Ні в яких султанських щоденниках не писано про цю ніч. І сам Сулейман забув про неї уже вранці.
КОЛОНА
Хто міг зазирнути в султанову душу? Навіть валіде й Ібрагім — люди, найближчі до Сулеймана, не могли сказати з певністю, як поведеться він на високому троні, які найперші кроки зробить, кого візьме взірцем: покійного батька свого султана Селіма, когось іншого із султанів, залізного Тімура чи славетного Іскандера.
А сам Сулейман тим часом мав перед очима тільки Мехмеда Фатіха, завойовника Царгорода, султана, який ніколи не впадав у відчай, який навіть поразки вмів перетворювати на перемоги, який не гаяв жодного дня, жодної хвилини і, коли не мав влади, дбав про власні знання, коли зготовлявся до найбільшого вичину свого життя — взяття Царгорода, то сам носив каміння для спорудження фортеці Румеліхісар, і сам тесав дошки для кораблів, які мали прийти через суходіл до столиці імператорів, сповнивши серця Треків містичним жахом. Сулейман любив повторювати сам собі царський вірш, прочитаний Мехмедом Фатіхом, коли той увійшов у повержений Царгород:
Сова кричить невбет [28][28] на могилі Афрасіаба, І павук несе службу пердедара[29][29] в імператорському палаці.
Все суєта, окрім содіяного Османом. Перше, що зробив Фатіх, увійшовши в Царгород,— перетворив найбільший храм нечестивих на мечеть Айя-Софія. Не зруйнував його лише тому, що склепіння у храмі нагадувало небесне. Зате храм Апостолів, який візантійці у безмежній своїй гордині вважали втіленням краси й гармонії (для Софії полишали велич), звелів негайно зруйнувати й поставити на тому місці мечеть Фатіха. Після його смерті коло міхраба[30][30] мечеті поставлено тюрбе султана — його усипальницю. Колись у церкві Апостолів ховали візантійських імператорів, тепер тут лежав Завойовник.
Без пишноти, тільки в супроводі вірного Ібрагіма та прибічної охорони, Сулейман часто їздив до тюрбе Фатіха. Велетенське місто відступало від нього, затаювалося у своїй незбагненності, залягало в нерухомості, як сонячний годинник. Тільки тінь пересувається по колу. Безчас, мертвота. Одноманітність мечетей, мінаретів, водограїв, дзюркотіння води й крики муедзинів викликали якесь дивне дрижання цього міста, монотонність, порушувану надміром, хаосом, мішаниною, притлумленим вуличним галасом, далеким клекотом строкатої юрби, шелестом дорогих тканин, шепотом донощиків, ударами чаушів, сміхом повій, стогоном невільничих ринків, любовних зітхань, чавканням псів і людей, віршами кора ну.
У Стамбулі все примарливе, крім самого Стамбула, гідра й молох, рай і пекло, місце тортур і розкоші. Як затримати час життя? Над цим б'ються усі, від султана до жебрака, а знає це тільки сам Стамбул. Мехмед Фатіх завоював це місто, але чи ж заволодів ним до глибини? І хто заволодів й оволодіє?
Сулейман годинами простоював у восьмигранній усипальниці Фатіха. Мовчки ждав відповіді на те, що краяло йому серце, чим не міг поділитися ні з ким із живих. Приходив до мертвого.
Гробниця, підвищена в широкій своїй частині, так ніби Фатіх мав от-от звестися, вкрита білим кашеміром, зверху — невеликий килим і зелена шаль — барва Османів. У головах великі грубі лойові свічі у ставниках із ляпіс-лазурі, каменя єгипетських фараонів. Тюрбан, ніби перевернутий келих, висить угорі. На килимі кольору полуниці ходжа вдень і вночі читає коран. «Скажи: «Він — аллах — єдиний, аллах вічний; не родив і не був народжений і не був йому рівний жоден!» Десять, сто, тисячу разів ту саму суру Очищення віри» читає ходжа, і так само повторює за ним слова книги султан, поки знудьгований Ібрагім, терпляче стоячи поряд, розв'язує нелегке завдання: чи може людина, без кінця повторюючи ті самі слова, про щось думати, взагалі, чи може виконувати своє призначення на землі — мислити, підносячись над світом живим і неживим, коли й не дорівнюючись богові, то принаймні наближаючись до нього?
