Коло узголів'я поблимував сірійський мідний світильник, з мідної курильниці посеред великого червоного килима вився тонкий димок ледь вловимих пахощів, Ібрагім лежав на зелених, як у султана, покривалах, тримав перед очима стару арабську книгу. Вона була товста й тяжка, тримати без дерев'яної підставки та ще в постелі таку вагу було майже неможливо, але йому чомусь хотілося показатися перед тим дівчиськом саме так: поважним, ученим мужем, вразити її так само, як хотів, мабуть, вразити на Бедестані, не торгуючись, призначивши за неї ціну, вдвічі більшу, ніж просив той старий пройдисвіт Сінам-ага. Як її звати? Роксолана. Ім'я дав їй Луїджі Гріті. Недбало, не думаючи, мимохідь. Але хай буде. Можна б ще назвати Рушен. Це теж нагадуватиме про її походження, водночас відповідатиме османському духові. Підштовхувана євнухом, дівчина увійшла до просторої ложниці і не без подиву зауважила на зеленому ложі того, котрий купив її на Бедестані. Була вся в рожевому шовку, тонкому й прозорому. Ібрагім повернув до неї голову, стягнув до перенісся брови.
— Ти будеш однині Рушен,— сказав своєю дивною слов'янщиною, од якої Настасі захотілося сміятися.
— Хіба ти турок? — забувши, навіщо її сюди привели, простодушно спитала вона.
— Рушен і Роксолана — так зватимешся,— не відповідаючи, суворо пояснив Ібрагім.— Підійди ближче і скинь свій одяг, він заважав мені роздивитися твоє тіло,— звелів Ібрагім.— Ти рабиня і маєш робити все те, що я тобі скажу.
— Рабиня? Раби мають працювати, а я сплю та їм.
— Ти рабиня для втіхи й насолод.
— Для насолод? Яких же?
— Моїх.
— Твоїх? — Вона засміялася.— Чи не занадто ти кволий для насолод?
Він образився. Блиснули гнівно йому очі, сіпнулася щока. Пожбурив книгу на килим, гукнув:
— Підійди сюди!
Вона ступнула мовби й до ложа і ніби вбік.
— Ще ближче.
— А коли не хочу?
— Маєш слухатися моїх велінь.
— Ти ж християнин? Бо не схожий на турка. Християнин? Це було так несподівано, що він розгубився.
— Хто тобі сказав, що я був християнином?
— А й так видно. Хіба неправда?
— Тепер це не має значення. Підійди.
— Не підійду, поки не знатиму.
— Що тобі ще?
— Повинен відповісти мені.
— Ти нахабне дівчисько! Підійди!
— Ні, ти скажи мені. Чув про тих сімох отроків, що заснули в Ефесі?
— В Ефесі? Ну то що?
— Вони досі сплять?
Ібрагімові починала вже подобатися ця дивна пригода у власній ложниці.
— Принаймні я не чув, щоб вони прокидалися,— сказав він звеселено.— Тепер ти вдоволена?
— А той священик? — не відступалася вона.
— Який священик?
— У святій Софії. Коли турки з їхнім султаном вдерлися до Софії, там правилася свята служба, всі стояли на колінах і молилися. На амвоні стояв священик, який вів відправу. Тоді яничар з шаблею кинувся на священика і вже замірився, щоб розрубати його, але той затулився хрестом, позадкував до стіни храму, і стіна розступилася і сховала священика. Він вийде з неї, коли буде кінець невірним. Ти мав би чути про це.
— Не чув, і ніхто тут не чув про таке. Це якась дика вигадка.
— Чому ж дика? Це знають усі поштиві люди. Настася зграбно ступнула ближче до ложа, нахилилася над кинутою книгою, перегорнула сторінки.
— Не знаюся на цьому письмі. Якесь дивне.
— Вмієш письма?
— Чому б не вміла? Всього вмію.
— То йди до мене.
— Не піду. Цього не вмію й не хочу. З тобою не хочу.
— Примушу.
— Хіба що мертву.
— Ти дівчина?
— Мав би побачити вже.
— Але ж ти не хочеш, щоб я на тебе подивився.— На Ібрагіма насувалася незрозуміла нехіть. Думав уже не про втіху, а про те, як знайти почесний для себе відступ і як поводитися з цим дивним дівчам надалі. Казати правду, Рушен як жінка нічим не приваблювала Ібрагіма. Жінка має бути безмовним знаряддям втіхи, а не вдарятися у високі розбалакування, щойно ступивши до ложниці.
— Ти чия донька? — спитав він, щоб виграти час.
— Королівська! — засміялася Настася, зухвало стріпнувши пишними своїми червонястими косами. Ібрагім не зрозумів. Або не повірив.
— Чия, чия?
— Сказала ж: королівська!
— Де тебе взято?
— У королівстві.
— Де саме, питаю.
— Вже там нема, де була.
Він поглянув на неї уважніше, прискіпливо, недовірливо, навіть зневажливо. Нікчемна самозванка? Просто дурне дівча? Але ж справді дивне на вигляд і вдачею. І поводиться вкрай химерно. Ніколи ще не чув він про рабинь, які б сміялися, щойно попавши в рабство.
Йому захотілося подумати на самоті. Не знав самотності, не мав часу на неї, але іноді гостро відчував у собі якусь нез'ясовну тугу. і лише згодом відкривалося: то туга за самотністю. Прагнемо того, чого позбавлені.
— Гаразд,— махнув він утомлено.— Іди сьогодні. Покличу тебе згодом.
— Куди ж мені? — дивуючи його ще більше, спитало дівча.— Знов туди — їсти й спати?
В ній таки справді було щось не таке, як в інших людях.
— А чого б ти хотіла?
— Науки.
— Може, ти забула, хто ти?
— Рабиня. Але дорога.
— Ти все знаєш?
— Якби все, не хотіла б учитися.
— Тебе ж учать співати й танцювати?
— Вмію без того. Можу заспівати тобі, як мене куповано, Послухай-но.
Вона присіла на килим, згорнулася клубочком, ледь доторкуючись пальчиками до грубої арабської книги, глибоким, тужливим голосом завела: «За саму Настасю дев'ять тисяч. За стан гнучкий десять тисяч. За біле лице одинадцять. За білу шию аж дванадцять. За сині очі та й довгі вії тринадцять. За тонкі брови чотирнадцять. За косу злоту аж п'ятнадцять…»
Скочила на ноги, відбігла до дверей.
— Маєш пісню. Досить з тебе?
— Іди. Дай мені час для думання. Вона ще не вірила.
— Отак і йти? Я ж рабиня.
— Іди, йди. Ще тебе покличу.
— Мала втіха!
Вона вийшла від нього, сміючись, але він не хотів чути того сміху, хотів думати.
А що думати — не знав. Порадитись? Про жінку не радяться. Проти них хіба що беруть свідків, коли жінка здійснить паскудство. «А ті з ваших жінок, котрі здійснюють паскудство,— візьміть у свідки проти них чотирьох з вас. І коли вони засвідчать, то тримайте їх у домах, поки впокоїть їх смерть або аллах влаштує для них шлях». Був Гріті, який стояв осторонь ісламу. Але з Гріті не хотілося б розмовляти про цю дівчину, бо ж при зустрічі він і так неодмінно підморгне і спитає з брудною чоловічою відвертістю: «Ну як засмакувала вам роксоланочка?»
Ібрагім лежав і перебирав у пам'яті вірші четвертої сури корану «Жінки». Завжди знаходив у цій книзі втіху, надто там, де згадувалося його ім'я. Знав, що то пророк Ібрагім, якого християни звуть Авраамом, але однаково мав втіху, читаючи: «Адже ми дарували роду Ібрагіма писання й мудрість». Може, й Феррох-хатун, підбираючи для малого свого раба мусульманське ім'я, зупинилася на Ібрагімі, щоб сповнити гордістю його дух? Бо про його дух вона дбала затято й запекло, тіло віддаючи природі, яка без нічиєї помочі вже чотирнадцятилітнім зробила Ібрагіма палким і відданим коханцем його доброї господині. Тепер вона десь спливає у невтішних сльозах, а він має знайти розумний вихід із безвиході, в яку потрапив, купивши на Бедестані дивну рабиню. «І ніколи ви не в стані бути справедливими між жінками, хоча б і хотіли цього. Не ухиляйтеся ж усім ухилянням, щоб лишити її ніби висячою. А коли ви владнаєте і будете богобоязливі, то воістину аллах прощаючий, милосердний».
До ранку майже не заснув. Євнуха, який поткнувся був, щоб спитати, чи не привести улюбленицю Ібрагімову Хюму, вигнав утришия. Євнухи — найнестерпніші. Завжди знають те, чого не слід знати нікому. Розпитати Рушен не могли, бо вона нікому не стане відповідати (навіть йому, на жаль), але здогадалися й так, раз відправив він рабиню дочасно й передчасно. А може, саме вчасно?
І тут він злякався: а чи не виявив він слабості, чи не піддався затаєним чарам цієї чужинки? Принаймні мав би напоїти її міцним вином і хай би тоді спробувала виказати свою варварську суміш гострого, як бритва, розуму і мало не дитячої наївності. Але ж він не зробив цього. Відпустив Рушен, не доторкнувшись до її тіла, і відпустив передчасно й дочасно. Не інакше — чари. Його ошукано. Він піддався наївній баєчці про високе походження і про чистоту мало не ангельську. Ібрагіме, Ібрагіме!..