А як казав Паскаль, слід схилятися і перед тими, хто шукає істину, навіть зітхаючи.
Шістнадцяте століття для нас — це Сікстинська капела Мікеланджело і «Монна Ліза» Леонардо да Вінчі, Реформація і Селянська війна в Німеччині та «Утопія» Томаса Мора, великі географічні відкриття і безліч технічних винаходів, які знаменували настання ери прогресу. Однак не забуваймо, що автора «Утопії» англійський король Генріх VIII стратив за те, що той став на заваді в його черговому одруженні, німецька реформація скінчилася тим, що Лютер зрадив простий люд, відступившись від нього в рішучу хвилину, а поряд з могутніми, повними життя творіннями Мікеланджело, Леонардо, Тіціана і Дюрера тоді ж таки з'явилися похмурі видіння Ієроніма Босха, що змогли розтривожити навіть черству душу Філіппа Іспанського, а Брейгель, прозваний Мужицьким, у своїх дивовижних картинах відверто знущався з безглуздої суєти довколишнього життя, висміював нікчемну метушняву і дріб'язок, та навіть цьому закоріненому в просте життя фламандцеві ставало моторошно в тих жорстоких часах безвиході й безнадії, і тоді він писав такі картини, як «Сліпці», де в кількох зрозпачених постатях зображено мовби все людство, яке наосліп мчить, спотикаючись, не знати куди й навіщо.
Коли ми сьогодні говоримо, що шістнадцяте століття було століттям титанів, то вимушені визнати, що титанізм той виявлявся, на жаль, не тільки в звершеннях корисних і плідних, але й у злочинах. Шекспірові, який своїм генієм мав завершити епоху Відродження, не треба було вигадувати ні кривавих королів, ні королев, які не могли відмити рук од людської крові,— для цього досить було озирнутися довкола. Скажімо, прототипом леді Макбет могла стати будь-яка з тогочасних королев Англії або Шотландії — Єлизавета, Марія Тюдор чи Марія Стюарт.
Сучасники, звиклі до жорстокості й підступності володарів, ставали занадто легковірними, коли йшлося про злочини й убивства. Не маючи точних свідчень, не сподіваючись на встановлення істини, іноземні посли, мандрівники, дієписці, полемісти мерщій хапалися за перші-ліпші чутки, ставали жертвами маловартісних і не вельми ймовірних поголосок. Так з непевності, таємничості, пліток і наклепів, якими щільно оточена була постать Роксолани в час її життя, вже для сучасників, надто ж для потомних, ця жінка постала не тільки всемогутньою, мудрою і незвичайною в своїй долі, але й незрівнянно злочинною, такою собі леді Макбет з України. Цьому сприяли неперевірені, часом вигадані донесення з Царгорода венеціанських послів Наваджеро і Тревізано, листи австрійського посла Бусбека, звістки французького посла у Венеції де Сельва, позбавлена будь-якого наукового значення компіляція бургундця Миколи Моффанського, видана у Франкфурті-на-Майні 1584 р., та ілюстрована праця Буасарда «Життя й портрети турецьких султанів» (Франкфурт-на-Майні, 1596 р.).
Ми не дивуємося османським історикам Алі-Челебі (XVI ст.), Печеві й Солак-заде (XVII ст.), які .вільно й розлого переповідають неперевірені чутки про підступність Роксолани, бо не в традиціях мусульманських компіляторів було дошукуватися істини тоді, коли йшлося про жінку, та ще й чужинку. Відомо ж, що коли складається якась традиція, то ламати її вже ніхто не хоче. Вже в 1979 р. в Стамбулі вийшла книжка Зейнепа Дурукана «Гарем палацу Топкапи», де автор знову змальовує Роксолану-Хуррем як жінку підступну, злочинну і жорстоку, хоч, щоправда, й намагається пояснити цю жорстокість прагненням порятувати себе і своїх дітей.
Європейські письменники не відійшли від цього задавненого погляду на Роксолану, і ще польський поет Самюель Твардовський (1595—1661) у своїй поемі «Велике посольство» повторив усі звинувачення проти Роксолани, хоч міг би спростувати бодай деякі з них, скориставшись своїм перебуванням у Стамбулі.
Про Роксолану написали романи німецький письменник Йоганн Тралоу і фінський Мікі Вальтарі. У Тралоу Роксолана стала чомусь донькою кримського хана, яку захопили в полон запорозькі козаки, а вже від них вона потрапляє в гарем турецького султана. Роман, власне, всуціль будується на таких анахронізмах і дивних вигадках і не заслуговує ні на яке серйозне прочитання.
Вальтарі в своїх історичних писаннях взагалі полюбляє жахи, а ще більше — нехтування навіть відомими історичними джерелами. Це він продемонстрував, скажімо, в своєму історичному романі «Єгиптянин Сінух», в якому від відомого в науці папірусу Сінуха не зосталося ні сліду, зате панує невтримна і неконтрольована авторська фантазія. Те саме Вальтарі зробив і з Роксоланою, зобразивши її вже й не просто леді Макбет з України, а такою собі відьмою з Лисої гори.
Не вельми прислужилися мені у встановленні істини й писання українських авторів різних часів. Там теж панує незадокументована вигадка, щоправда, характеру вже всуціль апологетичного: Роксолана зображується мало не святою, вона бореться за свободу рідної землі, домагається у султана припинення татарських нападів на Україну (насправді їх було понад тридцять за час її панування), розбудовує й зміцнює Запорізьку Січ (насправді Січ постає тільки по смерті Роксолани) і т. д. Все це принижує і саму Роксолану і її невдалих славохвальців.
Автор цього роману вирішив піти шляхом якнайточнішого дотримання історичної істини, використовуючи для цього тільки вірогідні джерела і документи і жорстоко відкидаючи все непевне. Мимоволі виникала спокуса наповнити книжку якомога більшим числом документів, але знаючи, якими обтяжливими стають документи у багатьох сучасних книжках, автор намагався утримуватися від цієї спокуси, тільки вряди-годи включаючи в текст роману автентичні листи Роксолани (до Сулеймана і до польського короля Зигмунта Августа), уривки з деяких її віршів, взірці тогочасної стилістики з султанських фірманів, османських і вірменських хроністів та ще, ясна річ, зразки східної поезії.
Лише зрідка автор, не сподіваючись мати потрібний документ, ішов шляхом логічної вибудови, але й тут намагався підпирати свої будування фактами, які оточували б його й підтримували так само, як кам'яні контрфорси підтримують споруду готичного собору. Це можна було б проілюструвати на прикладі розділу «Дніпро». Про експедицію дяка Ржевського по Дніпру відомо з російських літописів, писали про неї всі історики, починаючи від Карамзіна і Соловйова, але ніде не знайдемо пояснень виникнення цієї незвичайної експедиції і майже не знаємо докладних подробиць. Є непевна згадка про полоненого, який «вибіг з Криму» і сказав про можливий напад кримців, хоч це не могло б стати причиною для спорядження такого великого походу. Хронологічно експедиція Ржевського припадає саме на ті каламутні часи, коли в Туреччині сталося повстання Лжемустафи, коли боротьба за султанський престол була в розпалі, коли Сулейман так виснажив свою державу, що вимушений був укласти мир з перським шахом і відступити з порожніми руками після мало не трирічної війни. Мабуть, Роксолана саме в цей час слала й слала свого повіреного Гасан-агу (постать не вигадана, бо названа в листах Роксолани) до польського короля, намовляючи того вдарити по кримському васалу султана. Цілком імовірно, що, знаючи нерішучість Зигмунта Августа, могла Роксолана звеліти Гасанові в разі невдачі у короля кинутися до молодого й забіяцького московського царя Івана Васильовича, який уже завоював на той час Казанське царство і мірився зробити те саме з Астраханню. З історичних джерел відомо, що римські папи, вже починаючи з XV століття, зав'язують тісні дипломатичні взаємини з Москвою, намагаючись використати могутніх московських князів у своїй нестихаючій війні з османською Туреччиною. Флорентійський собор, шлюб Софії Палеолог з Іваном III—ось ті кроки (хай і невдалі), які робило папство в цьому напрямку ще в XV ст.
В XVI ст. значення Московії як політичної сили виросло неймовірно. «Изумленная Европа, в начале царствования Ивана едва замечавшая существование Московии, стиснутой между татарами й литовцами, была поражена внезапным появлением на ее восточных границях огромного государстваа (Цитую за виданням: Академия наук СССР. Институт всеобщей истории. Средние века. Сборник. Выпуск 34. М., «Наука», 1971, с. 206—207).