— Належать? А що належить мені — ти можеш сказати? Ну, гаразд. Тобі так кортить на ту пожежу?
— Я взяв би своїх людей. Все ж я візир його величності.
— Там є ще кілька візирів. Та коли вже так хочеш… Відпровадь мене до Топкапи.
Так Рустем здобув собі волю.
З пожежею було тяжче, ніж з султанською донькою. Перше, що в Стамбулі стояла страшенна липнева спека. А друге: видати з усього, не обійшлося без зловмисників. Бо як би інакше пожежа переметнулася через Золотий Ріг, гігантськими перескоками помчала по столиці, захоплюючи нові й нові дільниці? Кілька дільниць вигоріло на попіл, пожежа знищила поставлений ще Фатіхом палац Ескі-Серай, згорів наповнений в'язнями зіндан, пішов димом великий дерев'яний базар, загинула бібліотека Матьяша Корвіна, вивезена Сулейманом з угорської столиці, вогонь добрався навіть до кам'яного Бедестану, на якому розтопилася олов'яна покрівля.
Слідом за пожежею, ніби принесений таємничими злими силами, вповз у столицю чорний мор, і смерть косила людей тисячами, не спинялася й перед порогами палаців — так помер великий візир Аяс-паша, зоставивши гарем з ста двадцятьма дітьми і згадку про себе, як про найдурнішого з усіх знаних візирів. А що дурні завжди мстиві, то багато хто зітхлув полегшено, почувши про смерть Аяса-паші. Навіть Роксолана не стримала своєї радості перед Сулейманом, хоч і знала, що гріх радіти чужій смерті.
— Може, й ліпше, що мор прибрав Аяса-пашу, мій султане.
— Він був вірний мій слуга,— зауважив Сулейман.
— Та й того! Слугувати можуть і речі неживі. А паша і за життя був мовби мертвий, бо не мав у собі слова. Людина ж, позбавлена слова,— гірша за звіра. Нащо їй жити?
— Своєю шаблею він показав, що живіший за живих.
— Кому ж показав? Убитим?
— Коли приходив до тебе, то хотів сказати, що то він розкрив мені очі на зрадливість Ібрагіма. Хотів, але не вмів сказати.
— То й ліпше. Однаково б я не повірила. Хіба то не сам падишах розпізнав мерзенного грека? А цей нещасний Аяс-паша ніби належав до тих, кому доручено, щоб дурість не вичерпувалася на сім світі. Хоч, може, дурні теж потрібні, щоб видно було розумних. Кого тепер поставите великим візиром, мій повелителю?
— Найрозумнішого. Лютфі-пашу.
— А хіба Рустем не розумніший?
— Ще молодий. Має час.
— Ви досі не ввели його в диван.
— Не було нагоди. Смерть Аяса-паші дала нагоду.
— Ще й пожежа,— нагадала Роксолана.
— Мені передали, що Рустем-паша виловлює зловмисників. Він не мав можливості відзначитися на війні, хай спробує зробити це на пожежі.
— Хіба не можна погасити?
— На все воля аллаха. Що горить — має згоріти.
— А коли весь Стамбул?
— Тоді аллах подарує нам ще кращий Стамбул. Як сказано: «Бог купив у віруючих життя і їхнє майно, платячи їм за них раєм».
Диван коли й не налякав Рустема, то геть розчарував. Здалеку загадковий, таємничий, загрозливий і неприступний, зсередини диван видався Рустемові зібранням набундючених баранів. Аяса-паші вже не було, але ще мовби жив його дух серед цих килимів, притишених голосів, гнітючого мовчання. Султан мовчки споглядав кам'яними очима на своїх візирів, нікого не впізнаючи, нікого не допускаючи ні до мови, ні до думання, і під тим поглядом чоловік почував себе ніби бараном, чи що. Не диван, а купка баранів. Аяс-паша був дурний, як баран. Лютфі-паша впертий, мов баран. Євнух Сулейман-паша жирний, як баран. А він сам, Рустем, хлялий, мов баран після сніжної зими. Щастя, що в Стамбулі лютувала пожежа, і він знову кинувся туди, захопивши з собою яничарів, метався серед попелищ, когось ловив, кидав у зіндани, за кимсь ганявся, когось переслідував, падаючи з ніг від утоми й запопадливості, весь закіптюжений, мов кюльханбей, з якого глузує дітлашня. Тепер уже не мав часу на свої глузи, зате глузували з нього стамбульські нероби-левенди: «Старається, ніби хоче понести два кавуни під пахвою».
