— Велике левеня,— поважно мовив муфтій, смакуючи кожне слово,— перл вінця царства й могуття, перлина небосхилу величі й панування, господар колиски величі, спадкоємець султанської величі і благополуччя, великий, могутній Мехмед, який є молодшим із славетних синів його султанської величності, могутньої, як доля…
Ібрагім з цікавістю дивився на довгу, жилаву шию старого Зембіллі, так ніби хотів простежити, як видобуваються з неї ці пишні слова. А муфтій тим часом, захоплений власним красномовством, невтомно плів химерну сіть свого пишнослів'я далі:
— Нині він немовля, правитель престолу колиски щастя і має честь перебувати в пишній недоступності славного гарему, і в силу долі він скаче на жвавому коні по полю блаженства й невідання, хай подовжить аллах Всевишній навіки тінь його. І щоб дорогоцінний час був розподілений і жодної хвилини не було втрачено з того, що подобає такій величній особі, ми послали для спадкоємця султанської величі нашого раба Шемсі-ефенді, мудрого улема, бідного чалмоносця, обраного священною матір'ю падишаха, Високою Колискою, бо, як сказано в хадісі: «Рай під стопами матерів». Ще сказано: ми розподілили, і як прекрасні ті, хто розподілює. Та очі нашого розуму були вражені, коли дійшла до нас вість про виведення Шемсі-ефенді. Як сказано: і вивели ми їх з садів, і джерел, і скарбів, і благородного становища. Та поки не з'явилось те, що не з'явилось, і не вийшло те, що не виходило, я кинувся до всемогутнього султана, бо сказано: коли хто застудиться добрим заступництвом, ми ж ближче до султана, ніж його шийна артерія, хай продовжить аллах знання султана й щедрість.
Сулейман дослухав муфтія, не уриваючи, тоді довго мовчав, перш ніж промовив:
— Ми подумали й вирішили усунути Шемсі-ефенді, бо для султанського сина личить інший наставник. Молодший і вправніший у знаннях.
— Коли маєш зухвальство до царів, потужи, бачачи ображуваних,— звів руки догори Зембіллі.— Ми прийшли до вас з істиною, але більшість із вас ненавидять істину. Ми дали вам наставника возвишено мислячого, сповненого похвальних властивостей і доброчинства, і хто виніс ногу неправосуддя за межі свого килима, то слід придивитися пильно, чи не хоче він розметати основу будівлі вашої пишноти по вітру небуття і чи не бажає вивести вас із вашої землі своїм чарівництвом.
Обличчя султана потьмарилося. За натяками муфтія стояла така непробивно-темна сила, що проти неї не наважувався виступити навіть всемогутній володар, надто що й причин для суперечки з муфтієм не було, зрештою, цього Шемсі-ефенді можна випробувати в присутності муфтія і, коли той наставник справді дурний і обмежений, показати це самому Зембіллі, коли ж Хуррем помилилася, спробувати переконати її відступитися від наміру конче замінити вихователя для малого Мехмеда.
— Над цим треба подумати,— спокійно промовив Сулейман. Муфтій виходив із султанових покоїв з високо піднятою головою, випростаний, гордий. Султан дивився услід муфтієві довго й тяжко. В пам'яті чомусь спливли слова: «Коли вода ваша опиниться у глибині, хто прийде до вас з водою джерельною?» Хто прийде до вас з водою джерельною?
Слова ці він повторив, коли прийшов до Хуррем, проведений до гарему незворушним мовчазним кизляр-агою, цим загадковим чоловіком, що служив водночас і султанові й валіде, але нікому зосібна, так ніби керувала ним ще якась вища таємна сила, незнана й незбагненна, сила, що її покликаний був розгадати султан та чи й розгадає будь-коли.
Султан був у гаремі, ніби в чужому густому лісі. Не знав тут майже нічого. Кілька разів навідував валіде, раз чи двічі був у сестер, коли ті хотіли йому подарувати сорочки, які шили для нього як вияв любові до свого царственого брата. Всі ці численні переходи, галереї, тупики, пастки, решітки, двері, які нікуди не ведуть, фальшиві вікна, важкі запони й ще важчі засуви, поєднання й роз'єднання — все незнайоме, таємниче, чуже.
