Ібрагім умовив Юришича згодитися на почесну здачу. Заборонив грабіж. Усіх, хто лишився живий, відпущено на волю. Юришичу подаровано золотий султанський кафтан і срібний посуд. Сам великий візир добув од султана почесну одіж і, як після кожного походу, перо з діамантом на тюрбан.
Але час був втрачений безповоротно. Під Кесегом Ібрагім протовкся цілий місяць, починався уже вересень, повертатися додому було далеко, султан знав, як небезпечно затримуватися до холодів, тому розпустив військо по Штірії для грабувань і оголосив, що на цьому похід закінчено.
Це вже був не відступ, а втеча. Австрійці, хорвати, угорці шарпали османські загони, вибивали їх на пень, гнали зі своєї землі так, що ті насилу встигали ставити мости на ріках або переправлятися вплав, тонучи, гублячи все награбоване. Міст коло Марібора мало не завалили, навіть супровід Сулейманів насилу пробив собі дорогу до переправи, і великому візирові довелося з ранку до самої темряви, не злазячи з коня, простояти на березі, поки перейде на той бік Сулейман. За це Ібрагім одержав од султана коня у коштовній збруї та гроші на повітання.
Вже знаючи, як рятуватися перед Стамбулом від найбільшої ганьби, султан вступив наприкінці листопада до столиці ще з більшим тріумфом, ніж після першої невдачі під Віднем. П'ять днів столиця з Єюбом, Галатою й Ускюдаром сяяла вогнями. Базари й крамниці були відкриті вдень і вночі. На площах роздавано чорбу й плов для бідних і дармоїдів. На базарах розпродувано награбоване й рабів, приведених військом. Сам султан, перевдягнувшись, об'їздив базари; на третій день, довідавшись від Гасан-аги, що твориться на базарах, до Сулеймана прилучилася Роксолана і випрошувала в султана дітей і молодих жінок, даруючи їм волю.
Купцям плачено з державної скарбниці, бо згідно з шаріатом навіть султан не мав права завдавати купцям збитків, про султаншу ж пішов поголос, що вона грабує правовірних. Чи їй звикати було до пліток і поголосу! А коли продааано її—де вони були, оті правовірні?
Вулицями Стамбула, розпанахуючи халати, здіймаючи руки, гасали ошалілі фанатики, проклинали гяурку-чарівницю, яка засіла в Топкапи,репетували:
— О шаріат! О віра!
Тяжко занедужала серцем валіде. Злягла ще повесні, не знісши тяжкої образи, завданої їй султаном і султаншею, і тепер не підводилася. Знов звинувачувано Роксолану. Мовляв, отруїла султанську матір повільною отрутою, і тепер валіде вмирала і ніхто не міг її порятувати.
А султанська мати вмирала від власної ж злості. Пускала її всю тільки проти Роксолани, а що всю злість. ніколи не зможеш вилити лиш проти одної людини, то тепер сама знищувалася нею, точило її це ненависне почуття зсередини, як черв'як соковите яблуко, і не було ради.
Роксолана тільки посміхалася. Кажуть, що звинувачуватимуть знову її? Хай.
Могли б ще звинуватити, ніби вона отруїла і колишнього великого візира старого Пірі Мехмеда, який помер від загадкових хворощів, поки султан ходив у свою безславну виправу.
Ще перед походом прислав Сулейманові великий московський князь Василій Іванович гнівливого листа про загадкове зникнення його посольства, яке мало вітати .султана під Белградом у 1521 році. Те посольство безслідно щезло, па Русь не вернулося, хоч відомо було, що добралося під Белград і було прийняте в султанському таборі. «Через то,— писав Василій Іванович,— моя корона потемніла, а лиця моїх бояр почорніли». Великий князь обіцяв за завданий йому сором відплатити вогнем і мечем. Тільки два чоловіки знали про те посольство: колишній візир Пірі Мехмод-паша і султанський улюбленець Ібрагім. Пірі Мехмед прийняв московських послів, а Ібрагім перехопив їх, бо стояв між султаном і великим візиром. Куди вони зникли і де поділися багаті дарунки, які привезли султанові з далекої Москви, про те міг сказати лише грек. Але султан тоді не питав. А тепер хоч би й спитав, то не отримав би відповіді, бо Пірі Мехмеда вже не було на цім світі.
Знав Гасан-ага, як знало пів-Стамбула, але хто б же вніс у вуха султанові те, про що падишах не питає?
