Хатіджу султан видав за молодого Лютфі-пашу, який відзначився у перському поході, бо не годилося, щоб така молода вдова жила сама.
Великим візиром став арбанас Аяс-паша, чоловік мужній, але дурний і обмежений, байдужий до всього, крім власної влади.
Стамбул завмер, упокорений і приборканий, лягав до ніг Роксолани, усе тепер тут стелилося їй до ніг, але не було радості в душі, не мала торжества в серці, хотілося вирватися звідси, втікати, втікати світ за очі, покинути Стамбул, щоб, може, й не повертатися сюди ніколи.
Коли сказала про своє бажання султанові, той здивувався:
— Але ж ти в цьому місті здобула велич!
— Велич? — Вона засміялася.— А що я тут бачила? Мури Топкапи, замкнені покої, нагляд євнухів, сади гарему та небо над ними? І весь світ — крізь кафису ,хіба що для султанші пороблено на вікнах коштовні мушараби. Мій повелителю, повезіть мене куди-небудь! Поїдьмо далеко-далеко!
— Куди ж? — не зрозумів султан.
— Хіба я знаю? Аби лиш далі від Стамбула.
— Султани можуть їздити тільки на війну і на лови.
— О прокляття влади! Повезіть мене хоч на лови! В ліси й у гори! Повезіть, мій султане!
…А тепер скакала у глибину лісу, маючи перед очима ту дивну стрімчасту вершину, схожу на високий білий ріг. Суркая. Ріг-скеля. Але по-турецьки «суп» означає не тільки «ріг», а й «весілля». Хай буде ця скеля мовби її весільним дарунком.
— Мій султане, я хочу, щоб ми з вами зійшли на цю вершину! Примха дика й незбагненна, але султанша дивилася на Сулеймана так благальне, мало не жебруючи, що він слухняно зліз з коня і, плутаючись у своєму широкому коштовному одязі, пішов слідом за цією жінкою, яка не втомлювалася його дивувати. Скеля здіймалася полого, так що йти на неї можна було без особливих зусиль, та однаково султан не встигав за Роксоланою, вона випередила його, ледь не бігцем подолала останній стрімчак, ступила па гостру білу вершину, тільки тоді озирнулася на Сулеймана, який тяжко чалапкав позаду.
Стояла над безмежними лісами, над царством гір, вознесена під саме небо, і дивилася в той бік, де мала лежати її рідна земля. У дикій пустельності цієї вершини мовби щось промовляло до Роксолани, щось живе, народжене безміром просторів, що розляглися внизу, таємною могутністю землі, поклик якої вона сприймала всім своїм єством, і поклик той був ніби втіленням і природою її душі, жадобою нових звершень і добра, яке є істиною. А серце стискувалося від незбагненного нетерпіння, і та сама безмежна туга, що була в ньому з першого дня неволі, залягала там тяжко і безнадійно.
Зітхнувши, Роксолана перевела погляд униз, навстріч Сулейманові, який дерся на вершину повільно, втомлено, але вперто. Піт струмками стікав йому з-під високого тюрбана, заливав очі, скапував із прибитих сивизною довгих вусів, звивистими патьоками проорював сліди свої у бороді, як дощ на глиняних гірських схилах. Вона бачила султанове обличчя, його хижий ніс, жадібно розтулені уста, гострі зуби. Йшов до неї, дерся вище й вище, насувався на вершину, де вона стояла, вслухаючись у невідомий поклик.
І тільки тоді, глянувши собі під ноги, побачила Роксолана, що на білому гострякові вершини вистачає місця лише для одної людини
Книга друга
СТРАСТІ
КРОВ
Від Ібрагіма не лишилося навіть його улюблених дзеркал. Хатіджа не захотіла взяти жодного, бо кожне з них ще мовби зберігало в своїх таємничих глибинах бліде відбиття того, хто зганьбив її царський рід. Султанські еміни, яким звелено було забрати майно колишнього великого візира до державної скарбниці, зацікавилася тільки коштовними оправами. Навіть яничари, які загосподарювали в Ібрагімовім палаці, всупереч своєму узвичаєнню, не стали трощити дзеркал, щоправда, не від забобонного побоювання лиха, а скорше від тверезого розрахунку, бо все це добро можна було відправити на Бедестан і розпродати там хоч і за півціни, але ж однаково мати зиск більший, ніж від потовченого скла.