Топкапи спорудив Фатіх неподалік руїн Великого палацу візантійських імператорів, султани Баязид і Селім теж щось добудовували до цього лабіринту, за три роки Сулейманового володарювання, здається, тут теж щось добудовувалося до цього заплутаного страховиська, де жили люди, привиди, дикі звірі й хижі птахи, де плодилися, кублилися, злобствували, плазували, ненавиділи, тріумфували й зітхали. Гарем, хоч замкнений і жорстоко обмежений сутністю свого призначення й побутування, як Баб-ус-сааде, не мав, власне, кінця. Ніхто б не сказав, де тут край, де середина, де початок, що головне її визначальне, а що несуттєве, усе було округле, мов скручений дракон, який пожирає свій хвіст, намагаючись добратися до голови, безвихідь і безнадійний стиск кола панували над усіма, закинутими сюди. Тут не знали любові, а тільки ненависть до могили, тут навіть з найбільшого пониження зазіхали на все найсвятіше, готові були на будь-яку підлість, щоб повалити найбільше, помсту плекали в душах, мов екзотичні рослини в садах або райських пташок у золотих клітках. Таємничий для світу, гарем не міг мати власних таємниць, бо скрізь тут були розсипані недремні очі євнухів, незчисленні, як галька на морському березі, холодні, як очі плазунів, немилосердні до всіх без винятку, навіть до самого султана, за яким приховано стежили, щойно він з'являвся у Баб-ус-сааде. Для держави, для світу, навіть для самого бога Сулейман був недоступний у покоях своєї улюбленої жони — та тільки не для євнухів. Який глум! Вважався повелителем усього живого й неживого, а тут ставав рабом своїх рабів. Покалічив євнухам тіла — вони перекалічували його існування, його захвати і найпотаємніші зітхання. І не було ради, не було рятунку.
Хуррем, попереджена євнухами, зустріла султана коло дверей свого покою, низько вклонилася, готова була припасти до ніг повелителя, але він милостиво підвів її з килима, притиснув до свого плеча, схилив на неї високий свій тюрбан, що мало б свідчити про його розчулення. Мала Міхрімах спала в срібній колисочці під високим вікном, на барвистих шибках якого було виписано таріх, складений придворним поетом Заті,— три бейти, в яких, використовуючи ту обставину, що арабські літери мали також числове значення, було зашифровано дату народження султанської доньки. На другому вікні виписаний був таріх на честь народження малого Мехмеда. Султанський син, зодягнений маленьким пашою, у смішному високому, як і у вельможного батька, тюрбані, відбиваючись від служебок і щодуху репетуючи, придибуляв до султана, і той дозволив повести сина до садів на прогулянку, водночас подивувавшись, що султанша тримає обох дітей коло себе, тоді як для кожного з них мали бути виділені окремий покій для спання, а також кімнати для ігор і навчань, коли підростуть.
Хуррем мовчки всміхнулася на ті слова падишаха і повела його до фонтана, подаючи подушки під боки й чашу з шербетом. Не хотіла казати, що не вірить жодній людині в цьому страшному гаремі, що воліє мати дітей біля себе, бо то її діти, її порятунок і надія. Вигодовувала власним молоком, бо й молоко, коли воно чуже, могло бути отруйним для її Меміша і для її Міхрі.
Сіла навпроти султана, дивилася на нього своїми зеленими очима, пестила поглядом і обпікала поглядом, так ніби десь глибоко й очах горіли в неї зелені вогні, далекі, як у нічного степового звіра.
— Цей покій замалий для тебе,— зауважив султан.
— Ваша величність,— стрепенулася Хуррем,— це ви зробили мене завеликою для цього розкішного покою!
Вона тонко вичувала хвилину, коли треба бути покірливою, і саме тоді бувала покірливою, а нині Сулейманові потрібне було саме це її вміння, і він весь сповнився тихою вдячністю до Хуррем за те, що вона полегшувала йому неприємну розмову, задля якої прийшов сюди. А може, прийшов, щоб подивитися на цю дивну жінку, па цю незбагненну істоту, почути її глибокий голос, вдихнути пахощі її тіла, відчути її ласкаве тепло, яке вона випромінювала невпинно, мов маленьке сонце, що закотилося з неба на цю благословенну землю? Його вражало її уміння сидіти. Стелилася по килимах, серед подушок, низеньких широких диванів, ніби небачено барвистий плющ. Любила червоне, жовте, чорне. Недбальство у всій постаті, але ж яке пожадане! Кожна бганка тканини, кожне зближення, розстелений віялом поділ плаття, шовкові хвилі шароварів — усе вабило, приковувало погляд, сповнювало його вічно похмуру душу ледь не хлоп'ячим піднесенням. Іноді було в ній щось від підбитої пташки, зламаного дерева, вмираючого звуку, а тоді зненацька ворухнеться, стрепенеться, живе, грає всіма жилочками, а буйне волосся так і ллється і заливає його хвилею такого щастя, від якого він готовий умерти.