На цьому бажаю вам здоров'я і розквіту Вашого незвичайного таланту. Найпокірніша слуга Хасекі Султанша».
Відіслала з Ібрагімом листа й пакунок для П'єтро Аретіно, сміючись у душі над «секретарем світу» і уявляючи, як з'явиться він перед своїми мессаре в гаптованих золотом у місцях найнепризвоїтіших османських шароварах. Посміятися над своєю вигадкою не мала з ким. От коли б справді був тут Рустем-паша, той би сказав: «Хай носить на здоров'я. Благочестя ховається в шароварах». Той чоловік насміхався над усім світом. Платив світові ненавистю за те, що його малим запхнув у сідельну суму османський емін і привіз до Стамбула, кинув на стайню між коней, де хлопець мав жити або вмерти, де він ріс, позбавлений усього людського. Виріс такий лютий, що, коли його вкусив султанський кінь, він укусив коня! Здавалося, з повагою ставився хіба що до падишаха та до Роксолани, і то не за те,-що вона султанша, а завдяки її походженню. Сам запропонував султанові, що навчить Роксолану їздити верхи. Ще коли вона не мала влади, за життя валіде й Ібрагіма. Який галас здійнявся тоді при дворі! Навіть великий муфтій зауважив султанові, що такий вчинок султанської жони не узгоджується з шаріатом. А що їй до їхніх законів? Може, в леї в ігрові дикий шал скіфів і мужність амазонок? Може, народилася вона, щоб скакати на коні по степах, а не нидіти за дерев'яними решітками Топкапи, хай і позолоченими?
Рустем тоді сказав: «Звичай усіх злочинців — не питати людину про майбутнє і ніколи не зважати на минуле. А що чоловік без минулого? Обідраний і голий, мов жебрак біля мечеті».
Він мав приїхати й навчити їздити на коневі Міхрімах. Від спілкування з такими людьми, як Рустем, відчутнішим стає сама суть життя. Як вона могла забути про нього, як могла?
РУСТЕМ
Так ніби він не звик до того, що його завжди забували. З ким був, ті пам'ятали, бо ненавиділи. Щезав з очей — викидали з пам'яті. З ненавистю так само, як і з любов'ю. Тільки й того, що одну викидають з пам'яті, а другу — з серця. Далекий боснійський рід Опуковичів, з якого він походив, мабуть, просто забув того окатого п'ятирічного хлопчика, якого тридцять років тому вхопив султанський емін, видерши з рук нещасної матері. Там коли хто й пам'ятав його, то хіба що рідна мати Івіца. Коли не вмерла від горя. А так — сам па світі, як місяць у небі.
Мабуть, йому пощастило, що кинуто було його до етапні. Згодом він навіть у згадках не хотів вживати цього брутального слова «кинуто», замінивши його почесним «приділено».
Там, серед тугих запахів султанської стайні, серед пирхання коней і лайок старших стайничих, минало його дитинство, і, здається, мало б проминути і все його життя. Поволі він звик до теплого, нудотного дихання стайні. Позбавлений волі і бажань, просякнутий власним і кінським потом, прикутий до цих чотириногих загадкових створінь, підпорядкований їхньому норову. Стайня пригнічувала, не даючи ніколи спочинку, але водночас і визволяла від загрозливої влади величезного світу, який лежав за її цегляними порогами, відлякуючи боснійського хлопця своєю незбагненністю й жорстокістю. У стайні тільки ти й коні, і ти мовби дужчий за інших людей, завдяки дикій силі коней, і нічого людського вже тобі не зосталося. Стайня накидала свої обов'язки, але водночас звільняла від усього, що людину переслідувало, дратувало й мучило. Коні були завжди тільки кіньми, натомість люди, як відомо, стають усім на світі, і ніколи не знаєш, чого від них ждати.
Малий Рустем (бо так названо його, відібравши батьківську віру і материнське ім'я Драган) зовні незграбний, ведмедкуватий, як усі боснійські хлопці, коло коней мовби перероджувався, ставав меткий, вмілий, ніхто на стайні не міг з ним зрівнятися, і коні, здається, відчули це його вміння, а султан Сулейман, який, згадуючи свою молодість, Часом приходив на стайню кувати коней, похваляючись, що заробляє собі на хліб, помітив і виокремив Рустема, і незабаром того приділено (тепер уже справді приділено) для догляду за султанським вороним конем. І вже ніхто так не вмів одтоді догодити Сулейманові, ніхто не вмів так вичистити й засідлати султанського коня і так підвести його повелителеві, як цей похмурий боснієць, і Рустема зненавиділа стайня, тоді зненавидів султанський двір, зненависть, як вогонь по сухій траві, перекинулася на військо, мало не на весь видимий світ, бо світ ніколи не прощає успіху.
