Іноді переслідували його видіння, зодягнені в машкару неймовірності. Повертався йому зір, гостро працювала свідомість, бачив перед собою Мустафу, майже з плачем благав його:
— Скажи, що ти дав мені? Чим причарував? Чом так послужливо відкрив мені цей шовковий спокій, у який занурюється мій дух?
Усмішка, як судома, перебігла по пещеному лицю Мустафи.
— Я не давав тобі нічого, крім чаші шербету. То, може, мій двійник.
— Двійник? Який двійник? Я нікого не знаю, крім тебе.
— Ми схожі так, що навіть я не розрізняю, де я сам, а де мій двійник.
— Навіщо тобі це? — дивувався Джихангір.
— У всіх султанів завжди безліч двійників. Щоб збити з пуття людей, а може, й саму смерть. Тільки аллах знає, де справжній султан. Може, й ти ніколи не бачив султана Сулеймана, а тільки його нікчемні повторення.
Після таких страшних розмов Джихангір і сам уже не знав, чи то він, чи хтось інший. Був і не був. Тут і не тут. Жив і не жив. Мов на пекельній гойдалці між цим світом і потойбічним.
Коли через багата днів у коротку хвилину прозріння знов побачив перед собою Мустафу і спробував заговорити з ним про «Мантіг ат-Тахр» і про загадкове число «тридцять», той засміявся:
— А що це таке?
— Як то? — здивувався Джихангір.— Ти ж сам розповідав мені.
— То не я.
— А хто ж?
— Шах-заде Мустафа.
— Мустафа? Тоді хто ж ти?
— Я його двійник. А шах-заде в Аксараї коло Коньї готує військо для походу проти кизилбашів.
Джихангір налякало здійняв руки. Хотів одгородитися від світу, щоб не знати нічого, нічого, поринути в пітьму сновидінь, неземного блаженства. Знов вибухали сонця під його повіками, вогненні кулі лопалися й металися темні тіні, погрожуючи йому, порожнеча давила на вуха, а тіло скакало від радості, що ще існує. А тоді почав бити барабан, бив довго, жорстоко, так ніби заповзявся загнати Джихангіра в землю.
Хтось пробивався до його свідомості, брутально і безжально, морив голодом, мучив спрагою, не давав заспокійливих кульок опію, темно застував сонце й увесь світ, уперто повторював: «Султан кличе вас до себе, ваша високість! Його величність жде вас, мій шах-заде! Благословенний падишах стурбований! Опора світу вимагає! Повелитель трьох сторін світу гнівається!»
Джихангір вирушив, сам не знаючи куди й навіщо. Кудись його везли, давали для заспокоєння те, що вимагав, щось обіцяли. Що мав знайти, побачити й спізнати? Не знайшов нічого. Не застав. Запізнився навіки.
Шах Тахмасп розпочав проти султана війну, щоб повернути назад втрачені три роки тому землі. Коли в Стамбулі стало відомо про це, султан послав фірман Мустафі, звелівши готувати військо в Коньї для відсічі шахові, поки прийде з столиці він сам. Це був уже дванадцятий похід, у який збирався Сулейман. Шістдесятилітній султан часто страждав ногами, в останньому поході три місяці не міг ні ходити, ні сидіти на коневі, і тоді його несли на ношах. Коли ходив у Європу, то хоч повертався того самого року, а походи в Азію щоразу розтягувалися на два роки, бо дороги були далекі, тяжкі й небезпечні. Роксолана вмовила султана послати військо на чолі з Рустемом, а самому лишатися в Стамбулі.
Рустем дійшов до Аксарая і став там на зиму. В поблизькій Коньї з своїми яничарами і малоазійськими спахіями стояв Мустафа. Рустема султан призначив сераскером, отже, Мустафа мав підкорятися головнокомандуючому, але шах-заде виявив упертість, гідну султанського сина, і не захотів уклонятися вчорашньому рабу і джавуру. Рустем досить спокійно поставився до непокори шах-заде, але тут уже виходило, що Мустафа піднімає руку й на султана! А що султан далеко, то все окошилося на його зятеві. Гостроязикий босняк не втерпів, щоб не сказати про Мустафу: «Хто не має сили вдарити верблюда, б'є його сідло».
Він послав фірман Мустафі про те, як і куди той має йти з своїм військом, але якимсь чином фірман був прочитаний серед яничарів, і ті заколотилися: султанський дамат хоче потоптати їхнього улюбленця! Кричали про те, що султан уже старий і нікчемний, трава поросла йому з кісток, з очей вилітають мухи, у вухах засіла погана овеча хвороба — що це за султан! Ось Мустафа — це справжній султан, від бога даний, час уже, щоб Мустафа зайняв трон. Мустафу — султаном!
До Рустема прискакав переляканий спахійський ага Шемсі Ахмед, переповів усе, що чув у Коньї, але великий візир і тут не стривожився, тільки посміхнувся:
— Не все те горіх, що кругле. – Знав, що жоден з шах-заде не проголошений спадкоємцем престолу. То чом би мав клопотатися? А на тридцять тисяч яничарів мав триста тисяч спахіїв, вірних султанові до смерті, бо не Мустафа давав їм дирлики, а Сулейман. А сказано ж, що сокира не врубає свого сокирища. І осліпне той кіт, що з'їдає свічки в мечеті.
Ахмед-ага, окрім свого високого військового становища, був ще, як усі ті, хто намагався стати якомога ближче до Сулейманового трону, поетом. Він походив з тої самої місцевості, що й прославлений поет Ахмеді, і потай мріяв досягнути такого становища, як колись його предок. Ахмеді в Амасії підніс колись великому Тімуру хвалебну касиду, написану так вишукано, що Повелитель Світу зробив Ахмеді своїм недимом [70][70], в обов'язки якого входило розважати повелителя дотепними бесідами. Власне, дотепність і позбавила Ахмеді всіх тих високих милостей, яких досягнув завдяки своєму поетичному таланту. В лазні Тімурові прислужували два хлопчики-раби. «Подобаються тобі?» — спитав Тімур свого недима. «О повелителю!» — приклав до грудей руки Ахмеді. «Чого вони варті, по-твоєму?» — «Один вартий Єгипту, а другий — усіх скарбів світу! » — вигукнув Ахмеді. «Дорого ж ти цінуєш моїх рабів. Тоді чого ж вартий я?» — спитав Тімур. «Ви, повелителю? Ви — вісімдесят акча». Тімур мало не задихнувся од таких зухвалих слів. «Вісімдесят акча? — закричав він.— Та в мене мейзар [71][71] на стегнах — і той вартий вісімдесят акча!»— «Ось я мейзар і оцінив,— спокійно промовив Ахмеді.— А ви самі, о падишах, не варті нічого».
Від гніву Тімура Ахмеді довелося втікати аж до Едірне, де його прийняв син розбитого кульгавим кочовиком Баязида Йил-дирима Сулейман. Через півтораста років те саме повторилося з Ахмед-агою. Він написав сатиру на Рустема-пашу, в якій висміював його товсту шкіру, що її не може прокусити ніякий ґедзь, і коли сатира дійшла до великого візира, то розлютило його не те, що в ній написано, а те, що спахійський ага виявився поетом, тобто представником того племені, яке сераскер ненавидів найбільше на світі. Він заприсягнувся відтяти голову Ахмед-азі, щойно той попадеться йому в руки, і невдалий поет вимушений був навіть в утечі повторити долю свого попередника: він кинувся в Стамбул до султана Сулеймана.
Там допросився до самого падишаха і заявив, що яничари в таборі шах-заде і в таборі самого сераскера колотяться мало не щодня, називають своїм султаном Мустафу, бо, мовляв, падишах Сулейман занадто старий, щоб водити військо проти ворогів. На престол має сісти законний спадкоємець, з чим усі згодні, а противиться єдиний Рустем-паша. Тому слід великому візиру зняти голову, а старого султана послати в Дімотику на спочинок. Шах-заде Мустафа, замість утихомирювати крикунів, з'являється перед ними в золотому кафтані, називає яничарів братами й синами, щедро обдаровує золотом із султанської казни, а сам таємно зноситься з шахом Тахмаспом. Єдиний Рустем-паша зберігає вірність престолу й кличе султана, щоб той прийшов і взяв військо в свої руки, поки не пізно.
Що старіший чоловік, то він повільніший, тільки не в ненависті. Султан одразу кинувся до Коньї. З Роксоланою попрощався похапцем, вона й не пробувала затримувати його, відчуваючи, що нині має щось вирішитися.
Сулейман узяв з собою синів Селіма і Баязида, послано гонців до Джихангіра, щоб теж прибув до султанського табору. Але наймолодшого сина довго не могли знайти, тоді ще довго везли, і він запізнився, до того ж був у такому стані, що не розумів, де від і що діється навколо.
Султан зупинився на конак у Актепе коло города Ергелі на осіннє рівнодення. Два тижні Сулейман відпочивав у своєму величезному шовковому шатрі, тоді покликав до себе Мустафу. Весь у золотій лусці сидів на троні в найдальших глибинах намету, розділеного прозорими мусліновими запонами на кілька приміщень. Мустафа приїхав на білому коні, одягнений був у все біле, мовби хотів показати чистоту своїх намірів і незацікавленість у тій метушняві, яка відбувається довкола трону. Збираючись до султана, мив руки. Впав у нього перстень з зеленим діамантом і не втонув — лишився на поверхні. Шах-заде зрозумів, що це йому знак: щастя його досягло найвищої точки, і тепер може настати падіння.