— Ти ж смієшся з поетів,— згадав Сулейман.
— Світ втратив би без них найліпші свої барви,— поважно мовив Ібрагім.
— Хіба я не казав того самого?
— Я тільки повторюю слова вашої величності.
— Тож-бо. То яка твоя притча?
Ібрагім продекламував піднесено, палко:
Сокіл на червоній прив'язі Вдень полював на пташок. Сиділа куріпочка. Пір'я — барвисте в очах — настороженість. Сказала куріпочка соколу:
«Не полюй на мене вдень, бо я не денна дичина, Полюй на мене темної ночі».
Султан з-під брови метнув швидкий погляд. Де й поділося сп'яніння. Не було Сулеймана, не було поета Мухіббі, зневіреного в ділах світу,— сидів перед Ібрагімом твердий повелитель, могутній, всевладний і жорстокий.
— То де побачив сокіл куріпочку? — спитав султан.
— Притча може бути і без значення.
— Не перед султаном і не для султана. Питав же тебе, чого хочеш, якої помочі. Тепер кажи.
Ібрагім щосили вдавав збентеженість.
— Я б не хотів зловживати.
— Кажи.
— У Скендер-челебії є донька.
— У дефтердара?
— Так.
— Сам буду на вашому весіллі.
— Але ж, ваша величність…
— Може, дефтердар відмовить султанові?
— Я не про те. Кісайя з простого роду. Дефтердар чоловік походження нікчемного, підлого. А вашій величності годиться бути на весіллі тільки тоді, коли дівчина з роду царського…
— Не хочеш присутності султанової?
— Але ж високі вимоги…
— Чи цю доньку дефтердара ще не маєш наміру робити башкадуною?
— Час покаже, ваша величність, тільки час володіє всім.
— Згода. Матимеш мій дарунок. Скендер-челебії передадуть моє веління ще сьогодні.
Ібрагім мовчки вклонився. Хотів поцілувати рукав Сулейманів, але султан відтрутив його. Навіть крикнув розгнівано на свого улюбленця. І не за його рабський порух, в якому, власне, нічого не було незвичайного, а від того, що знов залунав над ним той загадковий жіночий голос, і так виразно, ніби був тут, між ними, простягни руку — доторкнешся. Доторкнутися до голосу — чи можливо таке?
— Іди,— сказав зненацька Ібрагімові,— іди й скажи Скендер-челебії про мою волю. А мене полиш. Хочу бути сам. Не хочу нікого бачити.
Казав неправду. Хотів би бачити той голос, вірніше, ту, кому він належав. А чи належав комусь? Чи жив у просторі, як живуть там голоси землі й неба, вітрів і дощів, дня і ночі?
Просилася до султана розплакана Махідевран — не захотів бачити. Знов спустився у сади гарему, але до моря не дійшов, засів у білому кйошку, тоді захотів послухати спів одалісок, побачити танці, але не в приміщенні, а на траві, під деревами, коло текучої води, на просторі з морськими вітрами. Без валіде, без султанських сестер, без Махідевран з її невтішним горем — самі одаліски, арфістки й танцівниці, вірні слуги втіхи, спочинок втомлених очей володаря.
Розстелено на траві стамбульські килими — як дим, як туман, як імла над Босфором. Ступили на них маленькі ніжки, закружляли в танку виткі постаті. Султан, непомітний за густим плетивом кйошка, самотньо спостерігав за тим святом краси, що призначалося тільки йому одному й однаково не могло вдовольнити його, загоїти його рану, зцілити від несподіваних хворощів, насланих якоюсь злою силою, що розлунювалася голосом загадково-незбагненним. Йому набридли танці, і він махнув рукою кизляр-азі, вимагаючи пісень. Але й пісні не принесли порятунку, і Сулейман знов хотів гнівливо урвати забаву, аж зненацька вчулося йому щось ніби знайоме, до голосу, який мучив його вже он який час, долучився голос ніби схожий, вони злилися — вже й не розрізниш, де який,— і повели пісню турецьку, і не з тих, що мають втішити султанське вухо, а зухвалу, майже грубу, з недозволеним натяком:
Бір далда ікі кіре Бірі ал, біра бейаз, Есмерден арзум алдин, Сарамадим бір бейаз[42][42].
Співало оте слов'янське дівча, яке колись вразило своїм співом султана аж так, що він опустив йому на плече муслінову хустину, але про яке забув, щойно потримавши його в обіймах. Але ж співало тим самим голосом, який мучив Сулеймана вдень і вночі повсюдно. Якесь непорозуміння. Мана. Він порушив звичай і, підкликавши кизляр-агу, сказав похмуро:
— Хай ота замовкне!
