— Але те, що ти просиш, неможливе,— суворо сказав султан.— Моя любов до тебе безмежна, але тільки в моєму світі, а не в чужому.
— Хіба ваша столиця — чужий світ? . — Є вимоги влади, перед якими безсилі й султани.
— Ви п'є будете там султаном.
— А ким же я буду?
— Ну,— вона замислилась лише на мить,— ну… морським корсаром, розбійником, може, молодим зурначі — це вже як ви захочете. Луїджі Гріті влаштовує у своєму домі новорічний маскарад, там усі будуть перебрані, з обличчями, закритими масками, ніхто не знатиме, хто ви і хто я.
— І ти б хотіла туди?
— Хіба ви не хочете зробити маленьку радість для своєї Хуррем? Адже сказано: «І аллах дав зустріти їм блиск і радість».
Сулейман поблажливо хмикнув. Ця жінка має необережність посилатися на святу книгу.
— Там сказано,— терпляче нагадав він: — «Терпи ж терпінням хорошим». І ще сказано: «Воістину він твердий в любові до благ».
Хуррем тільки труснула волоссям, не маючи наміру піддаватися в змаганні, в якому не мала ніяких надій на перемогу з таким знавцем корану, як султан. Але й султан ще не до кінця знав, з ким має справу.
— «А що дасть тобі знати, що таке вона?» — скоромовкою поспитала Хуррем.— «І що дасть тобі знати, що таке піч могутності? Ніч могутності ліпша тисячі місяців».
— «Це не слова поета. Мало ви віруєте!» — суворо сказав Сулейман.
— «І не слова віщуна. Мало ви пригадуєте!» — негайно відповіла йому Хуррем.
Ця жінка могла б викликати захват навіть у вмерлого! Султан довго мовчав.
— Мені треба подумати.
Хуррем лащилася до свого повелителя, обіймала його шию тонкими своїми руками, лоскотала вухо поцілунками.
— Я проникла до книгозбірні вашої величності, розгорнула всі двадцять хусток і парчевих платтів із «Мухаммедіє» Язиджи-оглу, прочитала цю скарбницю ісламу і бачила на одній із сторінок сліди диму, що виходив із серця Язиджи-оглу від гарячої любові до бога. Так я думала про вас, ваша величність, шукаючи витоків вашої безмежності в історії. Коли ж ми з вами підемо на маскарад, я обіцяю прочитати там усю «Іллях-наме» великого суфія Аттара, бо чомусь хочеться вірити мені, ідо ви любите мене так само, як Хоррем-шах любив свого маленького раба Джавіда.
— Але я не хочу, щоб ти згоріла так, як Джавід,— пробурмотів злякано Сулейман, відчуваючи, що ця незбагненна жінка веде його так само впевнено, як маленький ефіоп веде величезного султанського слона.
Так здійснилася дивна забаганка Хуррем, і в неділю вночі серед трьохсот гостей блискучою Луїджі Гріті, перебрані в найди-вовижніші костюми, з'явилися, пильновані кількома десятками перевдягнених дільсізів, високий широкогрудий корсар у широчезних білих шароварах, в синій сорочці, у вузькій безрукавці, шитій золотими крученими шнурами, у червоній чалмі з цілим снопом пір'я над нею, закритий страхітливою маскою канібала, а біля нього маленька гнучка циганочка, вся в червоному, з вузенькою маскою на обличчі, що лишала не затуленими її виразисті уста, які щедро дарували усмішки навсібіч. Величезний зал у розкішному домі Гріті був витриманий у строго античному стилі. Нічого зайвого, мармур, білі статуї, низькі різьблені білі столи й ложа біля них для гостей. Напої і наїдки подавано в срібному посуді дивного карбування. Навіть султан не мав такого посуду. З-за моря прибули на виклик Гріті венеціанські актори на чолі з Анджело Мадуном лиш для того, щоб показати в особах історію любові Амура і Псіхеї. Гріті, зодягнений товстим нашою, закритий червоною маскою, випустив з-над маски свої товстелезні вуса, присипані золотими блискітками, переходив од гостя до гостя, припрошував, частував, розважав. У корсара спитав, чи не зміг би той відступити йому свою циганочку, але відповіла сама циганочка, заявивши, що свого корсара вона не проміняє навіть на райські брами. Любов Амура й Псіхеї змінилася танцями молоденьких туркень, зодягнених так прозоро, що чоловіки забули навіть про міцно вино, яке Гріті лив із суто купецькою щедрістю. Та все я? і за цим не забували гості навідуватися до корсара в червоній чалмі, щоб бодай натяком виказати йому свою повагу, так ніби ні для кого не було таємницею, хто саме ховається в цьому вбранні і хто його супутниця, перебрана циганочкою. Кілька разів підходив і улюбленець султанів Ібрагім, виряджений молоденьким хафізом, у скромному зеленому вбранні, із зеленою вузькою маскою на очах, білозубий і червоногубий. Він обачливо тримався віддаля від циганочки, не зачіпав її ні словом, ні поглядом, обминав сторожко, аж Сулейман помітив це не без вдоволення і жартома прочитав газель Хамді Челебі про красуню і ходжу: «Впіймала вона ходжу-заде в капкан, сказала: «О ти, що запалює вогонь на току душ, о друже, ти захопив мене й скрутив, як джгут, о друже, ти збожеволів од нічної чорноти мого волосся, навіть без крил серце летить, мов птах, ти схитрував і любов випустив, і попала вона в пастку».
