— Віддай мені! — показав він рукою на високі стояки, скріплені лише вгорі й унизу трьома поперечинами.
— 'Не віддам! Віддай ти!
— Не віддам! Ти віддай!
— Тобі? Ніколи!
— А я відніму!
— А я не дам!
Він кинувся був на неї, але злякався, що справді може втратити своє, вихнувши спиною, відбіг подалі. А вона боялася відірватися від свого, вхопилася за стояки позад себе обома руками, випнула груди — спробуй, підійди!
Прокляття і безглуздя! Забула, що має гукати, кликати на поміч, забула, де вона й хто, стежила тільки за рухами свого супротивника, за його підкраданнями, за підступною грою його очей і нервового обличчя, знала, що має будь-що відібрати в нього те, що він має, і ні за яку ціну не віддати свого, але не бачила на те ніякого способу, хіба що знищити цього чоловіка, убити його рішучо і безжально, тоді поставити щаблі па місце й видобутися на волю. Вона ніколи нікого не вбивала? То й що? Поки була Настасею, не вбивала і не стала б убивати ніколи. Але тепер вона Хуррем, а хто знає, що це за жінка? І чи сама вона знає про себе що-небудь?
— Підійди до мене,— холодно сказала вона Ібрагімові.— Підійди, бо маю тебе вбити! І від жаху прокинулася.
Лежала майже гола на своїй низькій постелі, скоцюрблена чи то від холоду, чи від страху, вже й скинувши з себе сон, не могла поворухнутися, лиш думка болісне билася в ній, страхітлива думка про те, що все життя довкола неї, власне, не що інше, як глибочезна безвихідь, на дно якої закинуто безліч нещасних людей, і одні з них мають стояки драбини, інші. — щаблі, кожен щосили боронить свою власність, ніхто не хоче поділитися з іншим, помогти іншому, помігши тим самим і собі, і так судилося всім їм лишатися на дні, в безвиході, в безнадії, назавжди й навіки, бо це неминуче, як доля, і ніхто не спроможний будь-що змінити.
«Проклятий світ,— шепотіли нечутно її уста в темряві,— проклятий, заклятий! Матусю, порятуй мене!»
Моторошне тонке цокотіння наповнювало темряву покою, темрява була суцільним тоскним цокотом, так ніби міріади крихітних залізних жал летіли звідусіль, вдарялися одне об одне, розпечано клювали її ніжну шкіру, все тіло і цокотіли-цокотіли, сухо, тонко, якось ніби звискуючи. Хуррем згадала, що звечора не закрилася мусліновою запоною від москітів. Може, й сни від цих нестерпних москітів?
ЛЕЛЕЧКА
Мудра уста-хатун, стара туркеня, приставлена для навчання султанських дочок і молоденьких одалісок гарему, розповідала Хуррем про османських султанів і про їхніх предків-сельджуків (кого вбили, кого задушили тятивою лука, кого отруїли, хто вмер смертю таємничою і страшною), знання переплелося в ній з її довгим-предовгим життям, власне, ціле її жнття стадо тепер суцільним знанням. Темнолиця, вусата стара наповнена була такою безліччю історій, що їх стачило б на тисячі таких жадібних умів, як у молодої бранки з України, і з тих історій з особливою силою запам'яталася Настасі розповідь про анатолійських орлів і перелітних лелек.
Правда чи й вигадка, але ж яка моторошна.
Ніби щоразу ранньої сосни, коли з Єгипту летять на далеку Україну табуни лелек, стрічають їх у путі темпі зграї анатолійських орлів. Орли збираються з найдальших гір до узбережжя Еге Денізу, і, коли стомлені надморським перельотом лелеки пробують з Егейських островів перебратися на материк, над білими від сонячного жару горами мирних мандрівників стрічав смерть. Споконвіку живуть під тим голубим внлинялим од спеки небом, серед білого каміння могутні орли, які не підпускають нікого, хто хоче проникнути на материк з моря й островів, повисають над безлюдними, спеченими сонцем горами похмурою летючою стіною, б'ють на смерть усе живе — усе йдуче, повзуче, біжуче й летюче.
Лелеки знають, яка доля вготована їм над білими горами, але знають також і те, що десь далеко-далеко ждуть їх велетенські річки з солодкою водою, ждуть безмежні плавні, озера й непрохіддя боліт, усі вони — від могутніх лелек-ватажків до молоденьких лелечок-перволітків — народилися у тих далеких зелених краях і мають вертатися щоразу туди, вертатися знов і знов, завжди й вічно, бо їхнє лелече перелітне життя в не що інше, як безупинне вертання і повертання до своїх народжень, до того, що назавжди лишається найріднішим. Хоч дорога далека, тяжка й кривава, хоч багато з них не долетить, не прилетить і не повернеться ніколи, але однаково треба щоразу битися грудьми, крильми, через силу. У відчаєному клекоті прориватися і пробиватися до рідної ріднизни — і що там перешкоди, перепони, небезпеки й чиясь зла воля!
Тисячі років летять так лелеки, не змінюючи своїх шляхів, і тисячі років стрічають їх над морем похмурі орлині зграї, які намагаються скинути лелек назад у море, відігнати від свого материка, побити, пошматувати, понищити, але не відступають лелеки, не лякаються, сміливо й відчайдушне йдуть груди на груда, крила на крила, старі вожаї першими приймають удар, ідучи на стіну старих орлів. Діється усе те на неймовірній височині, лелеки не бояться ні орлів, ні висот, вони не лякаються падінь і смертей, бо я; однаково їм треба пробитися, це знання живе в їхній крові так само, як в орлиній крові живе знання того, що кожного, хто прилетів з моря, треба скинути назад у море або кров'ю його окропити біле каміння материка, потяти іїого на білому камінні, ще гострішому, ніж орлині дзьоби й пазурі.
І поки старі лелеки-вожаї приймають на свої нечутливі до болю тіла перший удар, поки їм на підмогу напливають нові й нові хвилі лелечого війська, молоді лелечки-перволітки, ще не стверділі ні тілом, ні духом, відриваються від табунів і, вигнувши крила, шугають до самої землі, припадають ледь не до білого гострого каміння, у лякливому поглумі крил, в лихоманковому поспіху віддаляються від місця битви, заглиблюючись у материк далі й далі, недосяжні для орлів, які не вміють літати при землі, перемагаючи старих хижаків коли й не силою та міццю, то розумом і спритністю, якої навчили їх старі лелеки.
І так триває уже тисячі літ, ллється кров, падають з висоти вбиті велетенські птахи, йде сила на силу затято, запекло й непоступливо, а розум і спритність часом рятують наймолодших, і щовесни знов прилітають до Дунаю, Дніпра й Дністра лелеки, знаходять давні гнізда, ждуть своїх суджених і дають початки життю новому й вічному.
Тяжкі гаремні ночі, а дні ще тяжчі, бо самотність і безнадія ще з більшою гостротою відчуваються, коли оточена ти підгляданням, підслухуванням, скрадливими кроками, таємничими шепотами, недовірою і ворожістю. У такі хвилини весь османський світ уявлявся Хуррем отими кривавими орлами з білях анатолійських гір, а Слов'янщина, яку вони терзали ось уже понад двісті літ, беззахисними мирними лелеками, нещасними, приреченими навіки, але й непоступливо-упертими у своєму триванні, у постійному відродженні, в невідворотному поверненні до своїх джерел, до ріднизни.
Перший, здається, почав син Орхана, внук Османа, султан Мурад. Побив на Маріці болгарське військо, захопив Едірне й переніс туди з Бруси свою столицю, приглядався до того, як б'ються між собою сини болгарського царя Асена Шишліан і Стратимир, ослаблюючи і без того знесилену свою державу, що розпалася після смерті Асенової і тепер неминуче мала стати чиєюсь здобичтю» — чи угорського короля Уласло, чи сербського князя, чи й самого папи римського, який хотів покатоличити ці православні багаті землі. Але Мурад був найближче до ласого шмата, до того ж володів силою найбільшою. Шишман, щоб задобрити свого грізного сусіда, намірився віддати Мурадові в гарем рідну сестру Тамару. Царська донька славилася небаченою красою. П'ятнадцятилітньою віддано її було в жони воєводі Драгашеві Деяновичу, але воєвода поліг смертю хоробрих на полі битви, ще й не доторкнувшись до своєї юної жони, і тепер Тамара, маючи двадцять літ, не відала достоту, хто ж вона: молода вдовиця чи перезріла дівчина. Вся Європа добивалася Тамариної руки, начувшись про її красу, посилав до Шишмана сватів сам угорський король, але Шишман лякався покатоличення свого краю і все тримав і тримав свою вродливу сестру коло себе, аж та вже готова була піти б і в монастир, але й туди їй не було дороги, бо мала в собі змішану кров — від батька християнина і матері єврейки.