— Упав мій погляд, полюбив красунчика араба. Ох! Ох!
— Хоч і араб він, але дуже вишуканий,— вмить відповів Ібрагім.
Сулейман відставив чашу, притиснув руки до серця:
— Я сказав: «Хлопчику Шамуну, чи ти з Дамаска?» Ох! Ох! Ібрагім, усміхаючись, повільно покрутив головою:
«Ні! Ні! — заперечив він.— Родом я не з Дамаска, а з Халеба». Ох! Ох!
Один питає, другий відповідав, обов'язки розподілено давно і твердо, розподіл цей ще більше зміцнився після вступу Сулеймана на престол, власне, Ібрагім своїм становищем Сулейманового улюбленця й наперсника завдячував саме тій обставині, що ніколи не давав волі своєму .природному знахабнінню, вмів стримуватися, до того ж робив це непомітно, завжди поступаючись своєму повелителеві першим місцем і всіляко навертаючи того до думки, ніби вони у всьому рівні і ніхто з них у цих нічних бесідах не має ніяких переваг.
Після дервішської пісеньки можна було б дочитати щось з сороміцької поеми Джафара Челебі або в пияцьких поезій Ільяса Ревані, але починати мав султан, а коли й ,не починати, то бодай натяком показати Ібрагіму, чого він від нього чекає.
— Ти забув про мене,— докірливо промовив Сулейман.
— Я швидше забув би власне ім'я, ваша величність,— сплеснув у долоні Ібрагім, щиро ображений таким докором.
— Хіба може зрівнятися нудний султан з солодкою Кісайєю? — прискалив око Сулейман, навертаючи Ібрагіма до простацької грайливості, в якій знаходив спочинок від постійного напруження влади.
Ібрагім одним з найперших при дворі узнав про несподіване захоплення султана рабинею-роксоланкою і тривожився з приводу того захоплення, може, навіть більше, ніж валіде, бо тут могло йтися не тільки про його подальшу долю, а й про його життя. Чи вже знає султан про те, що Роксолана подарована для його гарему саме ним, Ібрагімом, а коли ще не знає, то коли, від кого і як довідається? Добре, коли захоплення минеться так само нез'ясовано, як і почалося, і Сулейман забуде про малу рабиню й не дошукуватиметься, звідки вона взялася у Баб-ус-сааде. А коли станеться непередбачене? Коли цей незбагненний чоловік наблизить Хуррем до себе надовго, зробить її кадуною? Досі Ібрагім був у руках валіде, тепер залежав і від Хуррем. Аж згадав вона, як куповано її на Бедестані, як поставив він, Ібрагім, її у .своїй ложниці, як, уже віддаючи до султанського гарему, запрагнув поглянути на її молоде, неторкане тіло? Який Сулейман немилосердно заздрісний щодо своїх жінок, Ібрагім знав ще з Маніси. Якось, побачивши, що молодий мерин пробує залізти на кобилу, шах-заде з подивом спитав у конюха, чи це випадок, чи кінь справді може щось мати з кобилою.
Грубий конюх тільки зареготав на таку наївність принца.
— Буває, кінь справляється ліпше за жеребця, а буває, і жеребець нездатен у цьому ділі замінити коня.
— Але ж вій позбавлений статі? — не відставав шах-заде.
— Та не позбавлений причандалля!
— А як же євнухи? — спитав тоді Сулейман Ібрагіма, ніби той мав знатися на цих речах ліпше за природженого мусульманина.
Ібрагім знизав плечима. Але в Сулеймана голова була влаштована так, що коли вже в неї щось западало, то міцно й надовго. Він став розпитувати свого вихователя Касима-пашу, доскіпуватися, як валашили рабів у Мисрі, звідки походив цей нелюдський звичай, при дворах перських шахів, сельджуцьких султанів і його попередників з роду Османового, а тоді звелів передивитися всіх своїх євнухів і безжально пообчищати їх від усього чоловічого, щоб не лишилося й сліду. Коли Касим-паша обережно натякнув, що не всі витримають таке тяжке випробування, надто ж євнухи літні, отже, найдосвідченіші і найвідданіші, Сулейман тільки скривився:
— Тим гірше для них.
Те саме проробив і в Стамбулі, переполовинивши євнухів, і в Баб-ус-саадс, і при дворі. Не загрожували тепер султанським жонам нічим, навіть малу природну потребу не мали чим справляти і вимушені були носити в складках своїх тюрбанів срібні трубочки для цієї мети.
Тож легко було уявити, що чекало Ібрагіма, коли б султан довідався про походження своєї улюблениці і про ночі, які вона провела в його домі на Ат-Мейдані. Порятунок був хіба що в тім, що рабиня набридне султанові, перш ніж він стане цікавитися її походженням, або ж у тім — і на це треба було сподіватися найбільше,— що Ібрагіма не видадуть ні валіде, ні сама Хуррем: одна, щоб не бути спровипеною з греко'м, друга, щоб назавжди лишитися перед султаном поза будь-якими підозрами. Та це все були самі лиш сподівання, а як буде насправді, ніхто не може знати наперед, навіть сам Ібрагім, попри його пронозливість і меткість розуму. Втішало тільки те, що султан не змінив свого ставлення до улюбленця, отже, ще не знав нічого. Інакше б не простив. І коли й не звелів би, може, негайно знищити зрадливого друга, то перед свої царствені очі не пустив би ніколи ні за що — це вже напевне.
Про молоду жону Ібрагімову заговорив султан теж, очевидячки, неспроста. Може, захопленість його малою Хуррем була такою, що кортіло будь-що похвалитися її красою і принадами, але султанське становище не дозволяло зробити цього навіть перед Ібрагімом, і Сулейман закликав до відвертості свого улюбленця: хай той вихваляє свою Кісайю, і в тих вихваляннях віддзеркалиться захопленість султанова. Для цього досить було б Ібрагімові прочитати рядки з Ахмеда Паші: «Локон, що кокетує на твоїй щоці, о друже, прекрасний павич, що розпускає пір'я, о друже…» Або з Іси Неджаті: «Від муки, що кубок цілує твій рот, відвертаючись, на вогні ревнощів повертаючись, печінка моя стала кебабом». Та Ібрагім вагався. Примушувати султана зрівнювати свою кохану з коханкою його підданого (хай і наближеного, хай і улюбленця!) — чи не буде це образливим для його високої гідності, надто ж коли взяти до уваги Сулейманів тяжкий характер? Султан не потребує свідків для своїх любощів, йому не потрібні сповірники в його чоловічій пристрасті, жінка, яку він покохав навіть на кілька днів, стоїть для нього вище за всіх жінок на світі, отож про тих інших коли вже й говорити при ньому, то хіба що зневажливо або насмішкувато.
Всі ці думки, побоювання і вагання пролинули в голові хитрого грека так швидко, що відповів він Сулейманові майже без затримки, майже вмить, і відповів саме так, як хотілося почути Сулейманові.
— Кісайя? — вигукнув Ібрагім, розширюючи очі, так ніби безмірно дивуючись нагадуванню султановому про якусь там не варту його уваги істоту.— Ота донька набитого дукатами дефтердара Скендер-челебії? Але ж, ваша величність, ви не повірите: вона пахне золотом!
— Золотом? —усміхнувся султан.—Ти сказав: золотом? Я ще не чув ніколи про таких жінок. Може, амброю або мускусом?
— Та ні, саме золотом, ваша величність! І якби ж то я був уже старий, а вона так само стара і від неї пахло золотом, то я втішився б принаймні думкою, що то запах благополуччя. Коли ж золотом пахне від молодої, так і знай, що це вже не жінка, а лише донька головного дефтердара. Щодня, щогодини, щохвилини — тільки донька дефтердара: це остогидне й найтерплячішому, а я не належу до терплячих, надто в любощах. До того ж вона тримає мене в обіймах так міцно, як тримає за одяг кредитор свого боржника. Хіба це життя, ваша величність?
— Мабуть, доведеться подумати про справжню жону для такого доблесного чоловіка, як ти, мій Ібрагіме,— сказав султан, з усього видати, вдоволений Ібрагімовою скрухою, і, мабуть, уже порівнював потай незрівнянну свою Хуррем і своє високе щастя з куцим щастям улюбленця.
— Але подумаємо про це після походу,— додав султан, не даючи Ібрагімові змоги навіть подякувати, зате дивуючи свого наближеного, як умів дивувати тільки цей загадковий повелитель.
— Після походу? — вигукнув Ібрагім.— Ваша величність, але ж ми нікуди не вирушаємо. Ми сидімо в Стамбулі.
— Заповіти моїх предків вимагають, щоб я виконував їхню волю.
Ібрагім мовчки дивився на Сулеймана. Вже хто, як не він, знав необмежену зажерливість Османів, щоб тепер пробувати вгадати, про який же заповіт новому султанові йдеться.