Попервах Рустем нічого не помічав. Жив серед .коней, пильнував, щоб вони були вчасно розсідлані, вищіткувані й витерті до блиску, мали звільглий овес у жолобах і свіже сіно, виводив разом з іншими своїми товаришами коней на проводку, а ночами, коли ніхто не бачив, ганяли їх, щоб не застоювалися. Коні лякалися темряви, надимали животи під попругами, дрібно тремтіли, стригли вухами, шкірили великі жовті зуби, переступали з ноги на ногу, щулилися. Коли ж виривалися з задухи стайні, голосно й радісно іржали і несли своїх вершників у темряву, в безмежний простір, а ті сиділи на конях насторожені, чуйні, дикі від волі, вже й забувши, коли були людьми (бо позоставалися ними лише вві сні), і здавалося їм, що життя —це тільки отаке несамовите скакання на коні, а все інше — набридливі обов'язки, нудьга і нікчемність. Коні були слухняні, незрадливі, вони мчали у безвість, у темряві й у місячному сяйві, тугий вітер бив у обличчя вершникам, і вітер той мовби теж мав масть цих коней — вороний, як крило нічного птаха, жовтий, як лисячий хвіст, гарячий і смердючий. Кінські копита били в землю глухо й понуро, під такий перестук копит ці коні мчатимуть своїх вершників і в смерть. Рустемові часто вчувався той перестук навіть крізь сон, але він не лякався, не прокидався, облитий холодним потом, спав далі, а коли й пробуджувався, то лиш для того, щоб навести лад у стайні. Іноді коні не знати чого лякалися вночі в своїх стійлах, і тоді вгамувати їх можна було лише нелюдським криком, кинувшись безстрашно між них, завдаючи навсібіч ударів з жорстокістю, яка панувала лише між людьми. Коні втихали вмить і вже не тривожилися.
В султанській стайні Рустем найліпше вмів погамувати розшалілих коней і виявляв при цьому стільки жорстокості, що його мимоволі остерігалися всі інші стайничі, хоч ніхто з них не належав далебі до ангелів, були люди шорсткі, кляті, ненависні. Серед цих самотніх, мовчазних людей Рустом ріс ще самотнішим і мовчазнішим за них. Високий, понурий, кривоногий, з якимсь засняділим обличчям, схованим у цупких чорних заростах, 'цей чоловік користувався такою загальною зневагою й нелюбов'ю, що прихильності до нього султанової ніхто не міг ні витлумачити, ні просто збагнути. Рустем бачив, якою ненавистю оточений, але не запобігав ні перед ким, не лякався ворожості довколишнього світу. В його непокірливій боснійській голові зродилася думка не тільки помсти цьому світові, а навіть його нищення всіма доступними засобами. Але чим він міг помститися? Зневагою, яку міг виказувати, вивищившись над усіма завдяки незбагненній прихильності Сулеймана? Та чи досить мовчазної зневаги, коли довкола торжествує жорстокість? До того ж прихильність і милість падишаха можуть минути так само несподівано й незбагненне, як і зродилися,— і тоді ти лишишся безпомічний, відданий на роздертя й пожертя, безсилий і беззбройний. Людина в цьому світі повинна мати свою зброю. Як хижак — ікла й пазурі, як змія — отруту, як бог — громи й блискавиці, як жінка — красу й поваб. Не треба думати, що Рустем прийшов до такого висновку свідомо. Опір народжувався в ньому мовби сам по собі, викликаний самим життям, неволею й недолею, надто ж довколишньою жорстокістю. Так само, як безстрашно кидався він поміж ошалілих коней, став Рустем встрявати в людську мову, кидаючи туди зрідка злі, насмішкуваті слова, коротку лайку, знущальні вигуки. Згодом відчув у собі справжній дар лайки. Він лаявся майже з геніальною грубістю. Ті, кого він лаяв, не могли йому цього простити і ненавиділи Рустема ще тяжче, а він запалювався від того ще дужче, творив свої лайливі слова невтомно й щедро, викликаючи захват у сторонніх слухачів і ненависть у тих, кого лаяв.