Рятівники прийшли глупої ночі. Затаєно, тихо, незграбно протискувалися до покою кизляр-аги, сідали на червоних килимах, підкладали собі під боки шкіряні й парчеві подушки-міндери, брали грубими руками коштовні чаші з шербетом, подавані євнухами. Тут були мулли від великого муфтія, кадії від головного кадія Стамбула, яничарські аги — суворі воїни, яничари золотого обруча, вознесені ще султаном Селімом, який був справжнім батьком цього непереможного війська і вів його від перемоги до перемоги рукою суворою, але вмілою і турботливою. На своїх повстяних шапках аги мали цілі снопи різнобарвного пір'я. Що старіший і заслуженіший ага, то більший сніп пишного пір'я прикрашав його шапку, так що воно вже й не трималося купи, і доводилося те пір'я чимось зв'язувати. Султан Селім перший здогадався дарувати яничарам для цього золоті обручі. Так з'явилися яничари золотого обруча. Кільком агам даровано було по два, а двоє навіть удостоєні були трьох золотих обручів, але ті воїни вже були такі старі і так посічені в битвах, що померли слідом за грізним султаном, і тепер тут, у кизляр-аги, найвищими були аги двох золотих обручів. Не від Сулеймана, ні!
Кизляр-ага сидів під стіною на довгастому шкіряному матрацику, підібгавши під себе ноги, обгорнувшись широким теплим халатом. Мовчки кивав прибулим. Показував євнухам, щоб давали подушки гостям, підносили чаші. Яничари розсідалися на килимах, так само мовчки дивилися на чорного євнуха. Хто він і що? Навіть його імені ніхто не знав. Коли треба, називали:
кизляр-агасі-ефенді. Ото й усе. А чи знав він сам щось про себе? Звідки він, з яких країв, де його рідна земля, яка рідна мова? Тут він був ворог усім і всі були його ворогами. А з ворогами як? Доводиться бути терплячим до часу. Посилав кого треба і куди треба — мовчки. Не відав почуття прихильності, осягнув уміння слухатися і виконувати веління. В його руках часто опинялися долі найбільших людей, аж до муфтія і великого візира — він сприймав це як належне. Бо ж відав найбільшим скарбом імперії: жіночим тілом. Життя людське в його очах не важило нічого. Не змигнувши оком, він міг віддати веління когось задушити, зарізати, утопити в Босфорі. Могутні мури Топкапи надійно берегли всі таємниці.
Навіть на цьому зборищі нечестивих змовників кизляр-ага не зрадив своєму узвичаєнню. Тільки ледь помітна посмішка прослизала по його устах — погордлива і поблажлива. Що йому всі ці люди. Позбавлений бажань і пристрастей, піднятий над метушнею щоденності, байдужий до дріб'язку й ницості, хоч і був виконавцем волі султанської матері, водночас думав про більше. Знав, що валіде, прийшовши сюди, намовлятиме цих розлючених воїнів лише протії султанші Хуррем, ні словом не згадавши свого зятя Ібрагіма, а він сам не мав нічого супроти султанської жони, зате готовий був поставити весь світ проти пронозливого грека, щоб, може, зайняти місце великого візира. Але сьогодні тут мав мовчати й ждати всемогутньої валіде.
Вона прийшла, коли вже всім нетерпеливилося. Уся в білих хутрах, метала чорні блискавиці з очей. Рішуче зірвала з обличчя яшмак, не ховала своєї вроди, своїх темних різьблених уст, свого хтивого черкеського носа.
— Хто ви? —крикнула до старих яничарів.— Воїни чи мокрі кури? А чалмоносці? Чому мовчать ревнителі віри?
Дала змогу обдумати свої гнівні слова, далі кидала мовчазним чоловікам тяжкі, зболені звинувачення, мовчала, вичікуючи, знов і знов жбурляла на них страшне й незвичне.
— Чи ви не бачите, що все гине?
Доки будете терпіти?
Гяурка труїть мого царственого сина!
Народжує нашому падишахові відьомських недоносків!
А він нічого не бачить, бо на нього наслано злі чари!
Мехмед кволий плоттю і тільки ганьбить царський рід!
Селім червоноголовий, як кизилбаш, як ця відьма з України!
Тільки невірна може навчитися такого чарівництва!
І тільки ви можете порятувати султана від цього наврочення!