Несподівано з-за моря припливло ще одне дзеркало для Ібра-гіма. Вже для мертвого. Коло стамбульських причалів завжди повно було роззяв, які зустрічали кожне судно, так ніби сподівалися, що привезе воно для них щасливу долю. Посилав туди своїх людей і Гасан-ага, воліючи без прогайки мати вісті, які линуть з морськими вітрами. Ось так один з його Гасанів і довідався, що на щойно прибулій венеціанській барці привезено в дарунок Ібрагімові величезне дзеркало. Баркою тою приплив до Стамбула посланий самим дожем Венеції Андреа Гріті славетний художник Вечелліо з кількома своїми учнями. Дож прислав свого улюбленого художника на прохання сина Луїджі Гріті, ще не знаючи, що син уже мертвий, так само, як не знав про смерть великого візира Ібрагіма той, хто посилав йому в дарунок рідкісне дзеркало.
Власне, про те дзеркало і про художника Гасан-ага негайно повідомив свою повелительку, випереджаючи навіть всюдисущих султанських улаків-донощиків. Він переслав Роксолані коротенького листа і ще того самого дня одержав от султанші повеління забрати з барки дзеркало і передати гаремним євнухам, які поставлять його в кйошку Гюльхане, оновленому Сулейманом для улюбленої своєї жони під час її останніх хворощів. Про художника Роксолана не згадала, не цікавилася й тим, хто прислав Ібрагімові дзеркало, але Гасан-ага однаково ж знав, що колись вона може спитати й поцікавитись, бо була не тільки султаншею, а передовсім жінкою — примхливою, незбагненною і загадковою. Тому мав збирати відомості й про це.
Дзеркало було розкішне. Величезне, на півстіни, у важкій золоченій рамі, що вгорі мала вигляд стрілчатої арки, над якою зависли двоє усміхнених золотих янголят з оливковими гілочками в руках. Кому принесуть вони жаданий мир і чи принесуть?
Дзеркало прикрасило зал прийомів у Гюльхане, воно сподобалося самому султанові, але й Сулейман виказав стриманість, гідну володаря, не спитавши, звідки воно. Роксолана сказала йому про художника, присланого дожем Венеції.
— Я вже знаю. Це Луїджі Гріті попросив свого батька. Хотів, щоб було, як за великого Мехмеда Фатіха, коли Венеція теж присилала до Стамбула свого найкращого художника. Навіть мервий. Гріті робить мені послуги. Я повинен відомстити за його смерть, належно покаравши угорців і цього зрадливого молдавського воєводу Рареша.
— Ви знову підете в похід, мій падишаху? Заради якогось мертвого купця-іновірця?
— Він був моїм другом.
— Здається, він був ще більшим другом Ібрагіма.
— Гріті вбито, коли він виконував нашу високу волю. Цей злочин не може лишатися безкарним.
— Знов кари і знову кров? Мій повелителю, мені страшно. Чи не впаде колись ця кров на наших дітей?
— Це кров невірних.
— Але ж однаково вона червона. Людська кров. Скільки її вже пролито на землі? Моря цілі. А все мало? І тільки й думок:
як пролити ще більше? Ваша величність, не лишайте мене саму в Стамбулі! Зупиніть свій похід. Візьміть квітку в руки, як колись Фатіх, і хай той венеціанець намалює вас, як намалював колись Фатіха його попередник.
— Звичай забороняє зображувати живі істоти,— нагадав султан.
— Змініть звичай, мій повелителю! Заборонити живе — чи не це робить людей кровожерними, злочинно байдужими до живого життя?
— Чого варте людське життя, коли маєш намір змінити світ? — урочисто мовив Сулейман.— Винен не той, хто вбиває, а той, хто вмирає. Ворог ворогові не читає коран.
Роксолана дивилася на цього загадкового чоловіка, не знаючи, любити чи ненавидіти його за цю впертість, а він втомлено опускав повіки, лякаючись очей своєї Хасекі, очей кольору такого неосяжного і недосяжного, як і її серце.
— Прийми цього живописця,— милостиво всміхнувся він,— для нього це буде неймовірно висока честь.
— Він малював римського папу, імператора, королів.
— Але ніколи не мав честі говорити із всемогутньою султаншею.
Роксолана засміялася.
— Мій султане, ця поважність мене просто вбиває! Я б радше воліла бути безжурним дівчиськом, ніж всемогутньою султаншею.
Він теж спробував скинути з себе надмірну поважність, що межувала з загрозою скам'яніння.