— Усе це надзвичайно бентежить мене,— вимушений був визнати великий муфтій.
— А кого це не бентежило? — зауважив Сулейман.— Може, нам на поміч прийде шановний Шемсі-ефенді?
Вознесений, усунутий і знов вознесений до висот вихователя султанського сина, Шемсі-ефенді запрагнув виказати перед падишахом усю глибину своїх знань. І хоч не годилося брати слово після того, як сам великий муфтій відступив перед мудрістю Повелителя Віку, він відкашлявся, прочистив носа і, напинаючи маслакуватими колінами поли святкового халата, прорік:
— Аллах, якщо дасть повеління, може всі тварі, які складають і цей видимий світ і інший, небесний, зібрати разом і вмістити їх у куточку горіхової шкаралупи, не зменшуючи величини світів і не збільшуючи об'єму горіха. Коли ми хочемо осягнути весь безмір всесвіту, слід згадати хадіс пророка, що його наводить Ібн аль-Факих [54][54]: «Земля тримається на рогах бика, бик — на рибі, риба — на воді, вода — на повітрі, а повітря — на вологості, на вологості ж уривається знання знаючих».
Далі на своє виправдання Шемсі-ефенді навів цитати з корану про людську недосконалість. Із сури четвертої: «Адже створена людина слабою». Із сури сімдесятої: «Адже створена людина хитливою». Із сури сімнадцятої: «Адже людина покваплива». Муфтій, улеми, всі присутні негайно висловилися про цитати: «Точні, правильні, досконалі». Султан всемилостиво висловив згоду з одностайною думкою учених, і побоювання зникло із сердець. Шемсі-ефенді розцвів, а Сулейман думав про та, якою мудрою виявилася султанша Хасекі, домагаючись усунення цього вченого дурня, що нагадував легендарну Манусу з Тарса. Коли джини спитали її:
«Де аллах був до того, як він сотворив небо?» — Мануса, не розгубившись, відповіла: «На світлосяйній рибі, яка плавала у світлі». Шемсі-ефенді не губиться так само, як Мануса, та чи може такий чоловік навчити майбутнього Повелителя Віку і чого він може навчити?
На зміну вченим прийшли поети. Вчені мають знання, тому вони часто можуть виказувати незалежність, пости ж володіють лише словами, тому їм потрібне покровительство. А за покровительство доводиться змагатися. Покликання учених — зберігати знання, поети ж часто нагадують півнів, які кукурікають навіть тоді, коли ще не розвиднілося, їм кортить негайно зазнайомити світ із першим-ліпшим словом, яке прийшло на язик. Запобігаючи ласки в султанів, вони намагалися перевершити один одного коли й не майстерністю, то заплутаністю, незрозумілістю для простих смертних або ж розмірами своїх творінь. Один із таких поетів за султана Баязида, вирішивши перевершити «Шах-наме» Фірдоусі, написав «Сулейман-наме», велетенську поему, в якій зібрав усі легенди й оповіді про царя Соломона, виклав усі знані тоді відомості про світову історію, алгебру, геометрію, астрономію. Вийшло 360 томів. Султан проглянув 90 томів, решту звелів спалити. Поета прозвали Узуп Фірдоусі — Довгий Фірдоусі.
Сталося так, що всі великі поети померли за Баязида й Селіма. Не було вже Неджаті, Ахмеда Паші, Месіхі, Міхрі-Хатун. Лише місяця не дожив до весілля Хатіджі славетній співець вина Ільяс Ревані. Це був чи не єдиний поет, у якого слово не розходилося з ділом, отож до нього ніяк не стосувалися слова кора ну про те, що поети не роблять самі того, про що говорять. Ревані писав вірші про вино й радість, їх співав увесь Стамбул, а сам поет теж усі свої дні проводив у безконечних пиятиках з друзями, не соромлячись для цього запускати руку в султанську скарбницю. Ще при дворі султана Баязида, де він сподобався за кілька ліричних поезій, Ревані отримав досить почесну посаду — його призначено начальником каравану, який щороку возив до Мекки й Медіни гроші та подарунки для паломників. Поет по дорозі розтратив усі гроші, розпродав подарунки і, побоюючись Баязидового гніву, втік у Трабзон до двору шах-заде Селіма, який тоді ворогував з батьком. З Ровані сміялися. На виправдання він склав вірш, в якому намагався витлумачити свій учинок причинамн містичного характеру. В тому вірші був бейт:
Через губи твої мені що кажуть?
Той, що тримає мед, облизує пальці, кажуть.
Селім, який бавився поезією, переробив бейт, бажаючи пожартувати з поета:
Ей, Ревані, поглянь, що сказали:
Той, що тримає мед, облизує пальці, сказали!
