Ось у такому порядку треба сідати, і Перед ними мають класти подарунки, ставити кумис і кумран. І як п'ються згідно з старшинством кумис і кумран, так хай роздаються посади й звання беїв між колінами й родами, а коли щось залишиться, можуть скористатися і? інші».
І все те: дикість, безглузді звичаї, обожнювання кожної літери тільки за те, що записана вона предками,— зливається в цих людей у поняття батьківщини. З сльозами на очах вони вигукують: «О ватан, ватан!» — «О батьківщино, батьківщино!»
А що виніс її народ із сивої своєї давнини, з золотого Києва, з пишноти й слави, яка вмерла між уламками соборів, поруйнованих ордами диких ханів? Таємні письмена, заховані за монастирськими мурами, тужливі пісні та барвисті думи про неміряне багатство Дюка Степановича та небачену красу Чурила Пленковича. Не похвалявся і не скаржився, пересміював та переспівував усі свої кривди й свою недолю, ніс у своїй крові сум степів, а в пам'яті красу й невмирущість золотого Києва, оберігав свою душу — і так перетривав віки.
А вона? Чи вберегла душу свою? Не віддай звірині душі своєї горлиці, не віддай. Вона віддала, бо була безсила, власне, мертва. Але ж воскресла і здобула силу. А чи згадала про свій народ на захмарних вершинах султанського могуття, чи ворухнула бодай пальцем, щоб поменшити ного кривди, завдавані османськими розбишаками? Тепер вони впіймали її братів і називають розбишаками їх лиш за те, що ті хотіли відомстити бодай крихту. А що вона, можновладна султанша? Що вдіє тепер, що робила досі? Посилала гроші в Рогатин, посилала недорослого сина в Рогатин, ще б сама поїхала в роззолоченій кареті до Рогатина, щоб відродити в пам'яті батьківський дім на узгір'ї, росяні ранки й зозулю на вільшині! Народе мій, чом не зуміла зробити тобі добра?
Знеможена від дум, розгублена, безпорадна, як ніколи досі, з раннього ранку Роксолана йшла в сади гарему, блукала там, уникаючи зустрічей, проганяючи з-перед очей набридливих євнухів і слухняних служебок, слухала голоси птахів і дзюркотіння води у водограях, шукала заспокоєння в голубому сяянні моря, в перешіптуванні дерев, у зойках і спалахах яскравих квітів, але не було рятунку і там, хотілося живого слова, співчуття, поради, заохочення, та тільки де ти його знайдеш, де почуєш, коли довкола все мовчить, убите рабством, знищене страхом, задушене насильством.
Несподівано в якийсь там день її мук пролунав у помаранчевому гаю, коло якого спинилася султанша, молодий дівочий голос. Євнухи метнулися туди, щоб заткнути рота порушниці спокою, але Роксолана порухом руки спинила їх, прогнала геть, а сама стала заклякло й слухала, слухала. Молода болгарка-рабиня тужливо співала, як із білого моря виросло дерево, вершина якого сягала неба, гілля стелилося по землі, цвіт на нім срібний, плоди перлові, а маленька пташка соловейко сиділа на дереві, плакала, вищипувала на собі пір'я і кидала в море. Проходив цар Костянтин, спитав пташку, чом вона так тяжко тужить. І відповіла пташка:
Царю-ле, царь Костадине!
Тебе са царско свьршило,
Земя ште турска да стане,
Та ми е білко й жалко,
Вів турски ріце шта падне.
Султанша швидко пройшла попід помаранчевими деревами, так швидко, що чорнява тоненька рабиня-дівча не встигла не те що втекти, а й злякатися, наблизилася до болгарки, обняла її, поцілувала, заплакала, сказала: «Будеш вільною», і так само несподівано зникла, дивуючи навіть збайдужілих до всього на світі євнухів.
І вже не знати, хто кого просив, хто кому простив, а знов були один коло одного Сулейман і Роксолана, і Топкапи завмирали від райських захватів, забувши про всі свої пророкування, відкинувши недоречні побоювання, сховавши якомога глибше зловтіху.
Роксолана попросилася до султана, прийшла в його піч, а йому здалося, що то він нарешті прийшов до неї, як обезвладнений раб, як покопаний воїн, як вигнанець і жебрак. І коли подала йому милостиню, коли приголомшила його поцілунком, поглядом і мовчанням, розхил її єдиних на світі уст видався йому дорожчим за всі його перемоги, за безмір покорених просторів", могутнішим за велетенську державу. Здолати міг найгрізніших ворогів, та тільки не самого себе, не своє поклоніння перед цією жінкою.
Він щось говорив їй розгублено й недоладно, здається, посилався на державні справи і державні вимоги, а вона мовчала покірливо, як колишня маленька рабиня, так само маленька я тоненька, мов дівчисько, мов билинка, аж страшно ставало: ну ж зламається в його важких і чіпких обіймах, султанських обіймах. Обіймав увесь світ, а перед очима стояла ця загадкова жінка. Що в ній? І нащо, і чому, і доки? Споконвіку рабинь своїх султани обдаровували коштовностями, щоб сяяли золото й самоцвіти в сутінках султанських ложниць, нагадуючи про багатство, пиху й могуття. А в Хуррем сяяло тіло. І як же сліпучо!
— Ваша величність,— прошепотіла Роксолана так тихо, що він чи й почув.— Чом ви мене покинули? Чом забули? Може, я немила вашому султанському серцю? Але ж коли жінка набридла, досить вимовити тричі по-арабськи ритуальне «Талак, талак, талак!» — «Ти вільна, ти вільна, ти вільна!» — і вже по всьому, мене не буде, я зникну, умру, полечу, як маленька лелечка у вирій.
Він усміхнувся майже болісно.
— Вільна? Я згоден. Ти справді вільна, найвільніща з усіх. Але не від мене, а для мене. Вільна для мене.
— У вас імперія, держава.
— Вона не тільки моя, а й твоя.
— Нащо жінці держава? Держава — це тільки слово, а жінці не досить слів. Вона все хоче перетворити на вчинки, бо належить світові речей дотикальних: носить воду й дрова, розпалює вогонь, щоб 'зігрівати житло і варити їжу,— це для неї дім і родина. Держава для неї не вигадані закони, які ніколи не застосовуються, не безліч безіменних людей, а народжені нею діти, воїни ж, які вмирають у битвах, не просто безстрашні борці, а теж її рідні діти. Жінка створена, щоб давати життя і оберігати його, а це так тяжко в цьому світі, де її усувають і відсторонюють від усього, відмовляють їй навіть у звичайному людському розумі, вже не кажучи про свободу. Але ж однаково мав вона сповнити своє призначення, подбати про лад у безладі й
насильстві держави, видобути вигоду з влади, якою заволодів чоловік, дорівнятися з ним у розумі, коли їй заборонено перевищувати чоловіка. Ваша величність, я хотіла б бути жінкою!
— Але ж ти жінка над жінками! Ти султанша.
— А що султанша? їй судилися урочистість або любострастя. Султан поблажливо погладив її золотисте волосся.
— Ти забула про святість.
— Святість? Для кого ж? Для натовпів, які ніколи мене й не бачили?
— Для мене. Навіть коли я в походах, коли я далеко від твого голосу, ти лишаєшся коло мене, твоє серце поруч зі мною, твій розум теж поруч зі мною.
— А я, навіть відчуваючи вашу руку на своїх грудях, не забуваю про відстань, яка нас завжди роз'єднує.
Сулейман зсунувся з ложа, обгортаючись широким шовковим халатом, пройшов до водограю посеред ложниці, присів над водою, пригорблено вдивлявся поперед себе. Спитав, не приховуючи роздратованості:
— Що треба зробити, щоб знищити відстань, яка тобі докучає?
— Ваша величність, пожалійте мою тривогу. Він затаївся десь у глибинах покою, не долинав звідти шерех, тільки вода жебоніла безжурно, з байдужістю вічності.
— Мій султане, ви знаєте, за ким я тривожуся! Прийміть цих заблуканих дітей волі під покровительство своєї істини. Сулейман пошелестів шовком, зітхнув гнівливо:
— Що спільного у великої султанші з цими невірними?
— В моїх жилах тече така сама кров, як і в їхніх.
— Важить не кров, а віра. Хіба султани дивляться, яка кров тече в жилах їхніх героїв?
— Але ж, ваша величність, ці люди — герої над героями! Рустем-паша не зміг їх поконати, навіть маючи вдесятеро більше людей. Він узяв їх підступністю, і вони повірили його слов'янській мові. Мій народ довірливий.
Султан уперто тримався на віддалі, так ніби сподівався на підтримку темряви. Поки не бачив Роксолани зблизька, міг опиратися їй.
— Вони зазнають належної кари. Це розбійники і палії. Я накинув би зашморг навіть на шию власного сина, якби він став палити Стамбул.