Роксолана знала, що за неї ніхто не молиться. І сама, здається, теж не молилася в душі. Хіба що била поклони та промовляла слова корану, але то не для себе, а для інших, для тих, що стежать за нею, наглядають, вивчають, вичікують: ану ж не так ступне, ану ж викаже себе, ану ж… Входила до цієї найбільшої в імперії мечеті, до цього житла аллахового, прикривала повіками очі, так ніби відчувала трепет побожності, а в самій розлунювалися слова найбільшого мусульманського богохульника Насимі, якого фанатики колись безжально вбили, може, саме за ці вірші: «Чи входжу я в мечеть, чи йду побіля храму, чи вбік я заверну, чи йду сміливо прямо, я думаю завжди, я вірю в те завжди, що бог — це кожен з нас, синів отця Адама».
Про Насимі довідалася десять років тому, на перший погляд, цілком випадково, але коли згодом думала про цього поета і про випадок, який одкрив їй існування великого богоборця, зрозуміла, що це просто одна з тих подій, які неминуче мали статися. : Вже багато років лякала Роксолану ї)ї здатність всезнання, мало , не ясновидіння. Знання про все, що діялося в світі, про науки, мистецтва, таємні культи, про геніїв і єретиків, про вознесіння , й переслідування, падіння й кари,— все входило в неї мовби само по собі, промовляло таємничою мовою, якої вона ніколи не знала, але розуміла в якийсь незбагненний спосіб, так ніби приходили до неї з незнаних земель і незміримих відстаней щоразу нові вісники і помагали не тільки -все розуміти й знати, а ще й жити разом з усім. світом — бачити ті самі сни, радіти й плакати, народжуватися щоразу й страждати, долати перешкоди й гинути, заламувати руки у відчаї і виявляти незламну волю до життя.
Воля до життя. Десять років тому султан звелів старому тезкіристу [77][77] Лятифі зібрати для нього все найліпше з османської поезії за всі віки.
Лятифі на кілька місяців засів у старій книгозбірні султана Баязида, перегортав рукописи, шарудів папером, рипів каламом, бризкав чорнилом сам, гримав на підлеглих-язиджі, приділених йому для переписування. Невтішна в материнському горі після смерті Мехмеда, Роксолана металася тоді, не знаходячи собі місця від розпуки, ніхто ніколи не знав, чого забажає султанша, куди захоче піти або поїхати,— так опинилася вона в книгозбірні Баязида, не давши ні часу, ні змоги наляканому Лятифі зникнути з-перед очей.
Розсипаючи рукописи, загортаючись у свій широкий темний халат, старий схиляв негнучке кістляве тіло в низькому поклоні, намагався непомітно просунутися до виходу, вислизнути з приміщення, щоб не накликати на себе високого гніву, але Роксолана показала йому рукою на його місце, сама підійшла до старого, ласкаво привіталася, спитала, як просувається його робота.
— Я знаю, що його величність султан доручив вам укласти тезкіре славетних османських поетів «Мешахір-уш шуара»,— сказала вона,— і мене теж цікавить ваша благословенна робота.
Лятифі приклав пальця собі до ока — жест, що мав означати: «Ваші бажання для мене дорожчі від мого ока». Тоді став перелічувати поетів, яких він уже вніс у свою тезкіре,— Румі, Султан Велед, Юнус Емре, Сулейман Челебія, автор божественного «Мевлюда»…
— Але я, нікчемний раб Всевишнього, зіткнувся з деякими труднощами, ваша величність, хай дарує аллах вам щасливі й довгі дні.
Роксолана усміхнулася.
— Я думала, труднощі бувають тільки в поетів, коли вони складають свої пісні,— сказала вона.
— Моя султаншо,— вклонився Лятифі,— над поетами тільки бог, а наді мною великий султан, хай подовжаться його дні і хай його могуття розіллється на всі чотири сторони світу. Султан же заклопотаний високими державними справами й законами. Чи ж смію я турбувати його своїми дрібними клопотами?
Вона хотіла сказати: можеш спитати в мене, я передам султанові. Але суто жіноча цікавість штовхнула її поговорити з цим старим мудрецем докладніше. Звелівши принести солодощі й напої, Роксолана примусила Лятифі сісти на подушки навпроти себе, уважно проглянула вже переписані розділи тезкіре, тоді ласкаво спитала:
— То в чому ж ваші труднощі, шановний і предмудрий Лятифі?
— Ваша величність,— сполошився старий,— чи ж смію?
