Султан і в гадці не мав, що в Роксоланиній голові клубочаться такі безжальні думки. Розбундючений від самовдоволення, упивався своєю владою, своїм могуттям, мабуть, шкодував, що тим часом може виказувати все це лиш перед одною жінкою, хай і найдорожчою, найвище піднятою.
— Хай ці люди повернуться в свої степи і розкажуть усім, яка недоторканна священна особа султанші.
— Моїй особі нічого не загрожувало, мій султане.
— Я повинен був захистити твою гідність.
— Але ж не ціною чийогось життя! Хіба я просила коли-небудь аж такої ціни, ваша величність? Він не слухав її.
— Ти хотіла просити за Міхрімах.
— Мені здається, що це було тисячі літ тому. І вже минули всі часи. І тепер пізно і безнадійно.
— Але ти хотіла, щоб ми видали її за слов'янина. Здригнись — і не стане мрії. Все життя в здриганнях. Як вона ненавиділа цього чоловіка! Нопередавано і безмежно ненавиділа і водночас прикута була до нього навіки золотим ланцюгом. Як у легенді про початий світу — боги звісили з неба золотий ланцюг, здоб поєднати навіки небо і землю. Так поєднані й чоловік із жінкою. Золотий ланцюг хтивості, продовження роду, вічності. Любити й мовчати — як це тяжко. Та стократно тяжче ненавидіти й не мати змоги, не сміти виказати свою ненависть!
Все ж сьогодні вона не могла стриматися. Хоч почуття усунено, може, й назавжди, ще лишилося місце для слів. Словами не своїми, а взятими з священної книги відповіла Сулейманові, не приховуючи гіркоти в серці:
— «А коли хто з вас бере їх собі в друзі, той і сам з них». Стояло за цими словами все: і її походження, і дика туга за минулим, за ріднизною, за народом своїм, але водночас і натяк на темні чутки про походження Сулейманове від сербкині, на його османську неповноцінність і навіть випадковість на троні.
Однак султан удав, що не зрозумів натяку. Він був упертий у своїх намірах, не звик слухати ні порад, ні заперечень, щось почавши, не зупинявся, поки й не закінчував, тож, завівши мову про Міхрімах і давши Роксолані зрозуміти, що прислухався до її слів, коли зверталася вона до Байди, прислухався і не пропустив жодного слова і все збагнув,— тепер мав договорити своє.
— Я подумав,— твердо мовив Сулейман.— Хай це буде Рустем-наша.
Роксолана задихнулася.
Ой доненько ж моя! Як ти пригнула мене к землі! Ти ж то й занапастила мій супокій! Хотіла відомстити тобою за своє рабство і неволю довічну, а відомщено мені. Чи ж так буде завжди?
Роксолана ніколи не ждала від султана такої, сказати б, невгадної поквапливості, ще менше сподівалася вона почути ім'я вчорашнього султанського імрахора, цього чоловіка, що тільки й здатен навчити її та її доньку їздити верхи на конях і геніально лаятися. Сама ж подала думку султанові про те, щоб повернув Рустема до столиці, сама й каялася, коли побачила, як незграбний босняк щосили виявляє запопадливість, щоб пробратися в диван, розштовхуючи ліктями візирів. І смерть Байди, цього святого лицаря,— хіба не на сумлінні Рустемовім? А тепер султан хоче зробити його своїм зятем.
— Ваша величність, але ж він недужий!
— Недужий? Ніхто мені цього не казав.
— Згадайте, яке в нього обличчя. Він схожий на мерця. На утопленика.
— Хто придивляється до чоловікового обличчя? Адже сказано: «Що приховують їхні груди і що виявляють». Рустем-паша вірний. Може, є здібніші, але високі здібності не ходять у парі з послушливістю й вірністю.
— Жіноче чуття підказує мені, що Рустем-паша безнадійно хворий. Може, в нього невигойна виразка і він стікає кров'ю.
Щодень він стає блідіший, аж синій, так ніби з нього ночами висмоктують кров якісь страшні потвори.
— Я звелю перевірити,— сказав султан, наче цим і вичерпувалася вся справа. Думки Роксоланиної не питав, ніби Міхрімах і не її донька і сама вона — не його жона, не султанша. Та після того, як не змогла порятувати Байду, якого, може, сама й занапастила своїм відчаєм, Роксолана збайдужіла до всього, навіть до власних дітей. Хіба не однаково? Рустем, то й Рустем. Принаймні чоловік не криводушний, відвертий іноді аж до дурості, не приховує, що вірить у хитрість, силу й жорстокість і в те, що все новинен робити сам. Цей укусить і ще пальцем тицьне в те місце, де вкусив, а не лащитиметься, як потайний собачка, з такими легше.
Кілька днів по тому Сулейман сказав Роксолані, що в Рустемовій постелі слуги знайшли вошку. Від безнадійно хворих людей вошка втікає, отож… Султанша гидливо скривилася. Не хотіла більше слухати про цей бруд. Та султан, видно, заповзявшись відомстити їй до кінця за пригоду з козаками, безжально промовив:
— Буде ліпше, коли про нашу волю повідомиш Рустима-пашу ти, моя Хасекі.
— Але ж це ваша воля, мій повелителю.
— Наша,— з притиском сказав Сулейман.— Так само як принцеса Міхрімах — паша донька.
— її прийму Рустома-пашу,— схилила голову Роксолана.
Для більшого приниження босняка вона зволіла кизляр-азі Ібрагіму і всім прибічним своїм євнухам не відходити від неї упродовж усієї розмови з молодшим візиром. Прийняла того холодно, не приховуючи насмішки, довго розглядала його високий візирський тюрбан з діамантовим пером, навмисно принюхувалася до напахчених Рустемових шат, навіть поцікавилася, якими бальзамами вдається йому забивати гострий дух стайні, але понурий босняк не зважав ні на які глузи, спокійно сидів навпроти султанші, запускав міцні пальці в золоті блюда з плодами, смачно плямкав, облизував вуса.
Роксолана підвелася. Скочив на ноги візир. Владним голосом султанша повідомила йому про високу волю падишаха.
Рустем упав па коліна. Промовив чи то схвильовано, чи й глузуючи:
— Мені сьогодні спилися аромати, ваша величність. Тепер я опинився серед них. Хай продовжить аллах ваші дні і дні великого султана і хай над вашими днями завжди світить сонце. Несправедливість і зло, які я содіяв, ви замінили добром. Молюся на вас і навіки раб ваш, ваша величність.
— «Намаз ягана чикмаз».— «Лицем до пустині не моляться»,— кинула Роксолана.
— Хіба ви пустиня? Що може бути паповненіше всім найдорожчим, ніж ви, моя султанша!
— Буду рада, коли даси підтвердження своїм словам. Його величність султан за місяць влаштовує урочистий сюннет шах-заде Баязиду і Джихангіру, в час сюннету відбудеться також ваше весілля з принцесою Міхрімах. Ми подбаємо, щоб це сурнаме перевершило все відоме досі.
Рустем зрозумів: доля зв'язує його з молодшими султанськими синами. Хто з них буде султаном: Баязид чи Джихангір? Кому починати служити вже сьогодні? Підвів від килима напружене своє, безрадісне навіть у таку хвилину обличчя, глянув на Роксолану і гострим своїм розумом збагнув: їй!
ЗАКОНИ
Ще ніколи Османська імперія не була такою безмежною. Сулейманові дісталися в спадок Анатолія і Румелія, Сірія і Єгипет, Мекка з Медіною і Греція, тепер став він володарем Угорщини і Паннонії, Чорного моря, Вірменії, Грузії, Іраку, Йємену, всієї Північної Африки аж до Марокко, його царство охоплювало майже все Середземне море, сягало Каспію, Перської затоки і Червоного моря. Необмежена влада, яку мав султан над військом, помагала йому долати всіх своїх ворогів, тримати в послуху народ власний і всі завойовані землі. В одній руці шабля, в другій — закон. Сулейман був переконаний, що істина — тільки одна і він її пророк, світ — розпутний, і його обов'язок оновити, очистити й порятувати його. Недарма ж у корані записано, що весь світ розділено на дар аль-іслам — країни ісламу, і дар аль-харб — країни війни. Неспинно й невтомно мали йти сини ісламу в країни війни, завойовувати і підкоряти їх і наводити там лад. А лад — це закони, це звичаї й настанови, яких ніхто не може уникнути. Залізний порядок, вироблений протягом цілих століть володарювання, та ще й помножений на тисячолітній досвід кочових орд, де все було доцільно, де утримувалося лише корисне й потрібне, а все несуттєве, обтяжливе, шкідливе відкидалося послідовно й жорстоко, неминуче має призвести до того, що османська держава своєю міцністю перевершуватиме все знане в діях людства. Все мало відповідати своєму призначенню в цій державі. Від султана до найостаннішого раба, до найнікудишпішого пса, який плентається за караваном.