Такого не зазнала навіть Роксолана, бо ж принесла з собою чистість, перед якою вмовкали найбільші злоріки.
Покликала до себе Гасан-агу.
— Збирайся в далеку дорогу. Він вклонився. Знав: ні питати, ні відмовляти не слід.
— Повезеш моє послання польському королеві. Не передавай ніким, добийся прийому і вручи самому королеві. І скажи йому те, про що в листі писати не можу. Він не питатиме тебе, скажеш йому сам. Що ми вітаємо його шлюб. Що стежимо за ним хоч і здалека, але уважно і доброзичливо. Що годилося б йому, як і його батькові, клопотатися перед султаном про укладення вічного миру. Що я обіцяю полагодити через султана всі спірні й заплутані справи. Що миру хай жадає не для частини своїх земель, а для всього королівства, бо досі Ягеллони східні землі українські приносили в жертву, заслоняючись ними від Кримської орди, яку напускали на них султани, щоб тримати у вічному страхові. Хай домагається у султана, щоб той приборкав кримського хана. Я помагатиму королеві. Без нього мені тяжко, без мене він так само безсилий, але хай знає, що я — його помічниця в цім ділі. Скажи йому все це і повертайся.
Про свій рідний Рогатин не сказала нічого. Що казати? Тепер могла вже охопити уявою всю свою покинуту землю. І вжахнутися: нещасний мій народе!
Але в посланні до короля Зигмунта Августа не зрадила себе бодай словом. Було витримане в тоні урочисто-холодному, як і годилося в її високому становищі.
«Ми доводимо до відома Його Королівської Величності, що, дізнавшись про Ваш вступ на королівський престол після смерті Вашого отця. Ми вітаємо Вас, і всевишній свідок тому, скільки радощів і задоволення принесла нашому серцю ця приємна вість. Отож, це воля бога, якій Ви маєте скоритися і згодитися з його присудом і велінням. Ось тому Ми написали Вам цього дружнього листа і надіслали його до підніжжя трону Вашої Величності через нашого слугу Гасан-агу, який прибув з поміччю бога;
і тому Ми настійно просимо Вас до всього того, що він висловить усно Вашій Величності, поставитися з повною вірою і довір'ям, як до такого, що безпосередньо передано нашому представникові. Зрештою, я не знаю, що Вам ще сказати таке, що становило б таємницю для Вашої Величності. Найпокірніша слуга Хасекі Султанша».
Прилетіли гонці з вістю про те, що доблесний і благородно мислячий султан Сулейман під захистом благополуччя прибуває до раєподібного Стамбула.
Роксолана мерщій послала назустріч падишахові коротке вітання: «Я, нікчемна, завдяки буйному саду потойбічної щедрості удостоїлася квітки блаженства — великої вісті про повернення його величності, притулку влади, знаряддя правосуддя, володаря й повелителя раю на землі…»
А вона стерегла той рай. Не випущена з клітки, в темному колі довічної муки й неволі, стерегла рай!
Сулейман за два роки, які провів у поході, завоював тридцять один ворожий город, розорив тринадцять провінцій, спорудив двадцять вісім кріпостей. Він був вдоволений своїм зятем, сераскером Рустемом-пашою, син Баязид учився в свого великого батька долати безмежні простори, а сина Джихангіра, щоб не наражати на небезпеку його слабке здоров'я, падишах зоставив намісником на березі моря в Трабзоні, щоб був неподалік од Амасії, де сидів шах-заде Мустафа,— так наймолодший син наглядатиме за найстаршим і таким чином мир у державі буде ще міцніший.
Султан повернувся постарілий, утомлений, хворий. Увесь зжовк, скам'янів, став ще маломовніший і загадковіший, ніж давніше. В'їздив у столицю верхи, а коня під собою майже не відчував. Закам'яніла поясниця, задерев'янілі крижі, онімілі руки, під грудьми порожнеча й тоска безмежна, як простори, що їх полишив позаду. Що йому простори, що землі впокорені, сплюндровані, знищені? Сплюндрованість землі веде за собою сплюндрованість душі. Хто нищить землю, нищить також і себе. І не поможе ніщо: ні коштовні прикраси, ні пишні будування, ні марнота величі. Він вважав, що добував велич мечем, а тепер переконався, що мечем усе тільки нищиться. Був на неосяжній височині, а дрібні страхи обсідали його, як малі пташки старе дерево. Старість розсипалася по жилах, мов сухий пісок. Пісковий годинник часу, віку, вмирання. А світ тим часом жив, не мав наміру зменшуватися, не хотів умирати.
