— І моєму серцю наймиліша завжди Хуррем розсміяна і розспівана. Чому б не мала ти сміятися й співати тепер? Ні перепон, ні перешкод.
— А може, тільки й смієшся та співаєш, коли є перепони й перешкоди? Хочеш їх пересміяти й переспівати, бо як ще інакше їх усунеш? Радістю збороти лихе.
— Я хочу, щоб у тебе тепер завжди була радість. Щоб ти користувалася радістю, як даром аллаха. І ніхто не смів стати па заваді. Ти приймеш венеційського живописця, може, приймеш і посла Пресвітлої Республіки, хай побачать, у якому щасті й багатстві ти живеш.
— Баїли пишуть про це вже десять років. Скільки їх присилала сюди Венеція, а всі однакові. Живуть плітками, як жінки в гаремі.
— Ти належиш тепер до світу чоловічого,— вдоволено зауважив Сулейман.
— Мала втіха,— гірко усміхнулася Роксолана.— В цьому суворому світі немає щастя, а тільки його марні замінники: слава, багатство, становище, влада.
Він спохмурнів: «А велич?»
Вона згадала слова: «І він упав, і падіння його було велике», але промовчала. Тільки подивувалася, що султан забув посилатися на спасенний коран, як то робив щоразу.
— Згадай, як ми приймали польського посла,— сказав Сулейман,— і який вражений він був, побачивши тебе поряд зі мною на троні, а ще коли ти звернулася до нього по-латині й по-польськи.
Роксолана засміялася, згадавши збараніння пана Опалінського.
— Я передав польському королеві листа, де було сказано:
«В якому щасті бачив твій посол Опаліпський Твою сестру, а мою дружину, нехай сам Тобі скаже…»
— Немає меж моєї вдячності,— прошепотіла Роксолана.
— І моєї любові до тебе,— глухо промовив султан.— Кожен спогад про тебе світиться мені в найгустішій пітьмі, мов золота зоря. Я пришлю тобі свої вірші про це.
— То буде безцінний дарунок,— огорнула вона його шепотом, як шовком.
Перш ніж зустрітися з венеціанцем, покликала до себе Гасана. Попри своє видиме могуття, не мала іншого місця для таких зустрічей, окрім покоїв Фатіха у Великому палаці, затісних серед довколишньої розкоші, а тепер ще й обтяжених лихою славою після тої ночі таємничого вбивства Ібрагіма, яке сталося тут.
Щоправда, було в тих покоях і те, що приваблювало Роксолану, мовби повертаючи в навіки втрачений світ. Малювання Джентіле Белліні на стінах. Обриси далеких міст, людські постаті, бар-вистий одяг, голі тіла, невинність і гріховність, розкіш і марнота. В малюваннях венеціанця було відбито все людське життя з його долею й недолею. Чудо народження, перший погляд на світ, перший крик і перший крок, несміливість і зухвальство, радість і відчай, нудьга щоденності й шепоти захвату, а тоді несподіване лихо, падіння, майже загибель, і все починається заново, ти хочеш знов прийти на світ, який тебе жорстоко відкинув, але не просто прийти, а перемогти, подолати, підкорити, запанувати;
тепер перешкоди вже не дріб'язкові й нікчемні, ти кидаєш виклик самій долі, доля покірливо стелиться тобі до ніг, возносить тебе до вершин, до небес — і все лиш для того, щоб побачила ти з височин падоли й урвища, темні безодні неминучої загибелі, яка судилася тобі від народження, почула прокляття, що темним хором супроводжують кожен твій вчинок. І захват твій, виходить, не справжній, а вдаваний, і світ, яким ти заволоділа, попри всю його видиму барвистість,— насправді сірий і безбарвний, і довкола пітьма, пастки і вічна безвихідь. Як сказано: «Хоч де б ви були, захопить вас смерть, коли б ви були навіть у вознесених баштах».
Але то було в дні, коли вона ще задихалася од відчаю, коли безнадійна самотність і сирітство терзали її душу, і вона гарячково придивлялася до цих малювань, неначе до власної долі, і, може, бачила в них навіть те, чого там не було, і тільки її зболена уява населяла барвистий світ безжурного венеціанця химерами й жахами.
Тепер проходила повз них, не повертаючи голови. Могла дозволити собі розкіш неуваги, величавої знудьгованості, вже не було лякливо розкритих очей, нависали над ними повіки обважнілі, перлисто-тверді, султаншині повіки над султаншиними очима. Все однаково безвартісне, крім самого життя.
