Гасан мовчав. Переймався її мукою, весь напружившись, страждаючи душею, готовий був перебрати на себе весь Роксоланин розпач, всю її тугу, так хотів би запомогти їй чимось. Але чим і як?
— Ваша величність, я зі своїми людьми роблю все, щоб…
— Навіщо! Мої руки чисті! Піди й скажи про це всім. Я сама скажу. Ось!
Вона скочила на рівні, заметалася по килимах, Гасан теж мерщій схопився з місця, притулився до стіни, здається, в напівпричинених дверях промайнула важка постать кизляр-аги. Повіяло кислим духом євнухів, невидимих,, але відчутних і присутніх, Роксолана відбігла від стіни з плямами Ібрагімової крові, стала, дивилася на ті брунатні сліди смерті ненависного чоловіка, відчувала, як примари обступають її звідусюди, непорушні, мов закам'янілі символи користолюбства і нещасть: валіде — з темними різьбленими устами; два великих муфтії — з пісними лицями й очима фанатиків; буйнотіла Гульфем, напхана дурістю навіть після смерті; Гріті, який ще й мертвими руками гребе до себе коштовне каміння; Ібрагім, що, шкірячи гострі зуби, гостро шепоче до неї: «А що ти казала султанові? Що ти казала?» Падав тінь на тебе, хоч ти й безвинна. Досягла величі — і тепер падає тінь.
— Я знайшов того, хто прислав з-за моря дзеркало Ібрагімові,— несподівано сказав Гасан-ага.
Прості слова повернули Роксолані притомність. Примари відступили, криваві плями на малюваннях Джентіле Белліні втратили свою зловісність, видавалися плодом недбальства художникового, випадковим мазком сонного пензля, незбагненною примхою веселого, а то й п'яного венеціанця.
— Дзеркало? — Вона з радістю вхопилася за цей порятунок від примар, що терзали її й на вершиш величі ще з більшою люттю, ніж у рабському пониженні, якого зазнала колись, приведена вночі в султанський гарем.— Хто ж той благодійник?
Вспокоєна, вона повернулася до свого шовкового диванчика, вигідно всілася, навіть простягнула руку, щоб налити собі шербету зі срібного глечика. Мовби виступивши із стіни, з'явилася ' не знати як і звідки служебка в прозорім одязі, а за нею тінями прокрадалися євнухи, і справді були б тінями, якби не мали брудних, липучих од солодощів пальців, які мерщій намагалися витерти — один об шаровари, другий об тюрбан.
— Забирайтесь геть! — гримнула на них султанша. Служебку спровадила непомітним скиненням брови, аж навіть Гасан-ага подивувався такому високому вмінню.
— Якраз не належить до благодійників,— сказав Гасан, відповідаючи па Роксоланине запитання.— Це скорше улюбленець. Так само, як Ібрагім, був душею й серцем свого повелителя.
— Ти кажеш: був? Невже його теж немає, як і нашого грека? Мертвий послав дзеркало мертвому, а я опинилася між ними. Звелю прибрати його з Гюльхане.
— Ваша величність, цей чоловік живий. І, здається, пливе сюди, щоб знайти притулок, обіцяний йому Ібрагімом.
— Поясни,— втомлено відкинулася вона на подушки.
— Його звуть Лоренцано. Він з роду Медічі, але не тих, що мають вплив і владу в Італії, а з безвартісних. Став душею й серцем флорентійського правителя Алессандро Медічі. Почув, яку владу обійняв Ібрагім над султаном, став листуватися з греком, питав порад, виявився здібним учнем. Далі вони вже змагалися — хто досягне більшої влади над своїм благодійником. Тоді стали вистежувати: хто перший позбудеться свого благодійника, бо улюбленцями стають лиш для того, щоб покінчити рано чи пізно з покровителями, усунути їх і зайняти їхнє місце. На випадок невдачі вони домовилися: рятувати один одного. Коли ж захоплять владу — теж спільність у всьому, поки й підкориться їм увесь знаний світ,— одному ісламський, другому християнський.
— Говориш страшне. Як міг про це довідатися?
— Ваша величність, листи. Я купив усі листи, які писав цей Лоренцано Ібрагімові. Грек не знав по-італійському, давав читати своєму драгоманові, тоді наказував нищити листи. А той продавав їх великому драгоманові Юнус-бегові, бо Юнус-бег заповзявся звалити Ібрагіма. Може, то він і відкрив очі султанові. Тепер Ібрагім мертвий, і Юнус-бег залюбки продав мені листи. В останньому з них Лоренцано повідомляє, що вбив свого благодійника під час ловів, але з Флоренції вимушений утікати, бо влади захопити не зумів. Сподівається на притулок у Стамбулі. Ще не знає, що Ібрагім мертвий.
