Гарем гомонів притаєно й загрозливо, він ждав кари, прагнув кари, він нетерпеливився і дивувався з терплячості валіде і засліплення Махідевран, яка за смертю своїх трьох дітей не бачила й не помічала навіть загрози загибелі для себе самої. Спокій зберігала, мабуть, лише валіде. Стривожена смертю двох султанських синів, могла очікувати (бо все в руках аллаха!), що з дня на день чорна смерть забере і останнього з живих Сулейманових синів — Мустафу, тому мала негайно подбати про те, щоб трон Османів не зостався без наступника. Прийняла вість про несподіване зближення султана з маленькою українкою вдоволено, з таємною втіхою: коли й неправда, що ця дівчина королівського походження, то однаково ж несхожа вона ні на кого і гідна зайняти місце поряд з Махідевран, цією двічі одурілою султанською улюбленицею: спершу від влади, тепер від горя. Але все це валіде мала в душі глибоко заховане, гаремові ж виказувала заклопотаність тим, що відбувалося у султанських покоях, і натякала, що тільки вичікує слушного часу, викаже проти тих двох свою силу, «в той день, як свідчитимуть проти них їхні язики, їхні руки і їхні ноги про те, що вони робили». І коли відчула, що вже час втрутитися, покликала до себе Махідевран, нагримала на неї за безконечне рюмсання, відкрила їй очі на загрозу, розпалила в черкешенці дику лють і не стала стримувати башкадуну, коли та почала кричати, що вона знайде джавурку навіть під султанськими зеленими покривалами і задушить ось цими руками, не просячи нічиєї помочі, не питаючи нічийого дозволу, не лякаючись ніякого гріха.
Розметана й розшаліла, побігла товста черкешенка туди, де мала бути її зрадлива суперниця, не стала ні питати, ні переконуватися, бо й так усе відкривалося їй, мов у день суду останнього: і нове, просторе помешкання Хуррем, і служебки довкола неї, і пишнота убранства ледь не така, як у неї самої, головної султанської жони,— яка підступність, яка ганьба і яке злочинство! Всією тяжкістю перегодованого свого тіла вдарила Махідевран знетямлену Хуррем, увіп'яла свої гострі нігті їй в лице, вчепилася у волосся.
— Зраднице! — вигукнула люто Махідевран.— М'ясо, продане на базарі! Ти зі мною посміла змагатися!
Хуррем зодягали, щоб вести до султана. Чотириокий ось-ось мав прийти за нею, мав би нагодитися саме вчасно, щоб захистити її, не допустити цього приниження, яке було, власне, й султановим приниженням. Але кизляр-ага завбачливо десь затримався або заховався. Служебки розприскалися на всі боки, жодна не прийшла на поміч Хуррем, були тут очима й свідками мстивого гарему, хотіли першими побачити упослідження тієї, яка замахнулася на найвище, засвідчити її ганьбу, побачити її сльози.
Хуррем насилу вирвалася з чіпких рук мстивої черкешенки. В кривавих подряпинах, з косами, з яких повисмикувано цілі пасма розкішного ще мить тому волосся, відскочила від Махідевран, готова до відсічі, до захисту, до всього найлихішого. Сльози? Сліз своїх не покаже тут нікому і ніколи! Крик? І крику її не почують, хоч би й усі поглухли! Була безпомічна, приречено-покинута, наче перлина, нанизана на нитку, але тепер уже знала, що, як перлина, зберігає в собі красу й привабу. Була певна своєї приваби й сили — і не для цих жінок, не для гарему, а для тої вершини, до якої усі тут рвуться, а досягнути не дано нікому, окрім неї.
Кизляр-ага, добре відаючи, що надмірне вичікування може призвести до непоправного, з'явився у покої Хуррем саме вчасно, щоб порятувати її від нового, ще лихішого наступу роз'юшеної, здичавілої, як тигриця, Махідевран; баш-кадуну силою витягли з покою чотири євнухи, що їх Чотириокий ніби випустив з широких рукавів свого золототканого халата,— так несподівано сипнули вони з-поза нього на черкешенку, а до Хуррем головний євнух звернувся, мовби не помічаючи, в якому вона стані, і нагадав, що треба йти до султана.
— Не піду! — коротко кинула Хуррем не так для кизляр-аги, як для служебок, що не йшли, ждали, сподівалися ще чогось, щоб мати що розповісти гарему, який десь аж не тямився від нетерпіння.
— Що ти сказала? — спитав кизляр-ага, для якого Хуррем була й далі рабинею, хай і улюбленою на якийсь час для султана, але однаково ж рабинею.— Як ти сміла мені таке сказати?
— Не піду! — закричала Хуррем і навіть ногою тупнула.— Піди й скажи султанові, що я не гідна стати перед ним, бо я звичайне продане м'ясо, а не людина. Опріч того, лице моє таке подряпане і волосся таке порване, що не смію навернутися перед очі його величності.
У Чотириокого не здригнулася жодна жилочка в лиці. Про співчуття тут не могло бути й мови, принаймні мав би усміхнутися на такі слова, але не дозволив собі й цього. Коли людина сама копає собі могилу, що зостається? Підштовхнути її туди, підставивши плече,— ось і все. А що Хуррем живцем закопувала себе, в цьому не могло бути ніяких сумнівів. Бо це вперше в османських гаремах рабиня відмовляється йти на поклик падишаха, та ще й вимовляючи при цьому образливі, погордливі слова, хвалячись своїм рабством, виставляючи його мов якусь найвищу цноту. Не могло бути більшого торжества для всього гарему, ніж ще страхітливе падіння тимчасової улюблениці, що запаморочила султана таємними чарами, і кизляр-ага, як вірний слуга Баб-ус-сааде, як найнеобхідніша належність гарему, мерщій кинувся до покоїв падишаха, щоб принести звідти веління про кінець збунтованої рабині і про возвеличення усіх тих, хто ждав цього кінця: валіде, Махідевран, султанських сестер, усього гарему, аж до найупослідженіших водоносів і прибиральників нечистот.
Однак чари діяли далі непередбачувано й зловісно. Султан мовчки вислухав головного євнуха, перепитав, чи справді Хуррем завдано великої шкоди й ущербку. Тоді сказав:
— Піди до неї і попроси, щоб вона прийшла.
А коли отетерілий від таких слів кизляр-ага, замість миттю кинутися, щоб виконати високе веління, розтулив рота, мовби хотів щось сказати, султан повторив:
— Піди й скажи, що я просив її прийти.
Двічі мовлене вже по вимагав потверджень. Кизляр-ага потюпав туди, звідки йшов з таким передчасним торжествуванням, був надто досвідченим гаремним слугою, щоб не збагнути, що йде вже й не до рабині, а до повелительки, хай ще незнаної і необ'явленої усім, але йому вже відкритої, і щастя, що він перший про це довідується і вже не схибить у своїй поведінці нізащо. Був суцільна поштивість перед Хуррем, вклонявся їй, ніби султанші, просив і за падишаха, і за себе. Вона трохи причепурилася, пішла до покоїв Сулеймана, йшла з сухими очима, затято, сповнена ненависті до всього навкруг, а перед самою ложницею султанською зламалася, заскімлило їй в душі, бризнули з очей рясні сльози. Матусю рідна, що вони зі мною роблять! Пусти мене в дитинство, пусти в свої пісні, в казки, у свій дорогий голос, пусти в каяття, пусти хоч у смерть! Просилася у дитинство, а була ж ще дитиною. Стала перед султаном уся в сльозах, закривавлена, понищена. Сулейман, забувши про кизляр-агу, кинувся до Хуррем, цілував її сльози і рани, гладив волосся, питав, хто насмілився занести на неї руку, хто цей злочинець, хай скаже, хай тільки назве ім'я.
Крізь схлипування вона назвала ім'я Махідевран, і султан коротко кивнув кизляр-азі: привести. Не просив, не передавав, щоб прийшла, не став витрачати бодай слово на свою башкадуну, на султаншу, на матір своїх дітей, на ту, що дала йому наступника. Жорстокий кивок — і все.
Кизляр-ага слухняно пішов у новий свій похід. Одну вже звів на вершину, тепер мав другу спустити до низин. Трохи побоювався знесамовитілої черкешенки, лякався, що закомизиться і не захоче йти до свого повелителя, але Махідевран тільки й чекала, коли стане перед очі Сулейманові. Бо яка ж жінка знехтує нагодою виказати чоловікові все, що вона про нього думає,— і не важить при цьому, хто чоловік, а хто жінка,— чи найубогіший юрюк з Анатолії, чи й сам великий султан.
Вбита горем од смерті своїх дітей і від несправедливості, якої зазнала з боку султана, Махідевран стала перед Сулейманом розгнівана, але й горда з того, що не була колись продана йому в гарем, а привезена братами в дарунок майбутньому наступникові престолу на знак відданості Османам, які завоювали весь видимий і знаний світ. Не гамувала своєї розсатанілості, а горла їй рвалося разом з турецькими словами дике черкеське клекотіння, що було б, може, навіть прекрасне, якби вимовлялися при цьому слова справедливі й милостиві, а не пройняті ненавистю.