Гасан-ага, мов невтомна бджола, ніс і ніс Роксолані вісті, підслухи, чутки про всіх її ворогів і про недругів султанових. Коли довідався про московських послів, упав па коліна перед нею, незважаючи на кизляр-агу Ібрагіма, не остерігаючись, що той може передати все або валіде, або й самому великому візирові:
— Ваша величність, моя султаншо! Доки ж, доки цей мерзенний грек буде панувати? На вас усі надії! Тільки ви можете сказати все султанові! І про московських послів, і про посла від матері французького короля, убитого Хусрев-бегом. Ібрагім усім іноземцям показує велетенський рубін, відібраний у того таємничого посла, і хвалиться, що це найбільший рубін у світі. Одного вашого слова, ваша величність, було б досить.
— А навіщо? — спитала вона його.— Що від цього зміниться? Султан сам прибирає те, що він наставив. Не треба йому заважати. Все прибере всемогутній і безжальний час.
— Але ж життя людське не безмежне, моя султаншо!
— Зате безмежне моє терпіння!
Після першого походу Сулейманового на Відень вона докоряла йому за нездару грека, вписуючи в листи свої між рядками любові гіркі слова: «Я ж вам казала, я ж вам казала!» Тепер мовчала. Не згадувала про грека жодним словом, хоч могла б знищити його, відкривши Сулейманові найстрашніше для нього: що була в гаремі Ібрагімовому, приводили її на його ложе, хотів оволодіти нею, бачив її нагою, зривав з неї одяг уже тоді, коли передавав до падишахового гарему, а згодом хотів мати її жіночу прихильність і не полишив тих намагань досі.
Ні! Вона б не сказала про це ніколи й нікому! Мала не тільки власну гордість —цілі покоління незламних людей стояли за нею, неприступних, мов гірські вершини, з душами бунтівливими, як у того легендарного Мухи, з серцями піднесеними, мов у її рідної матусі, з красою безмежною, ніби в того самого витязя давньокиївського Чурила Пленковича, що був на устах у всіх ще й через півтисячі років після того, як про нього складено пісні.
До того ж збагнула велику гру, яку несвідомо вів Сулейман із своїм найнаближенішим чоловіком.
Всунути ноги в султанські пантофлі ніхто б не посмів. Ці ноги були б негайно відрубані, хоч би кому належали. Але поставити ці пантофлі перед жадібними поглядами і нацьковувати всіх один на одного, зіштовхувати лобами біля тої недосяжної принади — хіба не в цьому сенс самої султанської влади? Надто що люд оплатить усі химери свого володаря. У запеклій боротьбі за найвищу прихильність ніколи немає однодумців, ніколи ніхто нікому не помагає. Коли вибирають із тисяч одного — на нього падає найтяжча ненависть заздрісників. Сулейман вибрав Ібрагіма, чоловіка, який, може, найменше вдавався до становища, яке йому припало. Для султана Ібрагім потрібен був як двійник, тінь, на яку все падає: блиск і лихо. А султан стояв осторонь, у спокої і шанобі незатьмареній. І всі побачили: грек нікчемний, і всі будуть нікчемні на його місці, а султан незамінимий.
Чи ж варто було завалювати Ібрагіма передчасно, коли він і так має завалитися під тягарем своєї нікчемності, міру і розміри якої міг визначити лише султан? Будь-чиї спроби втрутитися в ці його Права Сулейман трактував би як замах на його велич і не простив би нікому, навіть найближчим людям. Тому треба було набратися терпіння і ждати.
Ах, якби жити вічно, скільки б можна перегризати зла, нікчемності й людської марноти!
Щоб не дратувати звіра в клітці, Фердінанд прислав до Сулеймана своїх людей для переговорів про мир.
Посланник Корнелій Дупліцій Шепер мав найвищі повноваження від самого імператора Карла, від короля Фердінанда і від Марії, удови покійного угорського короля Лайоша. Він привіз Сулейманові ключі від стародавньої угорської столиці Естергома, лист від імператора Карла, в якому той обіцяв султанові мир, коли Сулейман віддасть Угорщину його братові, а також лист від Фердінанда із запевненнями синівської відданості Сулейманові, коли той піднесе йому в дар угорську землю. Шепер сподівався, що буде негайно прийнятий самим султаном, але Ібрагім розпорядився інакше. Мовляв, султан передав усю владу в його руки, тому все, що посол має сказати, він повинен сказати йому, тобто великому візирові. Прийнятий був Шепер в Ібрагімовому палаці на Ат-Мейдані. Великий візир приголомшив посланника золотим доломаном, що мав на собі, величезним діамантом на одній руці й ще більшим рубіном па другій. Луїджі Гріті, з пальцями, обнизаними коштовностями, пещений і нахабний, виступав, як уповноважений радник у справах Угорщини. Великий драгоман Юнус-бег, гігантський похмурий турок, про якого йшли чутки як про найдовіренішого султанського дипломата, покликаний був Ібрагімом лиш як перекладач, а начальник його особистої канцелярії хроніст Мустафа Джелал-заде зготовився записувати кожне мовлене слово.