Якийсь з людей, муфтія, несміливо відкашлявшись у червонястій сутіні, прохрипів:
— Великий муфтій — хай аллах подовжить його дні — заявив, що коли преславний падишах вважає розлучення з цією гяуркою за гріх, то він той гріх розкладе на всіх правовірних, і кожному припаде так мало, що аллах і не помітить.
— Ніщо не може противитись волі аллаха,— зауважив один з кадіїв.
— Чуєте? — вигукнула валіде.— Сказано ж бо: «І вбивайте їх, де зустрінете, і виганяйте їх звідти, звідки вони вигнали вас: адже спокуса гірша, ніж убивство!»
Вона встала і швидко вийшла, не ждучи нічиїх слів,— ні запевнень, ні розпитувань. Була й нема. Після неї підвівся кизляр-ага. Мовчки махнув довгими руками. Щоб розходилися так само потаємно, як і збиралися. І думали над словами султанської матері. А коли обдумають як слід…
Знак був даний, коли Хуррем з дітьми повернулася до столиці і знов задомувала у своєму почесному ув'язненні — рабиня і повелителька водночас. Ще переживала неповторні тижні вільної волі в лісах і горах Румелії, ще давала лад своєму розбентеженню, коли яничари вдарили вранці в перевернуті мідні миски — і здригнувся Стамбул, здригнулася ціла імперія.
Так неждано настало гірке похмілля після весілля, спорядженого султаном для свого улюбленця Ібрагіма й сестри Хатіджі.
І знов зласкавилася доля над малою Хуррем. Те весілля, а ще більше Ібрагім стояли яничарам більмом у оці, і всю свою лють вони спрямували передовсім не проти молодої султанші, як того хотілося валіде, а проти великого візира, що в їх очах був винуватцем усіх лих: і їхнього нужденного становища, і смерті Ферхада-паші, і неласки султана.
І тільки коли все пограбували, розбили, попалили, а зупинитися вже не могли і мимоволі постало питання «що ж далі?», тільки тоді згадалося про гяурку-султаншу, і замірилися вони вже на найнедоторканніше: на неприступний гарем.
А Сулейман ще й досі плавав на своїй золоченій барці, так ніби сподівався, що заколот вляжеться сам по собі, як влягається вітер, нагасавшись досхочу. Спостерігав здалеку, придивлявся — не хотів ставати супроти каламуті, яка заливала його столицю, чи боявся?
Серед дня підпливла до його барки гонецька фуста, вискочив з неї високий, молодий, щойно засіялися вуса, яничар, став пробиватися до султана. Вигукував, що привіз негайну вість від султанші Хасекі.
Сулейман звелів допустити яничара. Того привели капіджії, тримаючи міцно попід руки. Він хотів упасти на коліна, вони тримали його далі так, що він повис у них на руках.
— Чого тобі? — суворо спитав султан.
Яничар закрутив головою, показуючи, що не може говорити при всіх.
— Підійди,— звелів Сулейман. Капіджії підвели яничара до султана.
— Ну? Говори.
Гонець нахилився до султанового вуха, зашепотів хапливо:
— Мій падишаху, сьогодні вночі яничари вдеруться в Баб-ус-сааде й уб'ють її величність султаншу Хасекі.
— Як звешся?
— Коджа Гасан.
— Який же ти коджа? Ще вусів не маєш!
— Так прозваний. Драгоманом у своїй орті.
— Будь зі мною!
Султан звелів пливти до причалу коло садів гарему. В такому поспіху ніхто його ще не бачив. Забувши про гідність, майже стрибнув з барки, не став ждати, поки подадуть коня, з найближчими тілохранителями подався до сералю. Там негайно звелів поставити перед ним яничарських аг, усіх тих, хто очолював непокірливих. Гасанові ще раз повторив:
— Будь тут з дільсізами.
Певні своєї сили яничари золотого обруча, опора й загроза трону, поважно потрушуючи своїм пір'ям, ступили до приймального покою, сподіваючись, що падишах кинеться їм назустріч, називатиме синами та братами, сипатиме обіцянками, запобігатиме перед ними й принижуватиметься. Він справді кинувся їм назустріч і, вихопивши кинджал, на місці заколов трьох найстарших, які виступали попереду. І хоч несподіванка перевершувала будь-що бачене навіть цими бувалими людьми, задні не розгубилися, двоє одразу кинулися на Сулеймана — один з оголеним ятаганом, другий з напнутим луком, але ще швидше стрибнув між них і султана Гасан, ухопив обох нападників за руки, крикнув:
— Мій султане, утікайте!