— Коли султанша питає, треба відповідати,— грайливо погрозила вона йому пальчиком. Лятифі зітхнув.
— Коли я брався за цю справу, то все здавалося таким простим. Тепер сумніви шматують мою старечу душу, розум скаламутився, розгубленість запанувала в серці, від першого й до останнього намазу, бесідуючи з аллахом, щоразу допитуюсь, кого включати в мою тезкіре, кого вписувати для найясніших очей великого султана, кого вибирати, допитуюсь і не маю відповіді.
Роксолана навіть не здивувалася.
— Кого включати? Хіба не ясно? Всіх великих!
— Моя султаншо,— молитовне склав худі свої долоні Лятифі,— а хто великий?
— Той, хто славний.
Тоді старий тезкірист і назвав ім'я Насимі.
— Хто це? — спитала Роксолана.— Я ніколи не чула його імені.
— Я вчинив гріх, потривоживши ваш царствений слух цим іменем. Цей чоловік був боговідступник.
— Тоді навіщо ж?..
— Але й великий поет,— квапливо додав Лятифі.
— В чому його боговідступництво?
— Він ставив людину вище від бога.
— А в чому його велич?
— В тому, що возвеличував людину в прекрасних поезіях. У нього є такі вірші:
О ти, хто називає камені й землю перлами,
Хіба людина в своїй привабливості — не перлина?
О ти, що прагнеш досконалості, дбай про душевну красу.
Душевна досконалість в людині — хіба не перлина?
І ще багато подібних віршів.
— Чому я ніде не зустрічала його поезій? — поспитала Роксолана.
— Вони не проникають у палаци, хоч увесь простір наповнений їхньою музикою.
— Десь вони є записані?
— Так, ваша величність. При султані Баязиді Ахмед Хараві почерком талік переписав увесь диван Насимі. Я знайшов рукопис у цій книгозбірні.
— Чому ж ніколи не давали мені тут читати цих поезій? Мені здавалося, що я перечитала всіх поетів.
— Моя султаншо, вам давали тільки рукописи, загорнуті в шовк, себто найцінніші. Диван Насимі зберігався незагорнений, як усе безвартісне.
— Але ж ви стверджуєте, що він великий поет?
— Моя султаншо, ви можете переконатися в цьому, коли дозволите вашому рабові Лятифі прочитати бодай один вірш Насимі від початку до кінця.
— Читайте,— звеліла вона.
Старий став читати таке, від чого здригнулася Роксоланина душа. Ніколи не чула вона таких віршів і навіть у гадці не мала, що людина може написати щось подібне:
В мені живуть обидва світи, та я в світах цих не вміщусь. Я суть, та місця я не маю і в сутності я не вміщусь. Все те, що є, було і буде, в мені вже втілилось давно. Не жди пояснень, йди за мною,— в поясненнях я не вміщусь. Для мене всесвіт — передвісник, твого життя — початок я. Мене впізнаєш ти в цих знаках, та я і в знаках не вміщусь. Ні сумнів, ані здогад істин нікому ще не принесли. Хто ж істину відкрив, той знає, що в здогадах я не вміщусь. Ти вглянься в образ мій і спробуй збагнути тайнощі мої. Хоч поєднав я душу з тілом — в душі і в тілі не вміщусь. Я перл безцінний, міст коштовний, я путь блаженства в райський сад. Та знайте, що з моїм багатством я і в раю вже не вміщусь. Усіх скарбів скарб найдорожчий, я очевидність всіх світів. Я джерело багатств найбільших, в морях і надрах не вміщусь. В безмежній величі лишаюсь людиною, Адамом я. Усіх світів я сотворіння, хоч в сотворінні не вміщусь. Усі часи в мені й століття, душа і світ — усе це я. Та чи не дивно всім вам буде, що навіть в них я не вміщусь. Я дерево в вогні, я камінь, що досягнув аж до небес. Ти полум'ям моїм милуйся, бо в полум'ї я по вміщусь. Солодкий сон я, місяць, сонце, я душу й дихання даю. Та навіть в диханні солодкім цілком ніколи не вміщусь. Я атом речовин, я сонце, я шість сторін землі всії. Мерщій поглянь на мою ясність, бо в ясності я не вміщусь. Старий і вічно молодий я, я туго напнутий, як лук. Я влада, вічності принада, та в вічності я не вміщусь. Хоча сьогодні Насимі я, я хасиміт і корейшит ', Від власної я менший слави, та я і в славі не вміщусь.