Коли Селім став султаном, він зробив поета матбах еміні — начальником султанської кухні. Але Ревані незабаром прокрався й там. Переведений завідувати вакуфом [55][55] Айя-Софії, прокрався знов. Тоді його відправили в почесне заслання: наглядати за Каплиджа — гарячими банями в Брусі. Ревані жив там на всю Губу. На казенні гроші збудував у Стамбулі коло Кирк Чешме мечеть, яку за звичаєм назвали іменем того, хто давав кошти на будівництво, в дворі мечеті великий поет був похований, так і не встигши погуляти на гучному весіллі, влаштованому Сулейманом для своєї сестри. Тільки вірші Ревані з його поеми «Ішрет-наме» лунали в ці дні повсюди, викликаючи заздрість у Сулеймапових придворних поетів:
Коли докупи на учту зберуться сахібя, То хай на учтивість зважають найперше, Вином наливаються, хто скільки може, Піднявши бокал, не базікають довго, Бо чашу тримати невипиту довго негоже.
Хай п'ють вони, щойно осадок до дна доторкнеться, Ковтком якнайбільшим осушують милу посудину, Хто ж боїться наповнити чашу по вінця, Схожий з тим, хто соромиться взяти в красуні цілунок.
Сулейман, який уже з перших кроків свого володарювання заповідався на султана великого й славетного, мовби вбивав своїм сяйвом усе довкруж, і хоч при дворі в нього юрмилася сила-силенна вчених, музикантів, поетів, але жоден з них не спроможен був вийти за межі пересічності, хоч найвідоміші з них і прибирали собі розкішні тахаллуси: Газалі — той, хто пише газелі, Лямії — сяйливий, Хаялі — мрійник, Фезлі — досконалий, Заті — неповторний. Насправді ж виходило так, що Сяйливий сяяв лиш для самого себе, Досконалий виказував лиш досконалу нездарність, Мрійник усіляко хитрував, аби випередити своїх товаришів перед султаном, Неповторний прославився тим, що безсовісно обкрадав молодих невідомих поетів, включаючи їхні поезії у свій диван, ще й обурюючись, коли вони пробували скаржитися: «Ви повинні пишатися такою честю: потрапити в диван самого Заті! Хто б вас знав, коли б не я!»
Ніхто не писав самостійних поезій, процвітало наслідування — назіре. Переписували великого Нізамі, переспівували неповторного Навої, перепаскуджували блискучого Хафіза і вишуканого Фізулі. Спрняв цьому сам султан, замовляючи поетам назіре тих чи інших славетних співців. Сулейман забажав мати від поетів назіре на поему Хамді Челебі «Дар закоханих», яку той написав на честь узяття Фатіхом Константинополя.
Поети прибули на весілля у широкому білому одязі, на поясі був у кожного шкіряний міх з його книгами, з чистим папером і чорнильницею, щоб кожному бажаючому негайно написати свої вірші. Читали перед султаном, починаючи з найстаршого Заті. Змагання було запекле, тривало довго, гостями було багато випито шербету і з'їдено цілі купи ласощів тим часом, бо, коли не може втішитися вухо, хай ласує хоч язик. Переміг усіх хитренький опецькуватий Хаялі-Мрійник, який, власне, переписав поему Хамді, тільки замінивши в ній імена героїв.
Про Хатіджу там були такі рядки:
Шербет її уст— цілющий для душ,
А кучері будь-кого зведуть з ума.
Про Ібрагіма в поемі була газель:
Вогнем любові загорілася серця свіча,
Душа й печінка спалахнули в вогні, мов метелики.
Трояндове всміхнувся світ, діждавшись весняного дня,
Серце ж моє, ніби лал, обарвилось кров'ю.
І далі все, як у Хамді, про що присутні поети хотіли з обуренням вказати хитрячкові Хаялі, але Сулейман уже підняв руку, проголошуючи його звитяжцем і визначаючи йому нагороду,— розкішний халат і чорнильницю з бірюзи. Решті поетів, як і всім іншим гостям, даровано кошики, повні рідкісних плодів у цукрі, які вони могли взяти собі додому.
В цей час із султанського сералю прибув гонець з радісною вістю: султанша Хасекі народила Повелителеві Віку, преславному султанові Сулейману ще одного сина! Було двадцять дев'яте травня — день узяття Фатіхом Константинополя. Але Фатіховим ім'ям султан уже назвав першого сина Хуррем, тому він урочисто проголосив перед гостями, що другого сина Хасекі на честь свого славного отця він називає Селімом, тут же звелів послати султанші в дарунок великий рубін — свій улюблений камінь, і золоту драбинку, щоб сідати на коня або верблюда. А дехто з присутніх подумав: щоб зручніше було дертися до вершин влади.