, бо слідчий не може чогось не знати, слідчі зобов'язані знати все!
Після тостів і деякого розслаблення від шампанського доктор Аля, попросивши пробачення за те, що покине гостей самих, вийшла з так званої вітальні (розкішні старовинні меблі, килим ручної роботи, картини в тяжких коштовних рамах, бронза, порцелянові вази) і повернулася за деякий час, тримаючи в руках звичайну казенну теку, з тих, що в них кадровики зберігали (та й досі зберігають) особові справи.
— Тепер, друзі мої, — сказала вона, сідаючи за великий різьблений стіл, уставлений дорогим кришталем, — прошу сідати ближче, щоб усім нам разом…
Недбалим жестом, не остерігаючись розбити щось з цінного посуду, вона відгорнула бокали, поклала на звільнене місце течку, розв'язала поворозки.
— Ось перед вами фотографія, — показала доктор Аля знімок молодого круглоголового чоловіка, дуже гарного, з незвичайними, розіскреними очима, — це майор авіації Чуйко Василь Васильович. Він тривалий час перебував у Центрі на дослідженні й лікуванні. Перебував на особливому режимі, в абсолютній ізольованості від… Ну, це несуттєво. Головне. Цієї ночі, коли тут сталося… Я ще не можу сказати, що і чому сталося… Отже, коли з Центру втекли всі піддослідні, Чуйко втік разом з усіма, хтось допоміг йому втекти, хоча це теж несуттєво. Головне ось що. Цей Чуйко володіє жахливою здатністю надприродної сили: він може тільки дією свого мозку вбити будь-яку людину і взагалі будь-яку кількість людей одразу або послідовно, відстань при цьому не має значення, час так само. Захист можливий тільки на космічному рівні, як у космонавтів у їхніх апаратах. Ну, — тут вона дозволила собі усміхнутися, — і на віллі «Затишок», відповідно обладнаній.
Іван Трохимович навіщось поторкав свої генеральські погони.
— Не доводилось, — сказав він, — досвід, самі розумієте, якийсь маю, але з такими злочинцями ще не доводилося…
— Я теж уперше чую, — розвів руками Винокур, — страшенно скидається на фантастику. Хоч теж не зустрічав, не доводилося читати.
Оксана добре знала, чому не доводилося: тупий, лінивий, книжок не читає, ні письменників, ні героїв творів не запам'ятовує…
— Це щось ніби «Мобі Дік» Мелвіла? — сказала вона.
— У Мелвіла здатністю заманювати капітанів китобійних суден в місця катастроф наділено мозок кита, — пояснила доктор Аля, — сам мозок не вбиває, а тільки спровоковує людські загибелі. Там просто якась стихійна зла сила, більше символ зла, ніж саме зло. А тут зло втілене і наділене фантастичною енергією нищення. Чуйко, це вже я сказала, може вбити будь-кого за власним вибором, навмисне, а також цілком несвідомо, навіть проти своєї волі, для цього треба тільки одне: щоб ця людина чи ці люди… Чуйкові приснилися… І особливо підкреслюю: цей мозок не визнає ні керування ним, ні контролю… Він стихійний, може, справді, як у Мобі Діка.
— Тоді цей Чуйко не злочинець, а просто нещасна, хвора людина? — вигукнула Оксана.
— Тому він і перебував у нашому Центрі, — пояснила доктор Аля, — але про це можна поговорити згодом. Зараз для нас головне: зробити все, щоб цей чоловік не накоїв великого лиха. Я зовсім не хочу, щоб його називали злочинцем, звіть його просто нещасним, трагічною особистістю, найупослідженішим представником людського роду… Мені здається, він і сам згодився б так себе назвати… Але його страшна сила на свободі, а цього не можна дозволити. Під загрозою, повторюю, весь рід людський, винятків ні для кого: ні для президентів, ні для фельдмаршалів, ні для красунь, ні для мільярдерів, ні для матерів, ні для дітей…
— Як я зрозумів, — зауважив Іван Трохимович, — наше завдання ізолювати не цю силу, а її носія. Так? А вже силу ви, докторе Алю, зумієте приборкати, як робили це досі?
— Саме так, генерале, — ствердно закивала доктор Аля. — Саме так!
— Тоді немає нічого простішого! Ми негайно звертаємося до засобів масової інформації: тебелачення, радіо, преса, — даємо команду по своїх каналах, національна безпека, сподіваюсь, використає свої канали й можливості, прокуратура поможе. Так, товариші, чи то пак — панове? — вже перебираючи справу до своїх досвідчених рук, впевнено пророкотав генерал.
— Не зовсім, — спокійно промовила Оксана, — все набагато складніше, Іване Трохимовичу.
— Що ви маєте на увазі, Оксано? — повернулася до неї доктор Аля.
— Я маю на увазі закон паніки.
— Оксано, не сміши людей! — вигукнув Винокур. — Який закон паніки? Що ти вигадуєш? Паніка — це стихія, вона не має законів!
Оксана вперто нахилила голову.
Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_popil_sniv.docx)Pavlo_zagrebelniy_popil_sniv.docx217 Кб3191
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_popil_sniv.fb2)Pavlo_zagrebelniy_popil_sniv.fb2800 Кб3576

Пошук на сайті: