Хуррем, .поблукавши по хамаму, вернулася до зали, де співали канарки, вляглася ла тепле мармурове підвищення, що тяглося довкола зали попід колонами, не брала подушок, сховала обличчя в зігнутих руках, тільки краєм ока спостерігала, як поволі роз'яснюється в залі від дедалі потужніших стовпчиків світла, що спадало із скляних ковпачків у високому куполі. Довкола, давно вже поскидавши пештемали, розкошуючи вільною нагістю, вилежувалися одаліски, грілися на теплому мармурі, розпарювалися, сходили потом і лінощами. Тіло ставало як замазка. Не хотілося ні ворушитися, пі говорити, пі думати. Може, в цьому теж щастя?
Біля Хуррем, непрошено порушуючи її самотність, примостилася білява, тілиста, як Гульфем, венеціанка Кіната. Рожева Її шкіра аж пашіла силою, тепло входило в Кінату й щедро виривалося з кожної клітини її дужого тіла. Поряд з цією могутньою самицею Хуррем видавалася навіть і не дівчиною, а хлопчиком — маленька, тонка, тільки груди важкі й опуклі, але вона ховала їх під себе, лежала долілиць, лиш позиркуючи туди чи сюди своїми сіро-синіми очима, з яких так і вибризкував сміх, бо й як ти не сміятимешся від видовища цих голих ледащиць, розпарених, розімлілих, геть одурілих од тепла, хоч, як вона вже не раз пересвідчувалася, не стали б бони розумнішими і на щонайбільшому холоді, серед снігів та морозів.
— Бачила, які дарунки прислав султан для Гульфем з Белграда? — гаряче зашепотіла Кіната.— Бірюза в золоті, срібне начиння для омовень.
Хурром вигідніше простяглася на мармуровій лаві.
— У хамам надягла свою бірюзу,—не відставала Кіната.
Хуррем хмикнула:
— На верблюдицях бірюзи ще більше.
— А що подарував султан тобі?
— Чому б мав мені дарувати?
— Ти ж була в нього?
— Коли була, то вже нема.
— Султани брали свої гареми в походи. Сулейман не бере. Ти тільки раз була у султана?
— Тобі яке діло?
— І я раз. Але ти новенька. Я ж у гаремі три роки. Ще з Ма-ніси. В Манісі ми гинули з нудьги. Там тіснота й убогість. Як ми ждали, коли помре Селім і султаном стане Сулеіїман! Як хотілося розкоші й ситості Царгорода!
— Зате вже годують вас тут, як свиней на заріз! — засміялася Хуррем.
— Не оскверняй уст нечистою твариною! — злякано замахала на неї руками Кіната.— Пророк заборонив і згадувати її.
— А що мені пророк?
— Ти досі не змінила віри? Ще носиш хрестик?
— Відчепися!
— Це ж так просто — потурчитися. Підняти палець перед кадієм і повторювати слідом за євнухом, який тобі підказує: «Визнаю, що є тільки єдиний бог і Мухаммед його слуга. Визнаю, що переходжу від ложної у праведну віру і відрікаюся від попередньої віри і всіх її символів». Цілуєш руку кадієві — і все. Чоловікам ще треба терпіти це жахливе обрізання і носити потім усе життя чалму, а нам — так просто.
— Може, тобі й просто, але не мені,— майже сердито сказала Хуррем. Хотіла ще похвалитися, що вона дочка священика і тому віру свою цінує особливо високо, але промовчала. Хіба тепер важить, хто ти і що.
— Тебе вхопили татари, вони благородні.
— Благородні? — Хуррем засміялася гірко і болісно.— Хто тобі сказав?
— Султан наш зветься повелителем татар благородних. Хіба не чула? Мене ж викрали морські розбійники Хайреддіна Барбароси. Це страшний чоловік. Він хотів мене зґвалтувати, щойно побачив. Але вирішив подарувати в султанський гарем і не зачепив. Тут же звелів прийняти їхню віру. Інакше грозився кинути в море. Якби ти бачила цього червонобородого розбійника!
— Може, ліпше було б тобі втонути?
— Що ти, що ти? Я так хочу жити! Це ви, роксолани, байдужі до життя і вмираєте легко й охоче.
— Вмирають усі тяжко.
— Я могла б привести султанові сина і стати баш-кадуною, як Махідевран. У мене тіло краще, ніж у Гульфем. Тільки вона чорнява, а Сулеіїманові подобаються чорняві.
— Перефарбувалася б,— насмішкувато порадила Хуррем.
— Тоді буду схожою на всіх. А я не хочу.
— То чого тобі треба?
Хуррем подивилася на Кінату, не приховуючи зневаги. Та лежала поряд, як гора молодого м'яса, як повержена біла башта, як нахабне втілення хтивості й низькості. Тільки уявити, що й вона була на султанських зелених подушках. Проклятий світ! Проклятий і заклятий!
Хуррем гидливо відсунулася від Кінати, але та не хотіла від неї відчепитися, хоч ти її ріж.
— Нам з тобою не пощастило, що ми такими народилися,— співчутливо зітхнула.
— Кому не пощастило, а кому, може, й пощастило.
— Кому ж? — вчепилася в неї Кіната.— Чи не тобі?
— А коли й мені?
— От уже ні,— впевнено мовила венеціанка.— У мене он яке тіло, та й то не можу привабити повелителя, а ти… Ребра всі полічити можна. Кістки — так і колються… Султан і хустку випадком опустив тобі на плече. Мірився на мене, а впала на тебе. Всі це бачили…
І тепер уже вона відсунулася від Хуррем і зацокотіла з іншою одаліскою, хвалилася, як провела ніч з султаном і як той сказав, що йому сподобалося її тіло. Тут вона згадала, що не спитала у Хуррем найголовнішого, і, забувши про образу, якої могли завдати останні її слова, знов переповзла до неї, ляскаючи по мармурових плитах важкими стегнами.
— А що тобі казав султан опісля?
— Нічого.
— Жодного словечка?
— Може, й жодного.
— Та ти що — забула?
— Може, й забула.
— Хіба можна забувати слова повелителя?
— А я не зрозуміла.
— Говориш он як жваво, а кажеш — не зрозуміла.
— Тоді ще не говорила, тепер говорю.
— Вже й тоді вміла.
— Одчепися!
Хуррем підвелася і пішла через соуклук туди, де шуміла й клекотіла вода, та, коли ступила до залу Гйойбек-таш, вдарили їй у вуха ляскучі жіночі голоси, перепліталися з хлюпотінням води талалакання й пасталакання, шепоти й плітки, зітхання й сміхи, Де тут сховаєшся, куди подасися?
Вона попрямувала до Гйойбек-ташу, що весь спливав водою і мильною піною. Може, хоч там порятунок від цього галасливого одуріння. Щойно простяглася на гарячому мармурі Гйойбек-ташу, як на неї, не питаючи, мовчки накинулася жилава вусата бабега з шорсткими, як у кожум'яки, руками, вхопила голову Хуррем, стала безжально терти лоб, скроні, вилиці, щелепи, тоді взялася за шию, за руки, ноги, пальці, груди, живіт, стегна. Била, лупцювала, розтягувала, стискала, викручувала руки й ноги, грала на хребцях і на ребрах, як на цимбалах, упиралася колінами в спину, гуцала, кректала, мурчала, тоді стала витанцьовувати на Хуррем, топтала її ногами. Хуррем стогнала, охкала, зойкала і вже не знала, де біль, де задоволення, де життя, де смерть. Ось що таке хамам!
Тоді рукавицею з козячої вовни бабега стала стирати з Хуррем лей, омертвілу шкіру, непотріб, під її безжальною рукою Хуррем линяла, як змія,, мовби заново народжувалася на світ, а її мучителька вже розпускала у великому мідному тазу мило, збивала його пальмовою мочалкою до пухкої, високої піни, напустила тої ніші повну наволочку з міцного полотна, ще й надула її, і почала терти Хуррем тою наволочкою-пузирем, била, масажувала, топила її в мильній піні, тричі помила її коси, змиваючи навпереміну то теплою, то крижаною водою, довго витирала й загортала в сухі теплі простині, і тільки тоді Хуррем помітила, що за всіма цими солодкими катуваннями пильно стежила валіде.
Закутана в червоно-зелений пештемал, маленька й легка, в дерев'яних сандалях, оздоблених перламутром і бірюзою, валіде стояла спокійно, мовчки, незворушно, так ніби не лилися довкола неї потоки води, не літали цілі хмари густої мильної піни, не клекотів увесь замкнений простір ляскучими жіночими голосами. Напівприкриті повіки мовби свідчили, що валіде бачила все, навіть більше, ніж треба бачити сторонній людині, що вона пересичена всім тим, утомлена, може, й розчарована, бо ж сподівалася чогось більшого від цієї дивної дівчини, яку султан вирізнив, щойно угледівши серед гаремниць, а тоді забув так само несподівано, як і вподобав.
Помітивши, що Хуррем побачила її, валіде зробила їй знак очима, повела за собою до соуклука, дала себе наздогнати, йшла поряд з Хуррем, як рівна, несподівано спитала голосом, позбавленим цікавості, холодно і байдуже: