Павло Загребельний - Попіл снів (сторінка 10)

— Благородство? — доктор Аля блідо усміхнулася, вмочила губи в коньяк, але пити не стала, довго дивилася поперед себе, мружила очі, мабуть, згадуючи. — Коли хочете знати, генерал Сосин хам і негідник. Може, він і не винен. Його батько, теж генерал, академік, лауреат, Герой, усе життя винаходив нові або вдосконалював уже існуючі вибухові речовини, тобто засоби вбивства людей. Коли стали працювати над атомною бомбою, Берія включив Сосина-старшого і до атомного проекту, тоді особливо не перебирали. Його знав Сталін. Навіть прізвище в Сосиних — від Сталіна. Це вже розповідав мені «мій генерал Сосин». Нібито коли Сталіну подали на підпис матеріали про присвоєння звань Героїв соцпраці, він побачив там прізвище Соскін (бо таке їхнє справжнє прізвище) і сказав: «Соскин? Зто от детской соски? Нехорошо. Такой большой ученый — и такая маленькая фамилия? Зто надо исправить!» Подумав і викреслив «к», вийшло: «Сосин». Сталін ще нібито додав згодом: «Можно было бы вычеркнуть не «к», а «с», но тогда получится Сокин, очень похожее на «Сукин сын», а так выдающийся советский ученый становится вроде бы даже близким самому товарищу Сталину!» Він мав на увазі своє юнацьке наймення Сосо, яким Сталін дозволяв називати себе тільки найдовіренішим своїм соратникам. Старий генерал Сосин помер в 1958-му, а «молодого» я вперше побачила в 1968 році. Він тоді вже був генерал-майор (Чуйко повісив його генерал-полковником, не дуже велике просування по службі, згодьтеся!), безрукий і безокий, точніше: однорукий і одноокий, так він хотів, щоб про нього казали…
— Він був на війні?
— Ніколи про це не казав. Не казав, де й коли втратив руку й око. Коли я пробувала питати (це вже згодом), вдавав, що не чує запитання. Здається, не було в нього ні нагород, ні премій, ні наукових звань, взагалі нічого не було, іноді здавалося, що й самого генерала Сосина немає на світі, але саме тоді він з'являвся і… Так він з'явився і в моєму житті. Шістдесят восьмий рік. Я перейшла на останній курс медичного. Влітку була в Одесі, верталася разом із знайомими їхньою машиною. Пам'ятаю: дощ, низькі чорні хмари, все темне, і на темному шосе безкінечна валка військових вантажних машин, якесь дрантя ще з часів війни, обшарпані «студебекери», наші сталінські марки… В Києві мені сказали, що Брежнєв увів танки в Прагу, що все наше Політбюро сидить на кордоні з керівниками соцкраїн, розпинають Дубчека, приструнюють Чаушеску (Шелест там стукав кулаком по столу, погрожував, що до Бухареста радянським танкам теж недалеко)… Студенти — це люди, які знають завжди більше, ніж прості обивателі. Вже не згадаю, від кого, але вже тоді я довідалася, що в Москві хтось протестував на Красній площі проти введення військ в Чехословаччину… Ну то в Москві. У Києві не знайшлося ні Красної площі, ні відважних людей… Хоча тепер кажуть, ніби були і в нас… Може… За тиждень у нас починалися заняття, але почалися вони не з лекцій, а з виступу якогось партійного ідіота, якого прислали з ЦК для ідеологічного зміцнення нетвердих умів, у зв'язку з останніми політичними подіями, ну, зрозуміло… Увечері в мене вдома (батьки були в санаторії на півдні) зібралися дівчата-однокурсниці, ми пили перейменоване Бажаном червоне вино, слухали музику, танцювали, знущалися з партійного ідіота, який виступав в інституті, а заодно й ще з декого, але так… З жартів і сміху мовби сама собою зродилася в мене ідея. «Дівчата! — вигукнула я. — Ми оце сміємося з номенклатурних ідіотів, а про свою професію й забули. А ми ж майбутні нейрохірурги. Є пропозиція створити «Товариство трепанації номенклатурних черепів». Хто «за»?» Пропозиція пройшла на «ура» одностайно, з підстрибуванням і підскакуванням, з реготом, обіймами і навіть поцілунками. В дівчат таке часто.
Одразу ж ми сіли укладати статут свого товариства. Цей продукт колективної творчості складався з п'яти параграфів.Параграф перший: для трепанації придатні тільки черепи справжньої номеклатури.Параграф другий: трепанація здійснюється в приміщеннях, оздоблених кумачем і гаслами «Слава КПРС» і «Народ і партія єдині», в присутності партійного активу, під звуки «Інтернаціоналу».Параграф третій: трепанаційні отвори неодмінно повинні мати форму п'ятикутної зірки.Параграф четвертий: за браком необхідних хірургічних інструментів, дозволяється використовувати для трепанації серп і молот.Параграф п'ятий: щоб не викликати образ у представників тваринного світу, абсолютно неприпустимо плутати номенклатурні черепи з черепами коней, буйволів і носорогів.
Дівчата хотіли дописати ще кілька параграфів, але я сказала: «Досить!»
Назавтра весь інститут знав наш статут, а ще за день ми всі (нас було п'ятеро) сиділи у камерах внутрішньої тюрми Комітету державної безпеки на Володимирській.
Одна з нас виявилася «стукачкою», що й треба було довести.
Допитів наших не починали тільки тому, що ждали московського генерала Сосина. Про це я довідалася згодом. Вже коли була тут, у Центрі. Так само довідалася й про те, що КДБ, міліція, Міністерство оборони, медичні заклади, ну, перелік може бути дуже довгий, всі мали таємну інструкцію: справи, так чи інакше пов'язані з проблемами мозку, передавати відомству генерала Сосина.
— І «психушки» теж?
— «Психушки» — це репресивний апарат, з ним генерал не мав нічого спільного.
— Але ж КДБ — це апарат на сто відсотків репресивний.
— Генерал Сосин був на порядок вище КДБ!
— Вище КДБ? Хіба тоді щось було вище?
— Ви забули про Політбюро. Але в мене таке враження, що відомство генерала Сосина було вище за саме Політбюро.
— Як же це може бути?
— Ну, в усіх цивілізованих державах існують закриті самодостатні системи для вищих цілей державної політики. В країнах багатовікової класичної демократії, як Англія, існує посада заступника міністра фінансів, який відає асигнуваннями, не підзвітними навіть короні. До влади можуть приходити консерватори, лейбористи, а той чиновник залишається. Очевидно, щось подібне є і в Америці, так само в нас. Про генерала Сосина не знав ніхто: ні Брежнєв, ні Андропов, ні Горбачов. Зараз у Кремлі сів Єльцин, він так само не знає нічого. Про мій Центр у Києві не знав Щербицький, взагалі не знав ніхто, коли хочете, в мене навіть телефонні номери — московські.
— Не може бути! — не повірила Оксана.
— Спробуйте подзвонити в місто — у вас нічого не вийде. Треба набирати вісімку, тоді нуль сорок чотири, як міжміський київський, коли ви дзвоните з Москви, а вже тоді — київського абонента.
— А як вам дзвонитимуть Іван Трохимович і Винокур?
— Ніяк. Дзвонитиму я до них. До мене з Києва подзвонити ніхто не може. Мене тут немає. І взагалі немає ніде. І нічого немає. Містика?
— Але ж у вас перепустка, підписана Андроповим!
— То й що? Йому принесли, сказали: «Пожалуйста, Юрий Владимирович, подпишите. Ето нужно для дела. Профессор Фиалка работает над закрытыми темами». І все. Містика?
— І цей страшний генерал… Як же міг він розумну, прекрасну студентку?..
— Як? Дуже просто. Згадайте: студентка сидить у камері внутрішньої тюрми КДБ. Звинувачується… Ну, це ясно… Коли мене привели на допит до цього троглодита, я вжахнулася… Як Дездемона: о дівчинко, бліда як полотно! Гладке, знеформлене, безруке, безоке, абсолютно голий череп формою нагадує чеський унітаз, голос — писклявий, як у ліліпутика. І при цьому — абсолютно ідіотські захвати щодо власної так званої дотепності.
Мене він зустрів так:
— То що? У Києві бузина, а на вгороді дядько?
І довго іржав, йому хотілося по-жереб'ячому, а виходило щось ніби котяче, чи що. Я не витримала і усміхнулася. Тоді він показав мені величезний, побуряковілий від стиску пальців кулацюру і пропищав уже погрозливо:
— Київ знаємо, на бузину чхати, на вгороді срати, а от про дядька ви, красунечко, мені все розкажете, як попові в церкві!
Шукав наших натхненників і керівників. Може, ЦРУ? Я не стала відповідати на його ідіотські запитання, і генерал прогнав мене з кабінету.
Що мене допитував московський генерал, я довідалася від свого конвоїра. Дуже симпатичний хлопець. Не мав права казати, а сказав. Згодом я взяла його в охорону свого Центру. Вчора, (це вже вчора і торік) він утік разом з усіма іншими охоронцями. Найсекретнішими, найдовіренішими… Генерал не викликав мене рівно чотири дні (патрав моїх дівчат!), тоді викликав і став загинати пальці на своїй єдиній руці, іржати і щедро обіцяти мені: «робочий мінімум» — сім років таборів і п'ять заслання, коли добре пошкребти, то можна піднятися вище: десять-п'ятнадцять років таборів, а як пошкребти ще краще, то можна й ще вище!..
Я тоді була ще дурна й легковажна. Відсміювалася: яке «ще вище» за студентські пустощі? Тепер знаю: могло бути все.
Генерал знов прогнав мене, а коли викликав знову, то спробував вдати наївну овечку.
— Ну, що трепанація — це ясно, — пищав він, — ви ж нейрохірурги. У вас там усі ці лобні долі — сім'ядолі, гіпоталами — епіталами… А от чому трепанація саме номенклатурних черепів? Чому так припекло продовбувати номенклатурні голови?
— Хочете знати? — прийняла я правила гри. Однаково ж втрачати нічого.
— Не хотів би знати — не питав. Поясніть старому дурневі. Сам не докумекаю.
— В pendant, — сказала я.
— Що за звір? Педант, педаль… Ви мені простіше, по-нашому.
— Ну, я читала колись один роман… Про древній Єгипет… Там розповідалося, що в єгипетських фараонів серед придворної челяді обов'язково була посада трепанатора фараонового черепа.
— Фарао… — цього генерал, ясна річ, ніколи не ждав не тільки від мене і від авторів історичних романів, але й від єгипетських фараонів, — і для чого ж держав фараон цього трепанатора?
Я пояснила:
— На випадок нещастя з фараоном: те, що ми сьогодні звемо інсультом, інфарктом, клінічною смертю. Щоб довідатися — ще живий чи вже мертвий фараон, кликали придворного трепанатора, той робив отвір у черепі володаря, зазирав туди, тобто дивився на мозок і робив відповідний медичний висновок.
— І коли фараошка був мертвий, то він так і зоставався мертвим, а коли був ще живий, то після такого зазирання в його мозок врізав дуба вже остаточно? — заіржав генерал.
— Цілком можливо.
— «Цілком можливо» — це геніально сказано! — підхопився він з-за столу, і я вперше побачила генерала в усій красі: опецькувате, незграбне, неохайне… Він побігав, посопів, тоді нахилився наді мною і прошепотів мені на вухо: — А ви можете мені сказати таку штуку?.. От робили вони з мертвих фараонів мумії… Ну, як ми з Леніна. Але ми без ритуалу, бігцем, тихцем, випорожнили Володимира Ілліча, поклали в мавзолей футляр від вождя — прийдіте поклонітеся! Правда, мозок взяли в оцинковане відро й перенесли в інститут мозку. А з фараонів виймали все і клали в особливі сосуди і захоронювали разом з мумією: серце, печінку-селезінку, легені, нирки, статеві органи… А мозок виймали через ніздрі особливими гачками… Питається: навіщо ж марудитися, видряпуючи мозок по крихті через ніздрі, коли в черепі вже пробита дірка?
