Система провин і визнання була така заплутана, що людські істоти, налякані й знеособлені, почувалися знікчемнілими й безсилими, як муха в павутинні. Тут діяла доктрина, яку проголосив колись ще Платон,— про необхідність у державі гонінь і знущань. Окрема людина не являє собою ніякої цінності. Головне — держава, якій має підкорятися все живе й неживе. Народжуються діти, будуються городи, гинуть герої, ріки течуть, ліси шумлять, трави зеленіють, збіжжя колоситься, сонце сяє, місяць світить — усе для держави.
Султан вів своє військо на захід, південь, на схід, урочисто проголошуючи при цьому, що несе новим землям, які лежать мовби в заціпенінні, закони, закони й закони. Чи випливає війна з якогось права—це ніколи його не обходило. Війна просто розпочинається — ось і все. Справедливість повинна опиратися на силу. Безсилі мають приймати закони великих із вдячністю й покорою. Кожній землі, краю, провінції, місцевості, кожній групі віруючих, племені, ремісникам і землеробам — свій окремий закон, званий рішучим словом «канун».
Ще на початку царювання Сулейманового нішанджія Сейді-бег склав «Канун-наме султана Сулеймана», майже цілком переписавши цю книгу з «Капун-наме» Мехмеда Фатіха, завойовника Царгорода, найвищого взірця для Сулеймана. Згодом великі муфтії Алі Джемалі й Кемаль-паша-заде поповнювали Сулейманову книгу законів, а його останній великий муфтій Мехмед Абусууд, який утримався при султанові до самої його смерті, разом із своїм падишахом невтомно доповнював і уточнював «Канун-наме», так що Сулейман увійшов у історію під іменем Кануні, тобто Законодавець.
Майже тисячолітня мудрість зібрана була в праві, утверджуваному Сулейманом. Мудрі пояснення правил шаріату імама Абу-Ханіфа, гробницю якого відшукав і відбудував Сулейман у час завоювання Багдада; учнів Абу-Ханіфа Абу Юсофа і Шейбані;
«Мохтасар» багдадця Кодурі, «Хідайє» Бурханеддіна Марагінського, «Мольтан аль-абхор» Ібн-Ібрагіма Халебського — на ці великі й мудрі зібрання опирався султан, у кожному своєму фір-мані неодмінно зазначаючи, що фірман узгоджений з шаріатом і давніше усталеними канунами. Водночас він розумів, що людей слід заспокоювати не так справедливими законами, як обіцянками створити ці закони, бо обіцянки завжди привабливіші за дійсність. Для бідних закон — це втіха в тих лихах, які виникають від сили й гніту. Для завойованих — це обіцянка, що нові володарі будуть милостивіші за попередніх.
В законі — або ж божество, тобто забобони, або ж насильство, тобто завоювання народів вогнем і мечем. Царство аллаха досягається терпінням, земні царства завойовуються силою. Вміло пов'язати потрібні султанові закони зі звичаями, корисними для життя людей,— це дає оманливе відчуття справедливості, як мовиться в приказці: «Обіцяти свічі всім угодникам, щоб позбутися напастей». Звичаї лишалися незмінними, кануни множилися. Султан не відміняв попередніх законів, а невтомно вигадував нові, мовби намагаючись ствердити істину, що, коли невігластво панує в суспільстві, а безлад — в умах, тоді закони плодяться з такою силою, що їх незмога не тільки застосовувати й виконувати, а навіть прочитувати. Тільки чорний люд і дрібні власники підкоряються закону. Багаті керуються власними вигодами, а не законами.
Держава слабне через тривалість зла. Люди попервах вважають його безкінечним, та досить їм один раз знайти вихід — і вже незмога їх зупинити. Держава, безмежно розростаючись, водночас ослаблюється. А людина? Будь-яка велич відносна. Хто захоплює лев'ячу частку, оздоблює й озброює проти себе всіх інших.
І тут запановує сила, вища за всі закони, і зветься вона:
страх. Він найперший спільник султанської влади. Страх перед султанським всевладдям тримає в покорі всіх — од великого візира до спахіїв. Але й влада падишаха завжди обмежена страхом перед можливістю двірпевого перевороту, яничарського бунту і тими межами, до яких доходить готовність підданих покорятися й платити податки.
Сулейман щосили вдавав справедливого султана, охоче посилаючись на приклад великого Фатіха. Мехмед Завойовник ніколи не звинувачував неправедних суддів, а просто велів здирати з них шкіру, говорячи: «Якщо обростуть знову шкірою, то проститься їм їхня провина». А шкіри велів вичиняти, набивши ватою, прибивати гвіздками в судах і писати на них: «Без такої суворості правду в царстві ввести неможливо. Як кінь під царем без узди, так царство без грози».
Фатіх ввів правило винним пити шербет, перехилившись через гострий меч, наставлений на горло. Жадібному меч горло перетне, а праведний доведе свою мову до кінця. Нагих злочинців кидали в темницю, де схована була бритва. Хто знайде бритву й заріже іншого, той і правий, так захотів аллах.
І син Фатіха султан Баязид так само був безжальний у справедливості. Одна з його дочок Феррахшах, яка відзначалася великою побожністю, володіла поетичним талантом, була першою серед красунь, виказала раз небачену жорстокість, її чоловік якось замилувався білими руками служебки, яка подавала страви до столу. Феррахшах з ревнощів звеліла відрубати служниці руки, а саму кинула в Босфор. З тих рук приготовано їжу. По обіді Феррахшах спитала чоловіка, чи сподобалася йому страва. Чоловік відповів, що сподобалася. Ще б пак, сказала Феррахшах, це ж руки служниці, від яких ти не міг відірвати очей. Чоловік вжахнувся і кинувся до султана Баязида. Падишах, довідавшись про жорстокість доньки, негайно послав ката, щоб той відрубав їй голову, хоч де б знайшов. Феррахшах їхала на моління до дервішів Мевляна. Кат наздогнав її й виконав повеління султана, щоправда, давши принцесі скласти перед смертю вірші про справедливість, яка наздоганяє навіть на небі. Все це переповідалося, мов казки Шехрезади, і найохочіше тими, хто першим порушував закони.
Вельможі гризлися за власність і розкіш, нехтуючи навіть свободою, плазуючи перед султаном і візирами. Жити з честю означало платити за розкіш, а платити можна було лиш крадучи. Крадіжки набули неймовірних розмірів. Що вищі особистості, то більше крали. Султан знав про це, але запобігти не міг. Ловили дрібних злодіїв, жорстоко карали. Робили це злодії великі, в душі жорстоко примовляючи: «Не попадайся!» Багатство несумісне з милосердям.
Самі тільки Топкапи з'їдали за рік на 70 тисяч дукатів м'яса, на ЗО тисяч дукатів риби, спалювали на 20 тисяч дукатів олії в світильниках. Яка держава могла витримати такі видатки?
Майже всі вважали своє становище занадто низьким для себе, тому, мов отруйне зілля, розросталося доносительство, бо кожен хотів зіпхнути того, хто вище, і посісти його місце.
Всі посади продавалися. Продавали всі, починаючи від великого візира. Султан теж продавав би, але в нього боялися купувати.
За все мали розплачуватися завойовані!
Коли Сулейман після смерті Яноша Запойяї знову прийшов до Угорщини, щоб, нарешті, захопити під свою владу всю цю багату землю між Дунаєм і Тисою, він спитав свого великого муфтія:
— Хто найбільший доброчинець на цім світі?
— Його величність падишах,— відповів мудрий Абусууд.
— Ні, найбільший доброчинець на сім світі — райя, яка сіє і жне і всіх нас годує плодами свого труда.
За вказівкою султана Абусууд негайно склав фірман про народ Угорщини:
«В ім'я бога, володаря небес і землі і всього, що є на них,— а він всемогутній—їхня Величність, володар лиця Землі, халіф посланника господнього всіх світів, розповсюдник правил ясного божого закону, утверджувач основ істинної віри, проголошувач найвищих слів, той, що підніс знамення ісламської віри до найвищих вершин, володар держав сього світу, тінява тінь божа над усіма народами, завойовник земель Сходу і Заходу, переможець з поміччю безцінного бога, носій звання великого імама і пресвітлий повелитель, садівник великого халіфату, найстарший між найстаршими, найсправедливіший між законодавцями, десятий між османськими султанами, караючий меч в руках тих, хто карає, володар арабів, персів і ромеїв, могутній захисник шановних двох святинь, возвишених і сяйливих Двох Міст — Мекки і Медіни, султан син султана, султан Сулейман-хан, син султана Селіма-хана — нехай протриває його володарська парость до дня воскресіння і хай користується його справедливими законами по всіх країнах населення чверті Землі!