А пожежа, мов лютий небачений звір, вгамувавшись у великому Стамбулі, несподівано перелетіла вночі через Босфор, запалав Ускюдар, здійнялася там безладна стрілянина, так ніби ввірвався туди ворог, хоч звідки б міг він узятися в самому серці грізної імперії.
Рустем з яничарами і кінними чаушами негайно переправився на той берег і пропав на кілька днів, мовби загинув у вогні, але зродився з попелу живий і здоровий, тільки ще закіптюженіший і геть захриплий. Пожежа нарешті відступила, тепер тільки дотлівало те, що не згоріло остаточно, погорільці розгрібали попелища, мостилися ставити нові доми, кожен при цьому мріючи захопити ділянку більшу, ніж мав, або ж присунутися ближче до головного стамбульського водоводу, що йшов уздовж Кирк-чешме.
Рустем з'явився перед Міхрімах так само слухняний, як і досі, притримував повіддя її коня, тюпачив слідом, коли султанська донька їхала скоком.
— То як, загасив пожежу? — поцікавилася вона.
— Само погасло.
— Чому ж гибів там стільки?
— Ловив паліїв.
— І впіймав?
— Трохи.
— Хто ж вони?
— Козаки.
— А що це таке?
— Ніхто не знає. Звуться так, ось і все. Прискочили з-за моря на човнах. У Сінопі попалили все, пограбували, захопили коней — і сюди.
— Не злякалися Стамбула? ' — А чого їм боятися?
Міхрімах зупинила коня, довго дивилася на візира. Бачила багато спокійних людей, серед них найспокійніший — батько її султан Сулейман, але такого чоловіка, як цей колишній султанський конюх, чи й знайдеш ще на світі.
— Чом же не розповіси про них?
— А що розповідати? Вони доскочили до Ускюдару, а я наскочив на них. Нас було більше — ми й зверху. Сімдесят і двох одвіз в Еді-куле. Ватажка їхнього теж. Тепер гризе свої кайдани.
— Як то гризе?
— Зубами. Лютий чоловік і силу має несамовиту. Міхрімах вдарило в голову: це з України, з материної землі! Розповісти їй! Негайно! Але ж була не просто дівчиною, а султанською донькою, настрої мінялися в неї з такою швидкістю, що й сама не встигала дивуватися. Вже наступної миті загукала:
— Поведи мене туди!
— Куди, ваша високість?
— О аллах, який ти недотепа! До того козака! Я хочу його бачити!
— Козак — поки на волі. А в Еді-куле ні козака, ні чоловіка.
— Хочу його бачити!
— Ваша високість, навіть імам не поможе повішеному.
— Сказано тобі! Піди скажи моїм євнухам — вони проведуть мене й без тебе.
Євнухи стовбичили на Ат-Мейдані, не спускаючи з ока Рустема-пашу й Міхрімах, так ніби візир був кіт, а принцеса — пташка або миша.
— Ці проведуть,— промурмотів Рустем.— Ці проведуть і заведуть куди хоч. А вам би, ваша високість, не треба в те паскудне , місце.
— Не твоє діло!
— Я тільки до того, що коли віз розбився, то завжди знайдуться охочі вказати дорогу, та тільки ж їхати нема на чому. | У Міхрімах знову змінився настрій:
— Не хочу я туди їхати. Це, мабуть, так страшно. І цей козак… Як його звати?
— Козак та й усе.
— Ім'я!?
— Що ім'я? Для мертвих — все однаково. Сьогодні його ще звуть Байдою. А звелить його величність султан — і…
— Байда? Що це?
— А хто може знати? Мабуть, чоловік, який любить пити та гуляти, ну й знічев'я помахує шабелькою.
— Я пошлю йому ласощів.
— Ваша високість, які ж ласощі для чоловіка, що йому завтра відрубають голову? Вже коли посилати, то меду та горілки.
— Що це таке?
— Напої, які вживають християни, щоб піднести дух.
— Хіба не підносить духу молитва?
— Молитва — для правовірних. Від неї вони навіть п'яніють так само, як від крові.
— Як ти смієш? Правовірні п'ють тільки воду.
— Ваша високість, водою вони вже запивають. А п'ють кров. Від неї й п'яні. Як сказано: «Купайтеся в крові їхній».
— Пошли тому козакові все, що треба. І скажеш мені завтра. А в самій знов колотилася думка: «Розповісти її величності султанші! Негайно розповісти матері! Бо це ж з її землі! Чи всі там такі?»
А до Рустема знов прискіпливо: