Ніби сонце саме, проходиш і сяєш!»
У Стамбулі знов лютувала чума. Роксолана тулила до серця своїх діток, слала до султана гонців з листами: «Аллах змилується, і мор мине до прибуття мого володаря. Наші богоугодники кажуть, що смерть має щезнути, коли опаде осіннє листя».
І знов уписувала в листи рядок із свого вірша: «Ніби сонце саме, проходиш і сяєш!»
Султан повертався через Бітліс, Халеб, Антіохію, Адану,Конью. Цілих п'ять місяців ішов від Багдада до Стамбула, оглядав усе своє царство, творив суди, нагороджував усіх, хто відзначився, карав винних. Ніщо не вказувало на зміну його ставлення до Ібрагіма, його тепер звали тільки «сераскер султан», на долю Сулеймана лишався самий титул падишаха. Після повернення до столиці султан доручив Ібрагімові вести переговори із секретарем французького короля Жаном де ля Форс і дати Франціску капітуляції па право торгівлі й дипломатичні привілеї.
Тим часом, підкупивши двірських, до султана прорвався якийсь знавіснілий старий купець-мусульманин і став домагатися, щоб Сулейман повернув йому якусь рабиню, куплену в нього Ібрагімом за посередництвом венеціанця Луїджі Гріті. Згідно з шаріатом це був продаж, який підлягав затвердженню третьої особи, що була справжнім власником рабині. Цією особою був Гріті. Але тепер Гріті помер, тому його затвердження вважається недійсним, надто що рабиня вже перестала бути рабинею, а возведена в султанському гаремі в нову якість так само, як, скажімо, зерно може бути перемелене на борошно, а виноград перероблений на оцет. Тому рабиня має бути повернена купцеві, який її продавав, бо продаж її тепер став нікчемним.
Султан похмуро вислухав шаленця і мовчки махнув своїм дільсізам, щоб вони заткнули пельку цьому нахабі.
А ввечері покликав до себе Ібрагіма, щоб провести з ним, як бувало колись, цілу ніч у покоях Фатіха, розписаних італійцем Джентіле Белліні, за грою, бесідою, вином і спокійними роздумами.
Уперше Ібрагім прийшов до султана без своєї віоли.
— Хотів би почути твою гру,— спокійно сказав Сулейман.
— Настогидло! — недбало кинув Ібрагім.— Ліпше давай вип'ємо!
Не було вже поваги в його голосі, не запобігав перед султаном, не підлещувався, бо й навіщо? Сам був султан сераскер, рівний з падишахом, а то й вищий за нього в усьому.
Султан мовчки попивав вино, дивився спідлоба на чоловіка, якого він возвеличив, поставивши, може, й вище за самого себе. Знав про нього все. Може, шкодував, що не прислухався вчасно до голосу своєї Хуррем, яка тепер ухилялася від будь-яких розмов про Ібрагіма, ухилялася вперто, так, що навіть на його відвертість відповіла невизначенс:
— Я не можу нічого додати до сказаного колись, щоб не скаламутити священного спокою вашої величності.
А як можна не скаламутити те, що вже й без того скаламучене? Султан знав усі звинувачення, які висували проти Ібрагіма його візири й наближені. Двічі водив військо на Відень і обидва рази невдало. Без волі султана обіцяв мир Фердінанду, тоді як будь-яке перемир'я з невірними суперечить волі аллаха. В перському поході втратив половину мусульманського війська через свою нездарність, а в шаха Тахмаспа тим часом не загинув жоден вояк. І вийшло так, що турецьке військо тільки приминало траву, а не витоптувало її, щоб більше ніколи не підвелася. Великий візир показав себе нікчемним мусульманином. Колись кожний коран, який потрапляв йому до рук, цілував і прикладав до чола на знак найглибшої шани, тепер дратується, коли хтось дарує йому цю священну книгу, і кричить, що має задосить цього добра. Без суду, увівши в оману султана, добився страти чесного мусульманина Скендер-челебії, тоді як гяура-здирцю Гріті всіляко підтримував. Вів зрадливу політику в переговорах. Вбив руських послів, загарбавши їхнє майно. Покрив злочин Хусрев-бега, відібравши в нього рубін, заради якого боснійський санджакбег убив таємного посла матері французького короля, зраджує своїй жоні, султанській сестрі Хатіджі, завівши собі підложницю. Бунтував стамбульський мотлох протії самої султанші, наміряючись, може, й знищити її.
Кожного з цих звинувачень досить було для Ібрагімової смерті, але жодного з них султан не згадав тої ночі. Він пив вино, хмурився більше і більше, впівока стежачи за своїм знахабнілим улюбленцем. Тоді зненацька сказав:
— До мене пробився якийсь купець. Кричав про рабиню, куплену тобою, тоді про мій гарєм. Я нічого не міг зрозуміти. Ібрагім п'яно зареготав:
— Як же ти міг зрозуміти, коли ти турок!
