— Паша Мустафа,— ласкаво сказав султан,— прошу вас, їжте. Тоді хлопець з перекошеним від ненависті обличчям, ледь не
плачучи, вдарив своєю ложкою об коліно, переламав її навпіл,
кинув цурпалки, вискочив я-за столу.
Сулейман подивовано відклав свою ложку.
— Що з вами, паша Мустафа?
Ібрагім вмить збагнув причину гніву султанського сина.
— Володарю Мустафа,— сказав він із спокійною твердістю,— ви зробили це тому, що султан першому мені дав ложку. Хіба не знаєте, що я раб і його і ваш?
— Я не знаю, хто тут раб! — крикнув хлопець.— Бо ти той, хто щодня тут їсть з моїм отцем і кому він ложку дає поперед мене, а я вперше допущений до султанської трапези.
Сулейман обняв сина, дав йому нову ложку.
— Ти повинен полюбити Ібрагіма-пашу так, як люблю його я. Бо він найвірніший мені.
— А я? — ревниво спитав малий.
— Після вас, володарю Мустафа,— поквапливо мовив Ібрагім,— після вас.
Знав, що треба завойовувати навіть дитячі серця, коли хочеш утриматися на тих височинах, на які тебе закинула доля.
ВЕСІЛЛЯ
Друга дитина прийшла на світ передчасно. Метушилися мовчазні, мов тіні, повитухи-ебе, гаремний ходжа мерщій виписав на фіалковому папері вірші з корану: «Нема, крім нього, живого, сущого, не оволодіває ним ні дрімота, ні сон, йому належить те, що в небесах і на землі». Поки не висохло чорнило, папірець кинуто в скляну венеціанську чашу, залито водою і потовчено, ходжа тричі прочитав над водою, тоді дали султанші випити, щоб пологи пройшли легко й щасливо.
А Хуррем не відчувала ні болю, ні страху, бив її невтримний дрож, горіла вся в лихоманці, а самій здавалося, що вся в холоді, ще й благала когось: «Пустіть мене в дощі та в сніги! Ой пустіть мене назад, хай миють дощі й засипають сніги!» Лежала в своїх розкішних покоях, оточена метушнею, шепотом, переляком і зловтіхою, а здавалося їй, що блукає в батьківському домі в Рогатині, бачила його весь перед собою виразно: два ґанки високі, з'єднані просторими сіньми, у сінях дві печі в кахлях зі стрільцями й дикими звірами, дубові двері ведуть до світлиці, у світлиці вздовж стін липові лави, вкриті полавниками з червоного сукна, під образами великий стіл флядровий, зроблений із шматочків різнобарвного дерева, коло столу — липові ослони, у світлиці замість ослонів — дерев'яні дзиглі, тут посуд дорогий, ще далі — покій, спальня господарів — дубове ліжко, скрині, куті залізом, скриньки з коштовними книгами. Слуг панотець Лісовський довго не тримав, хоч і мав для них на другій половині велику хату й комору. «Корми тлусте,— вигукував зневажливо,— а служби не питай, бо, тільки вбравшись, на високих підківках до дівок дибле. Ти за борщик, а він за штуку м'яса, ти за пляшку, а він за другу». Батьків голос змішувався із співанками, співали подруги, співала мама Лександра, співала й вона сама. Ось таке: «Сьогодні Купала, срібна роса впала, стороною дощик іде! Стороною та й на мою ружечку червоную…»
Стороною дощик іде, усе стороною та стороною,.. В руки твої передаю дух мій, у руки твої…
Не чула й не знала, що народилося дитя, не син, жданий нею, може, ще нетерплячіше, ніж перший, а донька, донечка, маленьке створіння, біле й кволе, як кошеня, сестричка малому Мехмедові. Чи чув він, як запищала його сестричка, народившись? Любив брати кволими своїми рученятами в матері зі столика рожеву морську мушлю, тулив до вуха. Що воно там чуло? Якийсь невиразний гомін, шум моря, шепоти світу. Чи чуло про мамину долю?
Султан ждав, коли вдарить барабан. Барабан його безсмертя! Його син, його Хуррем, його вічність! Хай б'є урочисто й грізно барабан, хай розлунюється його гук на весь світ.
Але барабан не бив. Мовчав. Кизляр-ага не насмілювався приходити до султана з вістю про те, що народилася донька. Бо це було однаково, що принести вість про нещастя. Не насмілювався ніхто. Тільки валіде, підібгавши темні свої губи, загорнувшись у темний одяг, мов на знак жалоби по своєму нерозумному синові, спокійно пішла до Сулеймапа, поки повитухи натирали мале дитя сіллю, щоб воно було міцніше й здоровіше, і перерізали йому пувовину, від'єднуючи від тієї, що носила в своєму лоні.
