А Хуррем не думала ні про владу, ні про султана, ні про саму себе. Лежала змучена, знекровлена, досі не вірила, що так несподівано народила третє своє дитя, бо народилося воно, як і Міхрі-мах, передчасно, так ніби рвалося до життя, нетерпеливилося з'явитися на цей світ, тому навіть мати його не могла знати, що той світ готує йому, як і чим зустріне, як повітає. Хлопчик був жвавий, крикливий, мав червонясте, як у матері, волосся, повитухи бурмотіли, що він — викапана мати, а коли так — буде щасливий у житті й неодмінно буде султаном, бо яке ж щастя може вважатися вищим!
Хуррем усміхалася крізь сльози, лежала мовчки. Коли подавали сина до грудей, не хотіла на нього й дивитися, чомусь сприкрився він їй уже своїм передчасним народженням. Що за дитя? Під якою зорею воно зачате, лихо чи добро прийшло з ним у світ? Радість чи горе принесе своїй матері?
Тим часом принесло прикрість. Бо те вимріяне Роксоланою весілля вийшло й не для неї і не заради неї, десь воно гуло й дзвеніло на весь Стамбул, уже й кінчалося, а вона не змогла поглянути на нього бодай краєчком ока.
Султан був милостивий до своєї Хуррем. Знов не став ждати сорока днів очищення породіллі, не витерпів і чотирьох днів, уже на третій відвідав султаншу. В її покої, де було показано йому сина Селіма, щедро обдарував він і матір, і дитя, тоді спитав Хуррем, яке в неї нині найзаповітніше бажання.
— Побачити весілля вашої сестри,— кволо всміхнулася султанша.
— Але ж воно вже скінчилося! — здивувався Сулейман.
— Хіба може щось кінчатися без вашого повеління, мій володарю? Ви не можете хіба що воскрешати вмерлих, бо то воля аллахова, все ж інше на цій землі — у вашій волі, і за вашим високим повелінням може завжди розпочатись навіть те, що вже давно вважалося закінченим.
— А ви, моя султаншо, хіба знайдете силу, щоб підвестися так швидко після ваших священних зусиль? — поспитав турботливо Сулейман.
— Вважайте, що я вже підвелася і знов стала вашою найвірнішою, найменшою служкою, о мій великодушний повелителю!
Це було чудо. Народила дитя мало не семимісячне, а воно було жвавіше за Мехмеда. Вимучена передчасними пологами, майже вмираюча, готова була підвестися з постелі вже через три-чотири дні, аби лиш вдовольнити свою цікавість, споглядаючи на чуже щастя.
Султан звелів відновити урочистості на Іподромі через шість днів. Для цього було спішно поставлено дерев'яний кйошк, покритий оловом, захищений дерев'яними кафисами, встелено всередині килимами, і він повіз туди султаншу, разом з нею засів на цілий день, спостерігаючи за змаганнями пехлеванів, стрільців, жонглерів і акробатів, милуючись з того, як нові й нові юрмища вливалися на Іподром, пили і їли, славили свого повелителя, одержували дарунки і знов славили щедрість султанову.
Тоді в супроводі вельмож, порушуючи віковічні звичаї, узяв із собою султаншу і відвідав зятя й сестру в їхньому палаці, щоб побачити, чи щасливо живуть, і вручити їм нові щедрі дари. Знов повернувся у кйошк на Іподромі, дивився тепер, як частують його вірних яничарів і роздають їм гроші, радів, що віднині в столиці, отже, й у всій державі, запанують сила й закон і що народ з такими веселощами стрічає його із султаншею.
А Хуррем сиділа поруч із султаном, довгі години дивилася на нестримні веселощі стамбульських дармоїдів і думала про чуже щастя. Гірко їй було на серці, але не виказувала того перед султаном, усміхалася йому хоч ще й кволо, але збадьорено, а в душі схлипувало щось темне і болісне: стороною дощик іде, ой стороною, та й не на мою ружечку червоную…
Султан же навіть у гадці не мав, що цим бучним весіллям, ще не баченим у Стамбулі, породжує і зміцнює дві найбільші ворожі сили у своїй державі, які рано чи пізно мають зіткнутися, і одна з них неминуче повинна буде загинути.
Одну з цих сил він необачно показав народові і тим поменшив її стократно, бо народ одразу її, так високо піднесену, й зненавидів, друга ж сила тим часом лишалася прихованою і від того набагато дужчою.
Силою явною був Ібрагім, віднині не тільки великий візир, а й царський зять. Силою прихованою — Роксолана, час якої ще не настав, але колись мав настати.
ПОХМІЛЛЯ
Жити серед звірів. Тут не приховували цього, навпаки — хизувалися тим, що вони звірі. Іноземних послів, перш ніж вони потрапляли до Тронного залу, щоб поцілувати полу Сулейманового кафтана, проводили через двір, де стояли гігантські султанові слони, а тоді — поміж клітками з левами й леопардами і проходом таким вузьким, що послам щомиті могло видатися, ніби крізь пруття уже просувається страхітлива лапа дикого звіра, унизана пазурами, міцними й гострими, мов ятагани.
Вперто, невтомно, безсонно перемірювали свої клітки дикі звірі на пухнастих пружних лапах, хижо поклацуючи твердими, як сталь, пазурами, з некліпною кровожерністю вистежуючи здобич, ніби закляті душі-упирі. Навіть у походи султан брав свій звіринець, і часто перед входом у його восьмигранний червоний намет, розіпнутий на товстих, відлитих із золота тичках, прив'язувано хижих пантер і гепардів, мовби для того щоб показати: падишах повеліває навіть дикими звірами.
Та була сила, якої лякався сам султан. Покликана зміцнювати й підпирати імперію, вона іноді потрясала її так несподівано й страшно, як жодна інша. Силою тією були яничари. Це султанське військо, яке лякало Європу, Азію й Африку кілька віків, вигадав брат султана Орхана — Алаеддін, що добровільно відмовився від права на престол і став у свого молодшого брата великим візиром. Він запровадив на покорених землях податок крові — девшірме з християн. Кожні п'ять років спеціальні султанські чиновники мали брати з кожних сорока дворів по одному п'ятилітньому хлопчикові, причому брали найліпших і найздоровіших. Дітей забирали навіки. «З печальними лицями гірко плакали батьки, рідні і їхні брати й сестри, такий зойк, такий стогін лунав, що незмога передати людською мовою; надягнувши траур і волосяниці, посипали голову попелом бідні батьки і голосно кричали, мертвим заздрили живі, коли дітей відривано від батьків. Було багато горя, сліз і страждань». Стогін цей проб'ється крізь товщу століть. Випивали кров із народу — брали найчистішу, найневиннішу. Позбавляли народ майбутнього, вважаючи в самовпевнонім засліпленні, що майбутнє належить тільки їм. Алаеддін казав: «Коли діти будуть примусово ісламізовані і як воїни взяті на державну службу, то цим досягнуто буде їхнє тимчасове визволення, бо слова корану проголошують, що в кожному новонародженому закладено прагнення до ісламу. А коли це прагнення розповсюдиться між військом із християнських дітей, тоді легко буде з їхньою поміччю залучати до ісламу їхніх співвітчизників, і таким чином дедалі збільшуватиметься їхня кількість».
Понад десять років узятих у вічну неволю дітей учили в школі джемів у Сютлюдже чужої мови, віри та мистецтва вбивати людей, тримаючи кілька тисяч у величезній похмурій будівлі, в нужденній тісняві й жорстокості, тоді посилали найвправніших до яничарських орт, інші йшли пажами до султанського двору і до дворів вельмож, навчалися далі, обираючи собі той чи інший фах, дехто на все життя лишався у прислужниках, інші, як славетний будівничий Сінан, виявляли обдарованість, ще інші пробивалися і до найвищих посад у державі — і вже за Сулеймана ставали навіть великими візирами, повсюди платячи світові тою самою жорстокістю, яку він виказав до них і до їхнього дитинства. Молодих
яничарів учили ще й далі — до 25 і до ЗО років, аж поки вони нарешті могли назватися воїнами, яких не знав світ. Яничари не були простими, вульгарними зарізяками, як уявлялося тоді невтаімниченим. Підлість і жорстокість побільшуються від ученості — так вважали наставники цього війська, тому невтомно вчили й учили яничарів до самої смерті, домагаючись найвищого вміння й досконалості. І вони справджували надії. Стріляли з луків так, що потрапляли птахові в око на льоту, ятаганами не тільки рубалися в рукопашному бою, а й могли навкидь прибивати чоловіка до стіни, ніби метелика шпилькою, знали таємниці підведення порохових мін під мури обложених фортець, вдираючись крізь проломи, безжально падали на голови захисників разом із гуком вибуху; не питаючи нічиїх порад, знали, якого ворога як зламати; не ждучи нічиєї помочі, самі будували собі кораблі при потребі, виливали гармати, робили порох, наводили переправи через ріки й трясовини; не знаючи жалю, незважаючи на людські сльози, не сподівалися й на чиєсь оплакування своїх загиблих, мовчки ховали своїх полеглих, мали своїх власних імамів, мудреців, поетів, мали навіть святого, яким вважали веселого бідного дервіша Хаджі Бек-таша, який жив ще за сельджуцьких султанів, а один із послідовників його Алі-баба вчив мудрості життя самого Селіма Грізного. Коли Селім спитав Алі-бабу, в чому щастя на землі, той відповів, знущаючись із султана: «їсти, пити, випускати з себе вітри і спорожнятися». За таку образливу відповідь султан звелів кинути Алі-бабу в підземелля Еді-куле. Та майже одразу й занедужав шлунком. Тоді послав за зухвалим дервішем і пообіцяв тому, що, коли той поможе, за кожний випущений вітер даруватиме йому село. І як понесло ж султана! Аж його мати налякано закричала: «Сину мій! Перестань, а то в тебе нічого не лишиться!»