— Де ці листи?
Він передав їй тоненький згорток у шовковій хустині.
— Так мало?
— Ваша величність, хіба величина підлоти залежить од кількості слів?
— Прийми цього Лорепцано, і хай живе тут, скільки йому треба.
— Його можуть убити флорентійці.
— Сховай од них. А тих венеціанців, які прибули до Гріті, приведи до мене. Я прийму художника. Де він мешкає? В палаці Гріті?
— Все майно Гріті забрано державою.
— А хіба держава — це не я? Хай відкриють для художника дім Гріті і забезпечать усім необхідним. Скажи, що це повеління падишаха.
— Ваша величність, ви приймете венеціанця тут?
— Не маю для цього іншого місця. Гасан знов мовчки дивився їй за спину.
— Лякаєшся цієї крові? Мертвих ворогів не треба боятися. їх треба любити і всіляко возвеличувати, бо тоді наші перемоги над ними набувають більшої ваги. Хай побачить той заморський художиик кров. У кривавого султана — султанша теж повинна бути кривава!
— Ваша величність, навіщо ви це робите? Світ жорстокий, він не прощає нічого.
— А чим маю платити цьому світові? Сміхом і піснями? Чи не досить? Вже втомилася.Полетіла б туди, де народилася моя душа. Але де крила? Султан збирається в похід на молдавського господаря, піди з ним. І дійди до Рогатина. Подивись і розповіси. Бо я вже туди попаду хіба що мертва або в чутках. Султаншею не можу. Султанша ступає тільки по своїй землі. А моя земля тепер там, де мої діти.
— Ваша величність, повірте, що моє серце крається від горя при цих словах.
— Гаразд. Забагато чуєш од мене слів. Іди.
Пробула в покоях Фатіха до смерку. Звеліла принести туди вечерю. Вечеряла з жахами й кров'ю. Здригалася від несвідомого передчуття. Плакала, не приховуючи сліз. Лишаю слідоньки по двору, а слізоньки по столу. Вслухалася в голоси недовідомі, незримі, безмовні, таємничі, далекі, то ледь чутні, як шелест крові в жилах, то загрозливі, як кара небесна. Ждала відомщення за гріхопадіння, за пагубу, за чиїсь страждання, бо її страждань тепер уже ніхто не помітить, вони зникли, забулися, довкола запанували заздрість і ненависть, і нікому немає діла до того, як болісно-оголена її душа, голоси з лютою жорстокістю домагаються помсти і кари, так ніби то з її вини рушаться царства і гидь
розповзається по землі, заливає простори, вогнем і кров'ю значаться часи.
А хіба то не вона возсідає в центрі цієї злочинної світобудови і хіба не падає на неї кривава тінь пишного султана, па ложі якого вона проростала, мов молода безжурна трава?
Хотіла б ще того дня, тої ночі, не ждучи ранку, привести сюди того художника, вхопити його за руку, притягнути до цієї стіни зі слідами вбивства, показувати кров, кричати: «На крові намалюй султана Сулеймана, намалюй його на крові! Моїй, моїх дітей і мого народу!»
А зустріла назавтра художника стримано, у величавому спокої, вся обнизана коштовностями, оточена служебками, євнухами, що не могли й потовпитися в тісних покоях Фатіха.
Художник був старий, утомлений і якийсь мовби аж байдужий. Ніби неприсутній при діях світу. Ніякої цікавості ні в очах, ні в голосі, ні в постаті. Чи вже весь перелився в свої картини і нічого не позоставив для себе?
Роксолана, сміливо йдучи на злочинне порушення звичаю, відслонила тонкий яшмак, щоб показати венеціанцеві обличчя, але й це не подіяло на художника, не скаламутило його спокою. Тоді вона знов спустила на обличчя яшмак і сказала майже зло-втішно:
— Я не бачила ваших картин. Нічого не бачила. Не чула також вашого імені, хоч мені й сказано, що ви майже славетний художник. Але наша віра забороняє зображення живих істот, тому ваша слава в цій землі не існує.
Він спокійно вислухав ці жорстоко-зневажливі слова. Здається, ні зворушений, ні подивований був несподіваним знанням султаншею його рідної мови.