Тоді циганочка вискочила на стіл між рідкісний срібний посуд і дзвінким голосом стала читати «Іллях-наме» перського суфія Аттара. Про те, як на грандіозному банкеті при дворі шаха гурганського Хоррем-шаха славетний поет Фахр, автор поеми «Віс і Рамін», прочитав свої прекрасні вірші і сп'янілий шах подарував йому улюбленого раба-хлопчика на ймення Джавід. Але Фахр знав, що вранці, протверезившись, шах пошкодує про такий дарунок. Тому він, бажаючи зберегти раба для шаха, замикає хлопчика в погріб, куди є тільки єдиний вхід крізь двері в підлозі, біля трону. Ключ при двох свідках віддає придворному вельможі. Вранці Хоррем-шах, довідавшись про вчинок поета, хвалить його за великодушність. Він бере ключ, іде в погріб і знаходить там тільки купку попелу. Вночі впала свічка, спалахнув матрацик, на якому спав Джавід, і все згоріло.
Хоррем-шах у відчаї замикається у погребі й проводить весь час у молитвах, а поет Фахр, вжахнувшись того, що сталося, йде в пустелю, де, блукаючи, складає ще прекрасніші вірші.
Перська мова циганочки була занадто співуча, не вчувалося в ній сухого шереху пустельних вітрів, що надає неповторної жаги солодкомовним поетам, але ця співучість обернулася несподіваною чарівністю, яка ще побільшувалася від чарівності самої циганочки. її грізний корсар вдоволено муркотів, коли вона стрибнула зі столу знов до нього, та тут, осмілівши, з'явився біля них білозубий хафіз у зеленому і спитав у корсара дозволу потанцювати з його циганочкою.
— А хто танцюватиме, ти чи вона? — поспитав корсар, втішаючись наперед розгубленістю хафіза.
— Хай він стає з барабаном, як євнух, а я танцюватиму довкола,— нахилилася до вуха корсарові циганочка.
— Ти так хочеш? — не повірив він, бо й чому б мала Хуррем ще й тут повертатися пам'яттю до гаремних танців? — Коли так, то хай він візьме барабан.
— Але ж я не знаю, що вибивати! — злякався хафіз.
— Те, що я танцюватиму! — гукнула циганочка. Величезний барабан притягнув для хафіза сам Гріті, вдарив для проби калатушкою, надув щоки, вдарив ще, зареготав. Хафіз Ібрагім став на одне коліно, замахнувся, циганочка пішла довкола нього, вигинисте й легко, закружляла швидше й швидше, ближче й ближче до невдалого дюмбекчі, звідкись взявся у неї в руках шматок прозорого мусліну, вона грайливо вимахувала цією хусточкою, ледве не зачіпаючи спітнілого хафіза, навіть Ібрагім при всій своїй зухвалості й нахабності збагнув, що діється щось надто загрозливе для нього, і коли султан ще й досі не знає про те, як потрапила до його гарему Хуррем, то ще сьогодні може дізнатися — надто лиховісне поводилася султанша, тісніше й тісніше затягувала довкола нього зашморг, починаючи від тої поеми-натяку, кінчаючи оцим танком, на який він здуру сам напросився.
— Ваша величність,— шепотів, намагаючись бути непоміченим, Ібрагім,— ваша величність, ви впізнали мене? Я Ібрагім. Ви впізнали мене, ваша величність?
Вона ще захопленіше вимахувала своєю хустинкою, відкинулася в екстазі, вигнулася спиною, мов змія, зронила крізь розтулені уста чи то до Ібрагіма, чи й до кого: