— Ваша високість,— нахилився Соколлу до шах-заде,— мій принце, мій повелителю!..
Мехмед ще сидів, і очі ще мав розплющені, але невидющі. Та й сам — живий чи вже мертвий.
Візир, попри всю свою безстрашність, не наважувався доторкнутися до шах-заде. Доторкнешся — впаде і вже не підведеться.
— Ваша високість,— гостро зашепотів Соколлу,— ваша… Мехмед несподівано заговорив. Так само з мертвими очима, в загрозливій непорушності, він повільно промовив:
— Коли Іскандер відчув, що вмирає, а мати його плакала, він, втішаючи її, сказав: «Подеколи буває радість, іноді печаль. Так повелося, так і буде» — «Гяхі сюрур гяхі недер, бйойле гельміш бйойле гідор».
Сказавши це, він став хилитися на візира, і вже ніщо не могло його втримати на цім світі.
Лікарі були безсилі. Мехмед помер, не встаючи від учти. Імам прочитав суру Фатіха за упокій душі шах-заде. Мехмед Соколлу, цей жорстокий, безжальний чоловік, заплакав, мабуть, уперше в своєму житті і став тертися обличчям об ногу небіжчика. Тоді згадав, що колись чув, як слов'яни, коли хочуть зберегти тіло небіжчика, кладуть його в мед, а був усе ж таки слов'янином бодай за походженням, бодай у щонайглибших закапелках жорстокої своєї душі,— отож негайно звелів роздобути велику бочку, наповнити її медом анатолійських бджіл, який так любив шах-заде, бо мед той викликав гарячку в його холодній крові і сни про вогонь; тіло вмерлого поклали в мед, і сам Соколлу повіз його до Стамбула.
Жовтий вітер з далеких пустель гнався за ним, отрута кипіла в зміях на розпеченому камінні Анатолії, сумний караван був ніби доля самого Соколлу, мов згусток його далекого боснійського дитинства, мов його шорстка душа, що зачерствіла в цій землі, повній каміння, розпачу і мук. Вмирають навіть султани, вмирають їхні сини і найніжніші красуні, а муку лишають на землі, і не меншає її, а щодалі більшає, і падає вона на плечі отаких колишніх хлопчиків, взятих у рабство за податок крові, і душі в цих хлопчиків стають камінними, і в них кипить отрута, як в анатолійських зміях. Яке їм діло, чи згорить земля від вогню, чи згине трава від вола.
Соколлу жорстоко гнав свій караван, кваплячись до Стамбула, так ніби віз радісну вість, не знав, що чекає його самого в столиці, може, й смерть за те, що недогледів шах-заде, злостиво кривлячи тверді свої губи під чорними вусами, шепотів сам собі: «Присягаюся тими, що мчаться, задихаючись, і викрешують іскри».
Вість прилетіла в Стамбул поперед страшного каравану. Роксолана не повірила гонцеві, а сама вже знала, що то правда. Султан був далеко, біля неї тільки Міхрімах та дванадцятилітній, так само кволий, як був Мехмед, Джихангір, чорна вість припадала їй самій. Чорна вість і чорний біль. Ще не ховала своїх синів. Абдаллах помер, щойно народившись, маленького його табута вона тоді й не бачила, а тепер приречена була вдивлятися в мертве лице обмитого, набальзамованого, спокійно-прекрасного, але мертвого Мехмеда, і світ повивався для неї непробивним туманом. Сама колись учила Мехмеда дитячої приспівки, коли наповзала з Мармари на сади Топкапи густа імла: «Аламин ількиїм, караджа ількиїм, килинан боарим, килиджинан кесерим! Вар, гіт, кйор, дурман!» — «Я первенець своєї матері, я темно-бурий лис, я задушу туман волосиною, порубаю мечем! Геть забирайся, проклятий тумане!»
Хто тепер поспіває, проганяючи страшний туман смерті?
Болісний стогін рвався з неї, як у вівці, яку кусає ягня, коли ссе, бо воно єдине з усіх ссавців народжується з зубами, так само як народилися зубатими всі її сини, щоб мати чим гризтися за владу, яка для кожного з них була життям. Щасливі люди, які можуть жити без влади.
Темрява вповзала Роксолані в душу, заливала душу безнадійно. «Серце моє обгоріло і всохло. І стала я, мов сова на руїнах, мов одинока пташина на крижі». Порушилося велике число «п'ять», вирвано з нього найдорожчу ланку, розсипалося воно крихтами на вітрі. Крихти хіба що кинути птахам, щоб жили хоч вони, бо вже люди тут усі мертві, а може, мертві й ангели, Людиною тут бути не варто, ангелом бути не варто, треба бути богом або нічим.
Вся в чорному, під чорним чарчафом, тоненька й квола, мов дівчинка, стояла тридцятивосьмилітня султанша над тілом свого найстаршого сина, над своєю вмерлою найпершою надією, і ні звуку від неї, ні зітхань, ні поруху, тільки падав на неї небесний вітер, тяжкий і мертвий, мов тіло мертвого сина,— ні тріпотіння ластів'ячих крил, ні дрожу від доторків долонь, ні буйних вод, які зносять і заносять безвісти. Вмирають найкращі. Сину мій, моя ж ти дитино, чи м'яка твоя дерев'яна постіль, чи м'який білий камінь в узголов'ї?
Була мати — самотня і безсила, але була й султанша, і від неї ждали повелінь.
Покликала великого будівничого Коджа Мімар Сінана, який уже докінчив джамію султана Селіма і тепер споруджував найбільшу з османських мечетей — Сулейманіє, дивуючи всіх величчю будівлі, а ще більше — впертою повільністю в роботі.
Сінан прибув до султанші без пишноти, в простому робочому одязі, мовби на знак жалоби по вмерлому шах-заде. Був старий, як завжди втомлений, з байдужими, мов у венеціанського художника, очима. Роксолана прийняла його ласкаво, попросила сідати, почастувала солодощами, помовчавши, спокійно сказала:
— Треба поставити тюрбе для тіла шах-заде Мехмеда.
— Я раб ваших велінь, ваша величність,— вклонився Сінан-паша.
— Зробити це без загайки. Я стежитиму за роботою сама.
— Буду там удень і вночі, моя султаншо.
Сінан не питав, де ставити тюрбе, бо це належало султану, а Сулеймана в Стамбулі немає. Але Роксолана, дивуючи досвідченого будівничого, сказала:
— Ставитимеш коло старих яничарських кишласі, де нещодавно знайдено могилу барабанщика великого Фатіха — Мустафи. Хай нашого сина й після смерті надихає гриміння переможних барабанів Мустафи.
Сінан міг би подумати, що султанша вибрала те місце в надії, що незабаром ляже там ще один Мустафа — найперший сети Сулейманів, та був надто обережним у поводженні з володарями, щоб пускати в голову такі думки. Мовчки вклонився, і султанша відпустила його.
В темному візку щоранку приїздила Роксолана на сумну будівлю, сиділа, затулена щільними запонами, зрідка позираючи назовні. Стежачи за тим, як везуть і перетягають камінь, готують розчин, добирають барвисті ізнікські плитки для оздоблення стін, думала, сама не знаючи про що, бо не могла ні вловити, ні затримати жодної думки. Іноді кликала до себе Сінана-пашу, який трудився нарівні з своїми помічниками і простими рабами, допитувалася не питаючи: «Як жити далі? Де порятунок? Де?»
Сінан розумів безмовні запитання молодої зрозпаченої жінки, обережно розповідав їй про свої будівлі, про таємниці світу, які відкриваються його очам нез'ясовне, як осяяння. Сам у молодості немало потрудився для розширення меж османської держави, тоді несподівано видалася йому вся імперія схожою на коня: передні ноги відірвалася від землі, але нікуди не дострибнули, а задні навіки прикуті до каменя, не відірвуться, не ввійдуть у той камінь, самі ставши каменем, піднесеним над світом у відчайдушному замаху. Так він збагнув своє призначення: камінь. Але камінь прямолінійний, як нудьга походів, він кінечний, в ньому не відчувається простір, який наповнює душу людини відчуттям безконечності й вічності. Тоді де ж вічність? У подоланні просторів, в їх підкоренні? Простір можна підкорювати мечем, але це омана. Є спосіб надійніший. Людський талант, талант будівничого. Людство завжди лишало по собі храми, палаци, великі міста, гробниці, колони, обеліски. Вічність можна вловити лише людським талантом. Вона летить над землею, як небесне сяйво, а чоловік повинен залишати її на землі. Що більше залишить, то більша його заслуга. Вічність уярмлена, закута, зодягнена у форми нашої сутності душевної. Бо сама вічність не має форми, вона всемогутня й жахлива, як морок і хаос, і тільки ми надаємо їй форми й суті.
Ще ніколи не мав такої уважної слухачки мудрий Коджа Сінан, ще ніхто так не розумів його думок, але, мабуть, ніхто й не прозирав у глибини його задумів, коріння яких ховалося й від самого будівничого.