Витоптуючи своїм залізним військом півсвіту, сам султан завжди керувався неписаним правом збереження життя, незнищенною силою інстинкту, пожадання тілесного, яке, зрештою, веде до продовження роду. В походах приводили йому молодих рабинь, і він радів, коли випадок посилав йому істоту, яка нагадувала зоставлену в Стамбулі кохану жінку, що уособлювала для нього красу й привабу життя. Обсипав ласкою й щедротами таку жінку, одружував з нею якогось із своїх наближених, а сам знов і знов марив про Хуррем.
Якою ж мала бути ця жінка, коли заслонила такому всемогутньому чоловікові всі скарби й розкоші земні й небесні? Поєднувала в собі все, що жінку досконалою і милою могло зробити: чулість серця, велич душі, солодкість у спілкуванні, оздобний розум, чарівливу поставу.
І в цьому поході Сулейману привели молоденьку рабиню — кизилбашку. Тоненьке дівча, тонше за султанову брову. Але вразило і вжахнуло його своєю невичерпною життєвістю. Танцювала цілу ніч, побувала в султановій постелі, знов танцювала. Він хотів бути великодушним, дарувати їй спочинок, вона здивувалася:
— Спочинок? Утома? Від чого ж? Я ще й не натанцювалася!
Тоді лиш збагнув, що для нього Хасекі. Волів би втратити імперію, все на світі, ніж свою загадкову Хуррем Хасекі. Досі не знав, чи любить вона його, чи любила, згоден був на все, лиш би вона була коло нього. Не важили душа, почуття, настрої, все, що сховано від поглядів,— батин, лиш її зовнішність — захір, тіло, голос, погляди, вічне лукавство і ще щось, для чого ще не знайдено слів. Іноді це було саме тіло, іноді тільки душа, метався між цими загадковими сутностями загадкової жінки і знав, що визволення йому не буде ніколи.
Ще ніколи так довго не був у поході султан. Може, востаннє випробовував своє почуття до Хасекі, сподівався на визволення з-під її владі!, поволі позбуваючись бажань? Бо найнебезпечнішою з пристрастей, не лічачи страху перед богами і перед смертю, є любов до жінки. Статева потреба для Сулеймана була так само природною, як літання для птаха, плетіння павутини для павука, линяння шкіри для змії. Але перед полохливим тілом Роксолани, яке лишалося незмінним упродовж десятиліть, мовби зачароване, ніколи не почувався владним самцем, а мав у собі щось ніби аж рабське. І не зникало воно, не знищувалося ні відстанями, ні часом, ні його старінням і знесиленістю.
Повертався до Стамбула і думав лише про Хасекі. Послав їй багаті дарунки. Тоді виїхали наперед, всупереч усім відомим звичаям, візири й імами, щоб вклонитися великій султанші від імені падишаха. І вона, теж всупереч дотеперішнім установленням, виїхала з брам Топкапи до Айя-Софії разом із шах-заде Селімом, звеліла простелити навстріч султанському коневі червоні сукна і радісні килими повітання, і так вони зустрілися після дворічної розлуки. Обіч султана тримався син Баязид, усміхався матері ще здалеку, не дбаючи про вимоги султанської поважності. Був такий схожий на султана, що здалося Роксолані: молодий Сулейман повертається з походу па Белград, на Родос чи ще там куди. Здригнулася — і зникло видіння. Два їхні сини були з ними й між ними, ще третій десь зоставлений був обіч Мустафи, свого і своїх братів смертельного ворога. Як то воно буде? Страшне коло звужувалося, обхоплювало її горло, незмога була дихати, ноги їй підламувалися, ось упаде й не житиме, але не впала, жила далі, твердо йшла назустріч султанові, гордо піднісши маленьку свою голівку, легка, тоненька, струнка, мов та п'ятнадцятилітня Хуррем по білих килимах чорногубої валіде.
Доторкнувшись до величі, вона не злякалася, не втекла, не загинула, а сама пішла шляхом величі і навіть досягла неможливого: подолала велич.
Султан знову сів у столиці, але султанша і далі їздила по Стамбулу, наглядала за будовами, приймала послів, писала листи володарям Європи.
Гасан-ага привіз послання від польського короля. Зигмунт Август прислав султанові бурштиновий ціпок з золотою голівкою, а Роксолані хутра такі пишні й теплі, що вона не знала, коли й носитиме їх у беззимному Стамбулі.