— По-перше, ми не знаємо, як вони здійснювали трепанацію, — відповіла я, мов на екзамені. — Може, це робилося не так примітивно, як в наші часи, може, вони вміли довідуватися про стан мозку зондуванням, з допомогою спеціальних голок… Коли ж навіть це робилося ще примітивніше, ніж тепер, то ви самі й відповіли на поставлене вами запитання: ритуал! А ритуал — це завжди урочистість, вміння все легке зробити трудним, все просте ускладнити до неймовірності, а все розумне довести до крайнього ідіотизму.
Він довго дивився на мене, тоді підтюпцем оббіг стіл, упав на своє місце, перехилився через стільницю і прошепотів (шепіт у нього чомусь був гучний, куди й поділася писклявість):
— Все розумне — до ідіотизму? Геніально! Послухайте, дівчинко, ви студентка-випускниця, так?
— Так.
— Яка тема вашої дипломної роботи?
— Мозок і сон.
— І як ви думаєте її написати?
— Дуже просто: попереписую з брошур усю лайку на адресу Фрейда, Юнга та інших буржуазних вчених, процитую щось із Маркса-Енгельса-Леніна і академіка Павлова — і п'ятірка забезпечена.
— Майже геніально! А далі? Вам не захочеться вдаритися в науку?
— Все може бути. Сяду, попереписую тепер уже не з брошур, а з солідних академічних монографій всю лайку на адресу, процитую класиків і корифеїв — кандидатська готова: «Мозок, сон і механізм сновидінь».
— Ще ближче до геніальності! А тепер слухайте мене. Все, що ви оце мені процвірінькали, — єрунда собача! Я вам гарантую таке, що не присниться в найкошмарнішому сні! А можу гарантувати ось що: академік, лауреат. Герой і генерал, як оце я!
— Хіба ви генерал? — вдала я дурочку.
— Та не про мене, овеча ви голово, не про моє генеральство, а про ваші мордовські табори думайте! — запищав він, тоді знов перейшов на шепіт: — Згоджуйтеся, поки я добрий, бо я дуже рідко буваю добрим!
Я сказала:
— Мені треба подумати. І взагалі… Ви ж нічого не… Що, як, над чим працювати?
Він став ляскати по своєму унітазу. Рука була важка, я злякалася: ще розіб'є свій унітаз, а мені пришиють замах на службову особу. Виявилося, що тим поляскуванням він себе заспокоює.
— Дівчинко, — сказав він майже добродушно, — я б вам радив не розпитувати і не виламуватися, як Майя Плісецька в Великому театрі. Перед вами відчиняють двері, яких ні перед ким! Ви займатиметеся такою наукою, яка нікому й не!.. Ну?
Щось мені підказало, що я йому подобаюсь, і я почала: подумати до завтра, відпустити всіх дівчат і всіх потім влаштувати, попросити пробачення у всіх нас, задокументувати це…
Генерал тільки іржав своїм клоунським голосочком на оте белькотіння, викликав конвоїра і знов, як це робив досі, фактично прогнав мене з-перед очей.
А назавтра забрав мене з собою до Москви.
— Ви згодилися? — Оксана не знала: вірити цій майже казковій історії чи списати її на рахунок унікального коньяку кахетинських монахів?
— Згодилась — не згодилась, тепер це не важить. З дівчатами було все гаразд, своїх батьків я заспокоїла… Генералові Сосину вистачило року, щоб оформити мені інститутський диплом і кандидатське звання, а наступного року я вже була тут, у цьому старому парку, що десь над нашими головами…
Вона струснула волоссям, чокнулася з Оксаною.
Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_popil_sniv.docx)Pavlo_zagrebelniy_popil_sniv.docx217 Кб3190
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_popil_sniv.fb2)Pavlo_zagrebelniy_popil_sniv.fb2800 Кб3575

Пошук на сайті: