Характер у Мехмеда так само був далекий від досконалості, настрої змінювалися в ньому незбагненними перескоками, міг бути то надмірно добрим, то злим до жорстокості, хвилини прозрінь поступалися місцем цілим дням тяжкого душевного занепаду. Та найбільше докучали Мехмеду тілесні немочі, так ніби справджувалася саме на ньому гірка істина, що диявол, обравши собі жертву, забирає в неї не саму душу, а й тіло, знаючи, що з тілом забирає все.
Але в цьому кволому тілі жив залізний/ дух Османів. Мехмед відчував, як близько до смерті вже від народження він і його брати тільки тому, що належали до парості Османів, над якою нависав нелюдський закон Фатіха. Окрім того, йому дісталося ще немічне тіло. Порятунок бачив тільки у втечі від своєї немочі, в знущанні над плоттю, в загартуванні тіла, в непокірливості долі, в подоланні слабості. Не давати собі перепочинку, мчати вперед і вперед, задихаючись, викрешуючи іскри, як коні пророка: присягаюся тими, що мчаться, задихаючись, і викрешують іскри. Він — спадкоємець. Імперію буде віддано йому, людські долі й життя, то хіба ж не владен він над життям власним?
Зрадів безмірно, отримавши собі помічника, прибічника, слугу й повірника в особі Мехмеда Соколлу. Жили, як звірі, як хижаки, як розбійники і грабіжники. Шах-заде рвався на війну, але війни для нього не було, зате міг замінити її ловами. Однаково вбивство, кров, гонитви, переслідування, знемога, безмежжя просторів. Ніяких зручностей, простота, груба їжа, спати на камінні, підклавши долоню під щоку, грітися коло вогнищ, просмердітися власними нечистотами, чути довкола прокльони й лайки і самому лаятися й проклинати, бачити зелену зорю над головою, мокнути під доїдливими дощами — ось твоє життя, бо ти спадкоємець трону, ти спадкоємець!
В палаці не знав гарему, весь час згаював серед соколів і беркутів, любив обідати з яничарами, шанобливо вклоняючись казанові з пловом, бо казан у яничарів вважався найвищим божеством.
Ще хотів, щоб його боялися. П'ять синів росло у султана, і всі були неоднакові і мали неоднакові бажання. Мустафа хотів, щоб його обожнювали. Мехмед — щоб боялися. Селімові було все однаково. Був то гордий, то привітний, то марнославний, то ледар, а найбільше — п'яниця і розпусник уже з чотирнадцяти років. Баязид був просто добрий і страшенно непосидючий. Джихангір усе б віддав, щоб його тільки не тривожили і не заважали мріяти.
Мехмед знав, що султана повинні боятися. А він спадкоємець, тому має подбати, щоб усі боялися також і його. Але не мав на те часу, заклопотаний змаганням з тілесною неміччю, і тому все відкладав свій намір стати жорстоким, як султан Селім, як великий Фатіх або хоча б як його візир Мехмед-паша Соколлу. До того ж хоч і вважав себе спадкоємцем, починав тривожитися впертим мовчанням султана Сулеймана, який не називав свого наступника.
І тільки того дня, коли в Едірне прийшов султанський фірман про переведення шах-заде Мехмеда з його двором до Маніси, найстарший син Роксолани зрозумів: сталося!
Тепер мав під своєю владою цілу провінцію Сарухан, мовби маленьку імперію. Стамбул лежав за кілька днів кінної їзди, тільки приготуйся належно, будь твердий духом і тілом, передовсім тілом, бо воно твій найбільший ворог, а ти ж — спадкоємець!
Слав гонців до султанші-матері. Хотів знати про кожний прожитий нею день. Бачив уже себе султаном, а матір свою, роз-сміяну і мудру Хасекі,— всевладною валіде, повелителькою Топ-капи, найпершою опорою молодого падишаха. Любив її так само щиро й гаряче, як ненавидів своє нікчемне тіло. Оточував себе дервішами, святими людьми, знахарями, ошуканцями. Йшли звідусіль, напливали, мов темні хмари на ясне небо, зроджувалися з загадкових велетенських просторів Азії, з Персії й Індії, з Єгипту й Сірії, виникали нізвідки. Продавали зрозпаченому шах-заде ліки, амулети, давали поради, чаклували, провіщали його долю. Одні казали пити вино, другі забороняли, одні радили їсти баранину, інші — лише дичину. Були такі, хто геть відкидав природу, вбачаючи порятунок у діянні сил окультних, таємничих і всемогутніх. Мовляв, той, хто не лякається розлиття людської крові, здатен з допомогою окультних сил досягти розмірів слона і розтоптати людей, як билинки.
Мехмед не вірив нікому, але нікого й не мав спитати, окрім свого візира, який навіть спав під порогом свого шах-заде. Соколлу тільки лаявся:
— Шкіра цих негідників не годиться навіть на барабани, ваша високість! Чоловік живий, поки відчуває в руках шаблю та між ногами боки свого коня. Все інше — не варте й згадування. Як на мене, то до жирної баранини кисле молоко, тільки сквашене по-болгарськи,— і все буде: довголіття, тверда рука, чоловіча сила!
Возив те молоко в бурдюках вовною всередину повсюди, поїв ним Мехмеда замість води й вина, але не помагало й воно.
І коли писав шах-заде Сулейманові про свою матір Хасекі, що вона вся зчорніла в душі від розлуки з султаном, то сам уже давно звуглився і не горів, а дотлівав, смерть жила в ньому, розросталася, розпростувалася, але він не хотів того помічати, не вірив, приховував од усіх. Ще зовсім малим отримав од султана в подарунок коштовний ятаган, спав з ним у колисочці, підкладав його під подушку й підрісши, тепер теж тримав у постелі, мовби сподіваючись, що відіб'ється від смерті коли не здоров'ям, то зброєю.
Однак не відбився.
Довідавшись про сміливі перемоги султана в Угорщині, звелів Мехмедові-паші готувати пишний бенкет. У палацових садах, під обважнілими від соковитих плодів деревами, над басейнами з прозорою водою з гірських джерел, покладено на траву шовковисті килими, на них парчеві покривала, поверх яких постелено скатерті з єгипетського полотна. Рої хавашів закружляли по саду, носячи на простягнутих руках дерев'яні тарелі, срібне й золоте начиння, дороге скло, наїдки, напої, солодощі, наставляючи все те вже не рядами, а стосами, одне на одне, так що перед шах-заде і його співтрапезниками громадилися цілі гори ласощів. По праву руку в шах-заде сидів його візир Соколлу, по ліву руку — імам і поет. Імам благословив трапезу, Мехмед дав знак, ударили барабани, заграли зурначі, забриніли струни сазів, полилося вино, хоч і не дозволене пророком, але незамінне в час великого торжества ісламської зброї й прославляння великого султана Сулеймана, хай продовжить аллах тінь його величі, поки змінюються дні й ночі. З цієї ж Маніси колись вийшов султан Сулейман. Маніса для нього — це молодість, але й вигнання, очікування престолу, але й щоденний страх за життя. Для шах-заде Мехмеда — це останній східець до трону, золотий східець, над яким, як у раю, нависають золоті яблука щастя й надії, бо ж він спадкоємець!
Змагалися у вихваляти, в славленні, у величанні, учті не було кінця, тривала цілий день, продовжувалася увечері, вночі хаваші запалили ліхтарі, світильники, смолоскипи, далі лилося вино, обгризалися баранячі реберця, тік по бородах солодкий сік під плодів, ніхто не наважувався підвестися, хто встане — той навіки втрачений для шах-заде Мехмеда, доводилося терпіти, тріщали шлунки, мало не лопалися сечові міхури, з'їдене й випите підступало до горла, а візир Мехмед-паша вигукував нові та нові слова на честь великого султана і його високогідного спадкоємця, Соколлу не знав утоми, як не знав утоми і вутлий тілом, але залізний духом шах-заде, музиканти рвали струни на сазах од запопадливості, придворний поет читав безкінечну «Ішрет-наме» славетного Ільяса Ревані, тут лилося вино, там розповідалося, як виноградна лоза потрапила в цю благословенну землю. Один арабський вождь побачив якось, що змія хоче з'їсти голуба. Вождь убив змію, на знак вдячності голуб приніс своєму рятівникові лозу і порадив давити ягоди і пити сік. Кола надавили соку і дали вмираючому, той одужав. Він розповів, що після першої чаші відчув, як веселощі входять йому в душу, а після другої зрозумів, що став падишахом.
Мехмед пив і пив, мовби передчасно прагнучи відчути себе падишахом, не п'янів, тільки йшло йому все перед очима перекидом, вже не впізнавав нікого, не відчував свого тіла, не знав навіть, де він, чи живий, чи мертвий. Звик до поганого самопочуття, але так погано ще не почував себе, мабуть, жодного разу за всі двадцять два роки життя, і все ж тримався, сидів рівно, не хилився, не кликав на поміч, так що навіть вічно насторожений, як дикий звір, візир Соколлу не відчув нічого і стривожився тільки тоді, колії помітив, як Мехмедова рука сліпо шукає щось у повітрі, не може знайти, мертво падає, знов хоче здійнятися, ледь здригається і…