Сиділа на шовковому диванчику, підібгавши під себе ноги, з недбалою вишуканістю обстелившись широким яскравим вбранням, терпляче ждала, поки служебки розставляли на восьмигранних столиках солодощі й плоди, впівока стежила за навмисним швендянням євнухів, на яких могла б нагримати, щоб щезли з-перед очей, але однаково ж знала, що позачаюготься довкола покоїв Фатіха, щоб стерегти її, пильнувати, наглядати, не довіряти. Принизлива очевидність рабства, хай і позолоченого. І Гавана, як і завжди, привів велетенський кизляр-ага, вклонявся перед султаншею до самої землі, не зводив з неї рабського погляду, а з покою не йшов, стовбичив коло дверей, хоч і знав, що, як завжди, буде ганебно вигнаний самим лиш киванням пальчика Роксоланиного. Але сьогодні Роксолана була милостивішою до боснійця, подарувала йому навіть два слова.
— Іди геть,— сказала йому ласкаво. Ібрагім, кланяючись, позадкував за двері, щоб зачаїтися там з усіма своїми обшкрібками, яких час од часу впихатиме до покою, щоб швендяли туди-сюди, нагадували про невтомне стеження, про неволю в золотій клітці.
— Що на світі? — спитала Роксолана свого сповіреного, киваючи Гасанові, щоб сів і пригощався султанськими присмаками.
— Метушаться смертні,— безжурно мовив Гасан.
— Це видно й з гарему. Розкажи про те, чого я не бачу. Ще не хотіла говорити пі про які справи, шукала спочинку в бесіді, гралася голосом, примхливістю, безжурністю.
— Чом же мовчиш? — подивувалася, не почувши Гасанової мови.
Хоч був найближчим для неї після султана (а може, ще й ближчим, ріднішим!), але ніколи це забував, що вона повелителька, а він — тільки слуга, тому його мовчання не так подивувало, як стривожило Роксолану.
— Гасан-ага, що з вами? Чом не відповідаєте?
А він і далі мовчав і дивився їй за спину, дивився вперто, некліпно, стривожено чи збентежено, дивився, забувши про поштивість, зухвало, ніби й далі лишався нахабним яничаром, а не був найдовіронішою людиною цієї володарки.
Найпростіше було б, простеживши напрямок його погляду, самій озирнутися, побачити те, що збентежило Гасана, посміятися з нього, покепкувати. Але прості вчинки вже не належали Роксолані. Якби була Настасею, тоді б… Але Настасі не було. Зникла, полетіла з птахами у вирій і не вернулася й ніколи не вернеться. О матуся не вернеться, і рідний панотець, і батьківський дім на рогатинському пагорбі. Закричали янголи на небі, ізбудили батечка во гробі. Вставай, вставай, батечку, до суду, ведуть твоє дитятко до шлюбу]
Озирнутися — не озирнутися? Ні! Сиділа закам'яніло, на устах владний усміх, а в душі жах.
— Гасане!
— Ваша величність,— прошепотів він,— кров… На стіні кров.
— Хіба яничара збентежиш видовищем крові?
— Це Ібрагімова кров, ваша величність.
— Лякаєшся, що ця кров упаде па мене? Але ж сказано: «Не ви їх убивали, але аллах убивав їх».
— Вони навмисне посадовили вас під цією стіною,— сказав Гасан.
— Хто вони?
Він вкрай розгубився.
— Хіба я знаю. Воші все хочуть, звалити на вас, ваша величність. І смерть валіде, і вбивство Ібрагіма, і смерть великого муфтія Кемаль-заде. Ви вже чули про його смерть?
Вона знов навела слова з коралу — не знати, чи всерйоз, чи хотіла відбутися жартом:
— «Щоб загинув той, хто загинув при повній ясності, і щоб жив той, хто жив при повній ясності».
А сама чула, як у душі щось скімлить жалібно й відразливо. Все тут у крові: руки, стіни, серця, мислі.
— Ібрагім мав убити султана, султан його випередив, а тепер вони хочуть звалити все на вас, ваша величність,— уперто вів Гасан-ага.
— Мені набридли гаремні плітки.
— Навіть смерть Гріті…
— Ще й Гріті? І цього теж убила я?
— Вони кажуть, що на молдавський престол Рареша поставили ви, а вже Рареш…
— Видав угорцям Гріті, сповнюючи мою волю? Всі тільки те й роблять, що сповнюють мою волю. І Петро Рареш так само. Цей байстрюк Стефана Великого. Він прислав дарунок для моєї доньки Міхрімах, для султанської доньки! Коштовну дрібничку, на яку тільки й спроможний був один з численних байстрюків великого господаря. А чи знає хто, що цей господар Стефан колись був у моєму рідному Рогатині з військом і пограбував церкву мого панотця? І чи міг би хтось у цій землі сказати мені, де моя матуся, і де мій отець, і де мій дім, і де моє дитинство? І на чиїх руках їхня кров!