— Ця нікчемна рабиня привела тобі доньку, мій державний сину,— роздуваючи гнівливо ніздрі, повідомила валіде.— Ця дитина буде ще немічніша за першу. Ти марно сподівався від неї другого сина. Вона нездатна.
— Здається, ви теж народили тільки одного сина,— нагадав їй Сулейман без особливої привітності в голосі.
— Я ханська донька, а вона рабиня, куплена на Бедестані! Поки я жива, твої сестри не служитимуть рабині без роду й пломені. Вони дочки падишаха, а хто вона?
— Здається, ви казали мені, що вона королівна.
— Султан не повинен вірити дурним вигадкам!
— Але султан вірить своєму розуму і своєму серцю. Дозвольте, моя царствена валіде, хай кизляр-ага проведе вас у ваші покої.
Після цього Сулейман замкнувся на кілька днів, не підпускаючи до себе нікого. Постився і молився, молився і пестився, прагнув почути голос аллаха, а чув голос зеленоокої, золотоволосої, світлотілої, яснотілої, її голос! "
Через три дні звелів писати фірман про народження доньки падишаха і про надання їй імені Міхрімах. Ще й не бачивши її, вже назвав Міхрімах, що означало: ніжна, як місяць. Бо називав і не доньку, а її матір, Хасекі Хуррем, для якої готовий був віддати всі жіночі імена: Махвеш — місяцелика, Ельмас — алмаз, Кеклік — куріпка, Гюнеш — сонце.
Мале дитя прив'язали до вузької чорної дощечки, сповили його міцно, щоб не дихало занадто жадібно і не п'яніло від повітря, яке могло б тільки зашкодити такому кволенькому тільцеві. Матір обливали солодкою водою, натирали бальзамами й мускусом, щоб вигнати їй з тіла жар. Султан послав до Хуррем свого лікаря Рамадана, але той не смів бачити султаншу, стояв, пильнований гаремним лікарем-євнухом, за шовковою запоною, крізь яку недужа подала йому свою ніжну прозору руку, де імлисто синіли тоненькі жили, ніби далекі ріки її втраченої навіки вітчизни.
— Ваша величність,— прошепотів крізь золотий шовк хитрий араб,— падишах молиться аллаху за ваше швидке одужання. Він бажає вам швидкого одужання.
І вона здолала недугу так швидко, що це теж приписано було чарам, як її незбагненна влада над Сулейманом.
Нетерпіння султанове побачити коло себе свою Хуррем було таке велике, що він не став очікувати, поки минуть ті сорок заповіданих днів, протягом яких жінка має очищатися після народження дитини, і вже знов маленька Хуррем проростала, мов зелена трава, на зелених покривалах султанського ложа.
Те, що мало бути її поразкою, оберталося на перемогу. Замість сподіваного пониження, мало настати ще більше возвишення, і мовби в подяку за це в невситимому маленькому тілі Хуррем знов зародилося нове життя, вона знов була в надії і вже чомусь переконана, що цього разу неодмінно буде син, і султан так само вірив у те, що тільки він може принести справедливість світові, а більше ніхто.
Поки Хуррем була між життям і смертю і поки гарем та двір султанський причаєно, у зловтісі ждали неминучого падіння скороспілої султанші, валіде, вдавшись за порадою до великого муфтія, обрала вихователя для малого Мехмеда.
Хлопчик, мовби вичуваючи свою вроджену кволість, щосили боровся з нею, вже дев'ятимісячним майже без нічиєї допомоги зіп'явся на ноги, кричав і відбивався, коли йому пробували помагати вчитися ходити, від гніву аж заходився і весь синів, так що навіть валіде, яка в душі просила аллаха прибрати з землі це недолуге життя, захоплено дивилася на царевича і чорногубо бурмотіла:
— Ось росте падишах.
Хуррем любила Мехмеда болісною любов'ю, він був для неї надією, вибавленням, силою і волею. Нікому не давала дитини, не вірила й не довіряла, тож як була здивована й обурена, коли виявила тепер, що приставляють до Мехмеда якогось чоловіка, не спитавши в неї, не сказавши їй, відбираючи в неї дитину, так ніби знов кинуто її у безнадійне рабство. Вона зажадала випробувати вихователя, покликала його до султанської книгозбірні, може, сподівалася, що розтлумачить він їй якесь темне місце в старовинних рукописах, викаже щедроти свого розуму, з якого, мов із глибокої криниці, питиме малий царевич. Та коли побачила перед собою червоноокого, зашмарканого клема з ріденькою борідкою, коли почула його плаксивий голос, коли переконалася, що цей баранячий лоб напханий тільки сушами корану та безнадійною дурістю, обурилася і запалала гнівом. Хто сказав, хто підказав, хто порадив?