До мечеті Фатіха Сулейман їздив і восени, і взимку, і повесні; мабуть, щоразу, наближаючись до Фатіха і повертаючись звідти, бачив височезну порфірову колону Кизташі, що самотньо стояла неподалік від мечеті, але жодного разу не звернув на неї уваги, як не звертав видимої уваги на все, що траплялося йому на шляху. Чимало колон у Стамбулі, яких не загорнуло османство у свої священні будівлі, і тепер ці камені нечестивих стриміли повсюди: і обабіч дороги, якою їздив султан на Ок-Мейдан,— білі мармурові колони, що нічого не підтримували; і колона імператора Константина, звана Чемберлі-таш — камінь з обручами, бо обкована була залізними обручами після того, як блискавкою відбито горішню її частину і як обпалило її пожежею у час повстання Нікі; і готська колона під мурами гарему — витесана із суцільного граніт -ного блока, колись на ній нібито стояла статуя засновника міста Бізаса; і зміїна колона — три переплетені бронзові змії, що тримали колись на собі золоту чашу, чотири ступні в поперечнику, і вже втратили її, бо все суєта і тимчасовість. Пурпурна, мов скипіла кров, колона Кизташі мала колись на собі статую дівоцтва, грецьку богиню Афродіту. Володіла чарівною здатністю вказувати в найбільшому натовпі на дівчат, які втратили цноту. Афродіта клала на них свою тінь, і ті не могли ні випручатися, ні втекти. Так була викрита невістка імператора Юстина, за що натовп розшарпав її коло підніжжя цієї ж колони. Ці дурні байки не затримувалися у Сулеймановій голові. Може, тому і проїздив безліч разів повз колону цілком байдуже. Помітив її тільки того дня, коли вже мав у душі точно визначений намір вести із Стамбула величезне, ще султаном Селімом зготовлене, а нині розледащене й знетерпеливлене в жадобі здобичі й грабувань військо, вести не туди, куди з дивною упертістю спрямовував свої удари його батько,— проти одновірців, а, продовжуючи велику справу Фатіха,— проти світу невірних. Але не знав ще про це ніхто. Сам султан, затявшись у впертій мовчанці, ждав слушної миті, коли зможе об'явити про свій намір, може, ждав якогось знаку, що йому подасть Фатіх, через те і їздив вклонятися його праху так часто й уперто.
І зненацька побачив цю колону. Він зупинився і довго дивився на неї, задерши голову так, що ледве не падав з неї його височезний білий тюрбан, розглядав її, забувши про високу султанську гідність, мов вуличний босоногий чоджук, тільки й того, що не роззявляв рота від подиву чи захвату висотою, міцністю і могутністю колони, її кривавою барвою і її самотністю, що була мов виклик.
Чи не знак, полишений для нього, четвертого султана від дня взяття Царгорода, султаном першим, султаном Завойовником, великим Фатіхом? Саме тут найперше руйнувалося, знищувалося усе візантійське, щоб поставити першу османську святу споруду, а колона залишена. Незруйнована, недонищена, полишена не без затаєної думки, не без натяку, мов кам'яний заповіт і вказівник: донищ, доруйнуй, доконай недоконане.
Сулейман спинив свого чорного коня і спитав, чи в серед його супроводу великий будівничий Сінан-бей, якому доручено було спорудження джамії і тюрбе султана Селіма на вершині п'ятого пагорба Царгорода.
Ібрагім сказав, що Сінан-бея сьогодні з ними немає.
— Покликати,— коротко звелів султан, і в його голосі чулася нетерплячка.
Негайно було послано гонця за Сінан-беєм, хоч Ібрагім не бачив потреби в такій поспішності.
Сінан, як і Ібрагім, був грек. Тільки не острівний, а з материка, з Каппадокії. Починав теж, як Ібрагім,— з рабства. Малим хлопчиком узято його в девшірме[31][31], віддано в аджеми — яничарські учні, там він, окрім військової справи, обрав для себе вивчення архітектури, вчився у великого будівничого султана Баязида Хайреддіна, але, перш ніж самому почати будування, багато років провів у походах із султаном Селімом, ставив мости для його війська, першим перебігаючи по них, щоб занурити шаблю в нутрощі супротивника, споруджував галери в час Ванського походу і сам очолював яничарів, посаджених на ті галери, щоб переправитися через озеро й захопити зненацька кизилбашів [32][32]. Перш ніж почати будування, він руйнував і нищив, як і всі Османи. А може, й усі будування починалися від нищень створеного попередниками? Затоптати кістки предків, а з будівель узяти камінь для своїх споруд.