З життя була усунена будь-яка можливість особистого існування. Імперія — мов Топкапи, і Топкапи — мов імперія, а над ними султан з безмежною владою, яка унеможливлювала навіть саму думку про приватне життя підданих. Ніхто не належав собі ні в постелі, ні в могилі. Султанський диван не становив винятку, бо ж візири були підняті лише над простим народом, а не вад султаном, були стовпами, на яких тримався Золотий трон падишаха, мертвим деревом і мертвим каменем, та й усе. Лінощі, дурість і страх наповнювали душі візирів, і вони трепетали перед султаном. Але ж міг султан узяти собі й розумного помічника, щоб ще більше налякати дурнів?
Ніхто ще про те не знав.
РУЇНИ
Сулейман знов перемірював простори з своїм велетенським військом, наповнював надра небес грюкотом барабанів, слави і влади, страхітливою величчю своєю жбурляв прах жаху в очі ворогам і самому Марсу. Він брав простори, як жінку, він ґвалтував їх, весь світ довкола нього мав слугувати лиш знаряддям кари або ж насолод. Жінки не становили винятку. «Дай нам од наших жон і нащадків прохолоду очей».
Мала Хуррем була така сильна особистість, що він мимоволі вимушений був визнати існування поряд з собою ще когось. Перше бажання було: усунути, знищити. Після першої ночі з малою рабинею спробував не думати про неї, забути, але з жахом, а тоді з солодким вдоволенням переконався в марноті своїх зусиль, пронісши голос дивної дівчини по безмежних просторах слов'янських земель, які віднині мали стати османськими. Тепер уже не був єдиний і самотній на цьому світі, де все мало слугувати лиш вдоволенню його примх, бажань і надій. Була ще людина — це приголомшило, здивувало, роздратувало, а тоді настала якась розслабленість і навіть розчуленість, так ніби віднині він теж належав не до захмарних небожителів, а до звичайних людей. Люди ще не народжуються справжніми людьми, ними вони можуть або не можуть стати. Це велика наука, осягнути яку вдається далеко не всім. Якби Сулейманові хтось сказав, що ця жінка змінила його бодай у дрібницях, султан би тільки похмуро всміхнувся. Змінювати світ і людей міг тільки він, сам уперто триваючи в своїй високій неприступності. В його крові жив голос сельджуків, споконвічних кочовиків, які переміряли з своїми отарами й табунами півсвіту, і той голос крові гнав його далі й далі, і він не міг усидіти навіть у своїй велетенській столиці, в своєму розкішному палаці, коло жінки, яка стала найдорожчою істотою на світі, бо внесла в його життя те, чого він сам не мав,— серце, душу, пристрасть і навіть — страшно й дивно мовити — любов. Він, що знав тільки силу, спізнав теплу глибину любові, і не того тваринного почуття, що замикається в темних океанах плоті, а невловимого й незримого, ніби зітканого з небесних золотих нитей, які навіки прив'язали його до цієї загадкової жінки, до її голосу, до її очей, до її рубінового усміху. Коли після замаху на його життя одержав від Хуррем сповнену розтривоженості газель, склав їй у відповідь свою газель, яка починалася словами: «Нехай рубін твій од всіх лих мене рятує». Мав на гадці не той рубін, що носив на своєму тюрбані, а рубін її безсмертного усміху. Вірив, що житиме, поки живе на її устах той загадковий усміх. Ще писав своїй султанші: «Не дочекаюся, щоб побачити тебе, прекрасну, як божа мудрість».
Але сам був тим часом далеко і повернувся з військом, так нічого й не завоювавши, вже пізньої осені, щоб одразу ж заповісти новий похід проти молдавського господаря Петра Рареша. Куди, навіщо? Знов лелеки в болотах і військо на дорогах? Що більше загарбував султан земель, то більше виснажував державу, бо війна завжди коштує дорожче, ніж сподівана здобич від неї. Його слух повнився лихими вістями, яким не було ні ліку, ні кінця: то засуха, то зливи, то чума, то недорід, то падіж скоту, то хтось убитий, то десь заколот, повстали племена, зрадив якийсь паша. Але яке до всього того діло султанові, над яким — ціла держава! І він знов і знов вирушав у походи, рятувався в тих походах од усіх ймовірних лих, страждав щоразу од розлук з Хуррем, але водночас мав од того якусь незбагненну втіху, бо розлуки були мов гіркий дим од опію, вони баламутили, одурманювали і щоразу обіцяли незбагненну солодкість зустрічі, коли Хуррем ішла до нього, граючи своїм рубіновим усміхом, а під тонким шовком її сорочки круглилися груди, мов двоє великих теплих голубів. Ось так починався колись світ, і так починатиметься він вічно!
