Роксолані здавалося, що тільки душа Баязида, єдиного з її синів, не піддавалася розтлінню ні владою, ні пристрастями, ні насолодами, ні пожадливістю. Чому ж не помічав і не міг зрозуміти цього султан?
Навіть тепер, коли над імперією нависла загроза від бунтівника, який проголосив себе султанським сином Мустафою, і коли саме Баязид кинувся рятувати трон, а Селім і далі пиячив у літньому палаці на Босфорі, Сулейман не змінив свого ставлення до синів.
Стара хазнедар-уста якось сказала султанші, що для гарему куплена в адмірала Піяли-паші молода невільниця.
— Хіба я не веліла не купувати людей! — суворо поглянула на неї Роксолана.
— Ми просили Піялу-пашу, щоб він подарував дівчину, та капудан-паша затявся. Привіз її тільки для гарему його величності, але неодмінно за золото, бо те, що куплене, завжди цінується вище, а дівчина варта того, бо обдарована неземною красою.
— Ти смієш говорити це мені?
Роксолана ніколи не виставляла своєї вроди, не хвалилася нею, нікого не примушувала захоплюватися своїми жіночими гідностями, бо належали тільки їй, але ж у цих палацах панувало неписане правило: ніколи не восхваляти при султанші інших жінок — чому ж його мали порушувати саме при ній?
— Ти вихваляєш вроду якогось дівчиська? — повторила Хуррем.
— Ваша величність,— схилилася в поклоні стара туркеня,— це створіння належить до див, на які спроможний тільки всемогутній аллах.
— Вона мусульманка?
— Так, вона прийняла справжню віру. В гаремі її прозвали Нурбана.
— Отже, ця володарка світу народилася не в царстві аллаха?
— Аллах всемогутній і всюдисущий.
— Тому ви мерщій нарекли її володаркою світу?
— Ваша величність, кизляр-ага хоче показати її падишахові.
— Гаразд. Покажеш її мені.
Коли Нурбану поставили перед нею, Роксолана мимоволі піднесла руку до очей. Дівчина засліплювала своєю неземною красою, своїм небаченої ніжності лицем, величезними синіми очима, якимсь сяйвом, що струменіло від неї, мов загадкове зодіакальне світло.
Ще дужче вражена була Роксолана, коли довідалася про життя цієї шістнадцятилітньої дівчини. Вона була марранка, належала до народу, гнаного з Іспанії упродовж цілих віків. Рештки марранів вигнав Філіпп, а тих, хто не хотів кидати своєї оселі, хапала в свої немилосердні руки інквізиція. Батьки Нурбани разом з кількома сотнями родин таких самих вигнанців осіли на Сіцілії, але місцеві фанатики прогнали їх і звідти. На старенькому паруснику нещасні попливли на схід, сподіваючись порятуватися—о диво!—у володіннях султана Сулеймана. Але на морі їх узяли в рабство венеціанці й продали на Мальті. Звідти хазяї повезли їх до Франції, але по дорозі жахлива буря розтрощила корабель, і всі маррани знайшли свою смерть на морському дні. Нурбана, єдина з усіх, чудом врятувалася, вхопившись за уламок корабля. Непритомну, її виловили турецькі корсари і, вражені її красою, привезли до Стамбула.
Роксолана тримала дівчину в гаремі два роки. Вчила її мови, співу й танцю, обходження, готувала для Баязида. Через кілька місяців після того, як привіз він до Стамбула тіло Джихангіра, показала йому Нурбану. Але Баязид тільки посміявся на материне захоплення.
— Це не для мене!
— Але чому?
— Занадто вродлива. Ніби й несправжня. Мов намальована гяуром. Такій потрібні раби, а я люблю волю.
Роксолана спробувала його вмовляти, а сама торжествувала в душі: і тут він виявився справжнім її сином, не поклонявся видимості краси, одразу прозирав у сутність. А що можна побачити в цій засліплюючій дівчині, окрім обіцянки поневолення її вродою?
Але тепер, як гадала султанша, саме настав слушний час нареші віддати Нурбану одному з її синів, та не Баязидові, а Селімові — хай втупиться в цю небачену красу і забуде про все на світі. Може, хоч тоді султан зрозуміє, кому слід передати троп у спадок.
Вона послала Нурбану з євнухами й старою хазнедар-уста в літній палац на Босфорі, де вперто сидів Селім, не їдучи навіть у свою Манісу, передала синові й листа. Писала: «Вродливішої дівчини ще не бачено в Топкапи. Синку, прийми її в свій гарем. Не будеш каятися».