— Купця страчено, тепер тільки ти можеш мені сказати…
— А що казати? — недбало відмахнувся грек, доливаючи Сулейманові вина.— Що казати? Було й нема. Всі мертві. Жодного свідка. Ні валіде, ні Гріті, ні цього старого ошуканця. Його звали Сінам-ага. Я заплатив тому негідникові дикі гроші. Тепер бачу — недаремно. Рабиня стала султаншею.
— Яка рабиня? — бліднучи, спитав Сулейман.— Про кого ти мовиш?
— Про султаншу Хасекі. Про Роксолану. Це ми з Гріті так її назвали — і покотилося по всьому світі. Я хотів її собі, але глянув і не зміг покласти в постіль. Самі ребра. Щоб не пропадали гроші, вирішив подарувати в твій гарем. Валіде прийняла. Була мудрою жінкою.
Султан звівся на ноги, став перед Ібрагімом, стемнів лицем так загрозливо, що той мав би схаменутися, але сп'яніння, а ще більше, мабуть, знахабніння зробило його сліпим.
— Як смієш ти так про султаншу? — повільно вимовив Сулейман, насуваючись на Ібрагіма, який недбало розлігся на подушках.— Вона мати моїх дітей, і її добре ім'я важить незрівнянно більше, ніж смерть не тільки твоя, а й моя власна.
— Ти, турку! — засміявся Ібрагім.— Хочеш вмирати за цю нікчемну рабиню, за цю відьму? Чи вже зовсім з'їхав з глузду? Аби ж хоч було заради чого! Бачив її голою — не пробудила в мені нічого чоловічого. А ти…
Не договорив. Султан сплеснув у долоні, миттю вскочило в покій кілька дільсізів. Ібрагім, знаючи, які скорі на розправу німі, теж підскочив з свого місця, ховаючись за султана, бліднучи більше, ніж звичайно, зашепотів:
— Ваша величність, мій падишаху, то ж був тільки жарт, то ж…
— Взяти його! — гукнув султан, відсторонюючись од свого улюбленця.
— А-а, мене взяти? —скреготнув гострими своїми зубами Ібрагім.— Мене, великого візира? Не смієте! Ніхто не сміє!
Дільсізи мовчки йшли на нього. Він відбіг до стіни, притиснувся спиною до малювань Белліні, змахнув своїм коштовним кинджалом.
— Султане, схаменися! Мій повелителю! Я ж ваш макбул, ваш мергуб, ваш махбуб!— Я ж ваш милий, ваш бажаний, ваш улюблений!
— Будеш мактул! [68][68]— крикнув перекривлений од люті Сулейман.— Кінчайте з цим зрадником!
— Не підходь! — засичав грек до німих.— Поріжу всіх! З вашим султаном поріжу!
Один із дільсізів, чорний жилавий велетень, вміло замахнувшись ятаганом, кинув його і пришпилив Ібрагіма до стіни, мов метелика шпилькою. Кинджал випав із грекових рук.
Він поглянув на стіну, ніби ще не вірив, що то його кров бризнула на малювання італійця,прошепотів:
— Сулсймане, я вмираю. Кров моя…
Німі накинулися на нього, відірвали від стіни, шовковий шнурок здавив йому шию.
Султан мовчки вийшов з покою. Розбудив Роксолану, не дозволив запалювати світла, сів на подушки так, щоб сяйво березневої ночі не падало крізь барвисті шибки йому на обличчя, глухо промовив:
— Убитий Ібрагім. Вона злякалася.
— Як? Де? Ким?
— Мною.
Їй стало страшно й легко.
— Що ж тепер буде?
— Нічого. Хіба ти не зі мною?
їй чомусь згадалися давно читані слова. Ще з дитинства: «Хто побідить, не матиме кривди від другої смерті». Але не сказала їх султанові. Мовчала. Він попросив:
— Іди до мене.
І вона пішла. Бо й до кого б мала йти на цім світі?
Ібрагімове тіло закопане було в дворі дервішської текіє на Галаті. На могилі не було ніякого знаку, окрім дерева, що росло поблизу.
Двір колишнього великого візира на Ат-Мейдані перетворено на школу для молодих яничарів. Його сади на Золотім Розі стали місцем для гулянь стамбульців. Майно передано державі. Спадок від захланного грека зостався величезний. Понад вісімсот сільських садиб і будинків, майже півтисячі водяних млинів, два мільйони дукатів, не лічачи золотих і срібних злитків, тридцять два великі діаманти на одинадцять мільйонів аспр, безліч самоцвітів, п'ять тисяч багато гаптованих кафтанів, вісім тисяч тюрбанів, тисяча сто шапок, прикрашених щирим золотом, дві тисячі кольчуг, дві тисячі позолочених панцирів, тисяча сто кінських сідел у золоті й коштовних каменях, дві тисячі шоломів, сто тридцять пар острогів золотих, сімсот шістдесят шабель у коштовних піхвах, тисяча списів, вісімсот золотом оправлених і діамантами й самоцвітами саджених коранів, тисяча сімсот рабів і рабинь, дві тисячі коней, тисяча сто верблюдів.