Роксолана знала, що султан знов і знов ітиме в походи, бо не належав сам собі, а тільки якійсь темній і дикій силі, яка звалася османською державою, але щоб так швидко вирушав із столиці, щойно повернувшись туди? Затримати його не могла, безсилими були тут усі газелі, складені найбільшими поетами, тому заспівала султанові, коли вночі лишилися самі, своєї пісні, хай розуміє чи не розуміє, зате почує: «Привикайте, чорні очі, самі ночувати: нема ж мого миленького, ні з ким розмовляти. Нема ж мого миленького, рожевого цвіту, ой нема з ким розмовляти до білого світу».
Чомусь він вважав, що спів її зостався десь позаду, в тих перших їхніх ночах, до яких тепер не міг пробитися навіть спогадом. А вона несподівано відродилася так само юною, як тоді, коли співала йому й приспівувала, обплітала його поглядами, словами, обіцянками, крутійством, ніжністю, зітханнями, притишеним голосом. Час був безсилий проти неї. Маленькі жінки ніби й не старіють, час і стихії їх обминають. Маленька піщинка завжди залишається піщинкою, тоді як навіть могутні гори руйнуються під дією стихій, і що вищі вони, то тяжчі й страхітливіші руйнування на їхньому велетенському тілі.
— Ти, як гріх, що ніколи не має віку,— шенотів їй Сулейман.
— За гріхи доводиться розплачуватися,— так само пошепки відповіла йому Роксолана.
— Я готовий заплатити найвищу ціну. Я кину тобі до ніг весь світ.
Вона промовчала. Що їй світ, що їй рай і пекло? Була для себе цілим світом, рай і пекло носила в своїй душі. Народилася доброю, тепер її хотіли зробити злою. Кров цього чоловіка падала на неї і на її дітей, і не було рятунку.
Роксолана тяжко застогнала. Сулейман стривожено обняв її. Незбагненна жінка — зіткана зі співів і стогонів.
— Що тобі? Ти недужа? Чому не сказала?
— У мене зранена душа.
— Назви мені винних. Вони будуть негайно покарани.
— А коли винних нема?
— Такого не може бути.
— Мені страшно за своїх дітей.
— Поки я живий, вони всі будуть щасливі.
— Я молитиму аллаха, щоб ви жили вічно, мій повелителю.
— Але тільки разом з тобою.
— А ви знов підете в похід. І там, де ріс хліб, здійматиметься лиш пил від султанських військ.
— Щедрі плоди й хоробрі воїни не народжуються в тій самій землі.
— Мала втіха. Мені страшно жити серед руїн, ваша величність.
— Серед руїн? Моя Хасекі! Ти живеш у найпишнішій столиці світу! Найбільший зодчий усіх часів Коджа Сінан споруджує джамії, що перевершують усе знане, будує медресе, які змагаються своїми склепіннями з небесною банею, ставить мінарети, стрункі, як божа мисль. А наші чаршії, паші палаци, наші мости — де ще в світі є щось подібне?
— Але й руїн таких, як тут, мабуть, немає ніде в світі. Без вас мені було тоскно й тяжко, я часто виїздила за мури Топ-капи і дивилася на Стамбул. І що ж я там бачила найчастіше?
— — Тебе хтось образив? Принизив твою султанську гідність? Вона тихо засміялася. Аби ж то! Яка то дрібниця — образа гідності чи маєстату. А коли інше? Коли перед твоїми очима порушується таємнича рівновага між духом і матеріальними масами, сили природи визволяються і в нестримних буйнощах своїх хоронять усі марні зусилля людські? Природа ніби мститься за насильство духу, який закував її в свої форми краси й доцільності,— і ворожнеча, ворожнеча повсюди, мов прірва бездонна. Так, вона бачила все: і мечеті, й медресе, і фонтани та акведуки, палаци й античні мури. Але бачила водночас і бездомних, які туляться попід мурами, і здавалося їй, що й сама вона живе на руїнах, бо має зруйновану душу.