Нурбану приведено саме тоді, коли п'яний Селім насолоджувався співом і танцями своїх одалісок. Кільканадцять геть голих дівчат під звуки бубна і тарбук кружляло довкола шах-заде, який мляво покивував головою і водив пальцем згори-вниз, згори-вниз, хитаючись, мов ганчір'яний божок. Листа від султанші читати не став, кинув його набік, як це робив навіть з фірманами самого султана. В гаремі не мав коло себе свого сповірника й порадника Мехмеда Соколлу, тому робив що хотів. Але хазнедар-уста мала веління передати Нурбану в руки самого шах-заде, тож, хоч як упиралася дівчина, незвична до таких видовищ, стара все ж проштовхалася з нею крізь вервечку голих танцівниць і підвела до Селіма. Той кліпнув почервонілими очима на дивну дівчину, загорнуту в шовк, тоді як усі тут були нагі.
— Хто ти, красуне? — спитав непевно. Хазнедар-уста відповіла замість Нурбани:
— Це рабиня, яку прислала вам мати-султанша, мій шах-заде.
— Коли прислала султанша, то я беру тебе,— сказав Селім і показав дівчині, щоб сіла поряд з ним.— Вмієш танцювати? Дівчина злякано озирнулася.
— Хіба в корані не записано, що правовірні не сміють оголюватися один перед одним? — прошепотіла вона.
— То ж правовірні, а ти рабиня! — п'яно зареготав Селім і шарпнув з неї шовкове покривало.— Скидай це ганчір'я! Миттю!
Вона скочила на ноги, мовби для того, щоб виконати його веління, а сама, затуляючись від сорому й обурення, вибігла з залу, Розлючений Селім став жбурляти в голих танцівниць чаші з вином і шербетом, гукаючи:
— Геть звідси, паскудні шлюхи! Всі забирайтесь! До єдиної! Вранці, протверезившись і прочитавши материн лист, Селім звелів привести до нього Нурбану.
Вона ввійшла, вклонилася, сяйнула на нього величезними своїми очима з німим докором, аж Селім відчув щось мовби ніяковість, хоч і не відав, що то таке. Дивуючись сам собі, ласкаво припросив дівчину:
— Підійди ближче, Нурбана!
Поки вона йшла, в нього було таке враження, що земля під ним розступається і він зависає на хмарі блаженства.
— Сядь! — майже крикнув їй, а тоді заплющив очі й простогнав: — Ти справді жива чи, може, мана?
— Мабуть, жива,— тихо відповіла дівчина.
— Тоді тебе не можна показувати нікому із смертних, бо ти найбільший скарб на цьому світі.
— Мій володарю, я не згодна з вами,— заперечила Нурбана.
— Ти не згодна? Гаразд. Коли так, то найдорожче на світі — моя любов до тебе! — палко вигукнув Селім і простягнув до неї руку.
Нурбана ледь помітно відсунулася, ухиляючись від його доторку, і тихо промовила:
— Справді, твоя любов, мій володарю, буде для мене найбільшим скарбом, якщо лишиться тривалою і коли очі твої не спочиватимуть на інших красунях.
— Не май клопоту,— засміявся Селім.— Не знайдеться красуні ні на цім, ні на тім світі, яка б змогла відірвати мене від тебе!
Чи знала Роксолана, що послала Селімові дівчину, яка стане колись так само всемогутньою султаншею, як і вона сама? Коли б знала, мабуть, ніколи б не зробила цього. Сподівалася, що Селім геть одуріє коло Нурбани, а в нього мовби влилася нечувана сила, яка заволоділа ним так, що вже не випустить до самої смерті. Селім прикликав свого вірного Соколлу, нагримав на того, чом бариться в Стамбулі, тоді кинувся до султана, попросився відпустити його до Маніси, на що Сулейман відповів коротко:
— Ми вважали, що ти вже давно там.
А Баязидові припала проклята Амасія, місто вигнання й смертей. Прислав султанові голову Лжемустафи в шкіряному мішку, але йому назустріч полетів фірман не з запрошенням до столиці, не з помилуванням, а з суворим велінням: їхати до Амасії, минаючи Стамбул.
І це після тої смертельної небезпеки, на яку він наражався заради спокою в імперії.
Батькові послав голову смертельного ворога, матері писав листи. Про всі темні години й дні його путі. Як скакав на коні із своїми вірними людьми (а біля нього завжди тримаються бездомні люди і бездомні собаки, вичуваючи його вільну й добру душу). Як cтруменів час у долинах рік і над гірськими вершинами. Як розлякували вони все стрічне, а тоді відчули, що вже ніхто їх не лякається, бо цілий гірський край перед Серезом був повний заколотників. До Мустафи зібралися, мабуть, найбідніші люди з усіх усюд. Брудні, немиті, відчаєві, в драних кожухах, з нечесаними бородами, без зброї, з самими кілками та камінюччям, ішли до нього, так ніби був спаситель Махді, якого ждуть у тисячному році хиджри. Пекли на вогні баранів, шматували м'ясо, пили кисле Вино або просто воду з гірських струмків, гомоніли глухо, загрозливо, численність давала Їм силу, вважали, що злякають султана самим лиш своїм виглядом, бо хіба ж не злякався той всемогутній султан колись на Дунаї простої жаби, яка вистрибнула йому з-під ніг, і не переніс переправи на інше місце?