Тим часом дільсізи стали стіною між султаном і яничарами. Сулейман, не гаючись, сховався в сусідньому покої, тільки там згадав про молодого яничара, який уже двічі рятував його честь і життя, і послав негайно привести Гасана до нього. Не сподівався, що той ще живий, і зрадів, коли побачив яничара неушкодженого, сказав йому:
— Піди й оголоси, що ще сьогодні буде роздано всім яничарам двісті тисяч дукатів із державної скарбниці. Я призначаю тебе агою на місце вбитих. І хай негайно видадуть усіх призвідців. – .;
Одержавши гроші, яничари спокійно спостерігали, як катиджеллати набивають на палі їхніх товаришів. Ніхто не видав ні валіде, ні кизляр-аги. Вмирати звикли мовчки. Щоправда, великий муфтій прийшов до султана і довго й заплутано, посилаючись на коран, говорив про потребу побиття нечестивих, про священну війну, яку заповідав пророк, але султан без належної поштивості слухав шейх-уль-іслама і захотів знати, про яких невірних мовить глава мусульман. Чи не про тих, які тримали в своїх руках найміцніші фортеці — Белград і Родос — і котрих він побив і понищив, виконуючи заповіт своїх предків? Чи, може, йдеться про жалюгідних кизилбашів, яких розгромив славний султан Селім, і вони тепер бояться підняти голову, ждучи своєї черги?
— Але ж мерзенні кизилбаші, яких ще за султана Селіма взято служити правовірним, досі оскверняють нашу віру і нашу землю! — вигукнув муфтій.
— Дайте фетву про їхнє побиття там, де їх знайдуть, мій духовний наставнику,— одразу поступився султан, не бажаючи сваритися з цим могутнім чоловіком після погрому, вчиненого яничарами, і, розуміючи добре, що без жертв однаково не обійдешся, треба тільки вибирати найменш болісні. Він знав, що весь Стамбул повнився криками про ворожих еджнемі-чужинців, знав, що малися на увазі передовсім його найближчі люди: і султанша Хуррем, і великий візир Ібрагім, візири Мустафа-паша і Аяс-паша — українка, грек, босняк, арбанас. Свідомо чи випадково зібрав їх Сулейман довкола себе, але не мав наміру поступитися ними ні перед розклекотаним натовпом, ні перед цим великим законником.
— З вашого благословення, мій учителю,— шанобливо мовив султан,— я нині ж складу листа молодому перському шахові Тахмаспу, такому самому віровідступникові, як і його батько Ісмаїл. Він жде, щоб я привітав його з нагоди вступу на престол,— я скажу -йому все, що ми думаємо про нього і про його мерзенних кизилбашів.
Сулейман звелів покликати писця і, повільно смакуючи з муфтієм шербет із коштовних чаш, став диктувати послання до молодого шаха. Нагадав про славні походи свого непереможного війська, коли горів камінь і траву вбивано назад у землю, і дві найбільші твердині населеної частини землі — Белград і Родос — схилилися перед силою османської зброї, так що доми невірницьких ідолів перетворено на храми ісламу. Тепер настала його черга.
— «Та перш ніж хвилі мого війська,— смакуючи з солодким напоєм кожне слово, промовляв неквапом султан,— високі, як гори, заллють твою землю, спустошать твою державу і вирвуть з коренем парость твого поріддя, скинь із голови корону і надягни, слідом за своїми предками, ковпак, щоб, як дервіш, змирився із своєю долею, заховавшись у закутку покірливості. Коли прийдеш у мою Високу Порту і ради божої ласки попросиш шматок хліба, дам тобі. Нічого не втратиш, окрім своєї землі. Коли ж будеш упертим у своїй фараонській пихатості і попростуєш шляхом хибним, то без прогайки з брязкотом зброї, зі свистом стріл і гримінням гармат долине до мого слуху вість про твою погибель. Можеш сховатися, як мурашка, в землі або злетіти високо в небо, мов птах, я постараюся скрізь знайти тебе і очистити світ від твоєї підлої присутності».
Цей лист згодом вмістив у своїй історії хроніст Сулеймана Джелал-заде, який ще був з Ібрагімом в Єгипті, простежуючи кожен державний крок великого візира.
Ненависть, як плід: коли достигне, має впасти. Султан підставив свою всемогутню руку, захищаючи голови найближчих йому людей, але повинен був пожертвувати іншими.
Фетву великого муфтія читано в усіх мечетях. Згідно з кораном і сунною [61][61] дозволялося вбивство кизилбашів, грабіж їхнього майна, спалення й розорення полів, будівель, садів. Без посилання на коран фетва не мала законної сили, тому шейх-уль-іслам наводив слова цієї книги, в якій не було жодної згадки про любов, зате мало не всі сури сповнені були закликів до ненависті й ворожнечі: «Віруючі! Воюйте з тими з невірних, які близькі до вас: хай знають вашу жорстокість. І вбивайте їх, де зустрінете».
Нещасних убивали сонними й у дорозі, старих і малих, на молитві й при трапезі, на базарах і в полі, убивали без жалю та без страху, бо вбивство за наказом — це не злочин і наказ про вбивство — теж не злочин, винними будуть тільки вбиті — так хоче аллах.
До Хуррем уночі прибігла молоденька одаліска Шаммама-Ропавочка, тулилася тремтячим тілом до ніг молодої султанші, нажахано схлипувала:
— Моя султаншо, вони вб'ють і мене! Вони вбивають усіх моїх єдиновірців, у них немає жалю, вони прийдуть і сюди…
— Заспокойся! Побудиш моїх дітей,— майже суворо гримнула на персіянку Хуррем.— Не треба боятися смерті. Вона наздоганяє того, хто її боїться. А сюди не прийдуть. Мали б прийти, щоб убити мене, але ж не прийшли! То чому б приходили заради тебе?
— Убити? Вас? Моя султаншо, хіба таке можливе?
— Тут усе можливе.
Поклала Шаммаму спати в своєму покої. Ще одна жива душа коло дитячих душ — і вже якось легше. Смерті для неї не могло бути, бо смерть — це тіло, а тіло вже давно віддано було в жертву, воно не існувало, не належало їй. Коли розвалюється дім, що робити в нім хазяїнові? Як вона жила в ці страшні дні яничарські? Очищалася жахом і жалістю до себе. Страх і жалість. Доки ж, доки?..
А тим часом великий візир Ібрагім, далекий від стамбульських загроз, порядкував у Єгипті.
Він покорив непокірливих, випустив із темниць боржників (бо, сидячи в темниці, боргу свого не віддадуть довіку), відкрив імарети для бідних, обновив джамію Халіфа Омара, за наглядом досвідченого в здирстві Скендер-челебії переписано всю землю і її мешканців і на все накладено податки, у цитаделі споруджено дві нові вежі для зберігання державних грошей.
На початку вересня Ібрагім у неймовірній, небаченій пишноті повернувся до Стамбула. Йому назустріч на чотири дні шляху виїхали візири Мустафа-паша і Аяс-паша і передали дар султана: арабського скакуна в збруї та двісті тисяч цехінів. Ібрагім подарував султанові золоту шапку такої самої ціни з діамантом на ній у п'ятдесят вісім каратів. Із собою великий візир привіз із Єгипту й Сірії мільйон дукатів, які поміг йому зібрати Скендер-челебія, що лишився й далі найближчим порадником Ібрагіма, хоч той після одруження з султанською сестрою і усунув від себе його доньку Кісайю, видавши її за дефтердарового помічника Хусейна-челебію.
У Стамбулі сміялися:
— Султан Селім їв дерев'яною ложкою і ходив у яничарськім джюббе, зате з Єгипту привіз три мільйони, а грек приїхав увесь у золоті в супроводі тисячі пажів у золотих шапках, а в Еді-куле ліг тільки мільйон.
Сулейман бачив: військо треба вивести із Стамбула. Бо коли не ведеш військо на ворога, воно повертає свою силу проти тебе.
За п'ять днів до прибуття великого візира з Єгипту султанша Хуррем народила султанові третього сина. Хлопчик був смаглявий, схожий на свого великого батька, над пупиком повитухи побачили в нього малесеньку родимку і зраділо проголосили:
«Буде великим чоловіком!» В Османів, де трон успадковував старший із чоловічих нащадків, знищуючи всіх інших, таке віщування було ледь не святотатством, але що могли вдіяти много-мудрі повитухи, бачачи перст божий?
Названо хлопчика Баязидом — на честь Сулейманового діда.
ЖІНКА
І коли, двадцятилітньою, народила Сулей-манові трьох синів і доньку, коли перемогла всіх суперниць і піднялася над гаремом, коли здолала перепони, зловорожу силу і навіть саму себе,— тоді з'явилася у Роксолани думка про велич.