Кизляр-ага метнувся виконувати веління. Та коли повернувся, його ждало веління ще похмуріше й гнівливіше:
— Чому вона замовкла? Хай співає!
Тепер уже не розбирав слів, слова не важили — слухав тільки голос, упізнавав його, дивувався, не вірив, водночас відчуваючи радість порятунку. Вийшов з кйошка, з'явився перед очі одалісок, узяв у кизляр-аги прозору хустину, і повторилося те, що було повесні, — хустина лягла на худеньке плече золотокосої Хуррем, і від розвеселеного маленького личка, піднятого до султана, мовби посвітлішало його похмуре обличчя.
І знов порушив звичай султан, сказавши при всіх: «Повернеш сьогодні мою хустку». І сказав не кизляр-азі, а Хуррем, так що Гульфем аж засичала від заздрощів, а Кіната зацокала язиком, ніби цикада.
Сулейман милостиво змахнув рукою. Відпускав усіх а чи гнав од себе? Тим часом відпускав і Хуррем, яку мали зготовити для ночі, зготовити рабиню для рабської ночі — мамо, пусти мене в дитинство, матусю рідна! Стояв над нею повелитель — у золотій лусці, здерев'яніло випрямлений, мов ударений правцем. Коли водили йому в ложницю Гульфем, коли прогулювався у барці з одалісками, тоді не кликав її, не згадував про неї, не пам'ятав. А вона? Ждала поклику, мов пес посвисту, чи проклинала сзоє ждання? Бо ж стала, як усі. Вибратися з рабства через рабство ще більше, ще безнадійніше. Як усі? Неправда! Має всіх перевершити і перемогти. Хіба не перевершила вже, лиш двічі з'явившись перед очі султанові й двічі здобувши його прокляту хустку?
Хуррем зірвала хустку зі свого плеча, тріпнула нею і побігла між помаранчевими деревами, між пахощами і прохолодою. Зелений вітер гнався за нею з гущавини, обіймав зеленими обіймами, тасував зелені тіні па її ніжній постаті (в білому, вся в білому!), і волосся її ставало мов зелене золото, і з очей било зеленістю рівнин. Колись поривалася в поле, як красувалося жито. Збіжжя лягає хвилею, жайворонки співають, ластівки, як синьо-білі стріли, облітують тебе довкола, кожна травка, кожна квіточка, кожен колосочок нашіптують тобі про якусь велику таємницю, що така близька людині, всьому живому, деревам, сонцю, зорям, всесвіту.
Тепер у ній душа кричала від самої згадки про те, що зосталося і ніколи не повернеться. «І ось я з вами во всі дні до скончання віку». Віки скінчилися, зоставлена вона всім сущим, покинута, богом зоставлена, ні людина, ні собака. Сподівається на рятунок у місці найтяжчої ганьби. Як вона ненавиділа тепер султана! Підлий владолюб, пекельна п'явка, двоногий диявол, обрізаний сатана! Хотіла б бути змією, але без отрути, собакою, хоч нікого не кусати, поганим пацюком, та без чумної зарази, жабою, ящіркою, сараною, будь-ким — тільки не жінкою! і водночас знала, що зможе перемогти тільки як жінка, єдиною зброєю, яку мала,— тілом чистим, незайманим, неповторно-єдиним.
Коли вів її уночі кизляр-ага до султанської далекої ложниці, не мерзла, як повесні, не здригалася від ляку, зціплювала зуби, прочитувала в думках молитви, не мусульманські — свої, ще від батька — «Отче наш», «Богородице діво», «Достойно єсть». Боже, єдиний, всюдисущий, всемилостивий! Поможи, допоможи, підпоможи, спроможи, споможи! Обіцяно, що праведники просвітяться у царстві божім, як сонце. А хіба ж вона не праведниця? Хіба встигла завинити в свої шістнадцять літ? Чому має йти до цього чоловіка, такого темного душею, ніби вийшов із підземелля? Чому,чому?
Султан ждав її нетерпляче, якийсь ніби розгублений, знов, як і тоді, сидів на ложі, тільки тепер був у тюрбані, безпорадно мовчав, дивився на Хуррем, яка заклякла — нага, тільки з прозорою хусточкою на плечі — коло дверей і теж мовчала, дивлячись на Сулеймана чи то злякано, чи з викликом.
— Чому ж ти мовчиш? — спитав він нарешті. Вона мовчала.