їй випало жити у вік титанів. Мікеланджело і Леонардо, Тіціан і Дюрер, Лютер і Макіавеллі, Мюнцер і Мор, Рабле і Босх відкривали це століття геніїв, а замкнути його мали Монтень і Челліні, Сервантес і Шекспір. «Ми постійно бачимо,— писав Базарі,— як під діянням небесних світил, найчастіше природним, а то й надприродним шляхом, на людські тіла звичайно проливаються найвищі дари і що іноді те саме тіло буває з надмірністю наділене красою, привабою і талантом, які вступають одне в одним у таку сполуку, що хоч би куди звертався такий чоловік, кожна його дія така божественна, що, полишаючи позаду всіх інших людей, він являє собою щось дароване ніби богом, а не здобуте людським мистецтвом…»
Хто із смертних мав зухвалість зрівнятися з титанами і хто міг зрівнятися? І чи могла замахуватися на велич невідома дівчина з України, жорстоко кинута в рабство, позбавлена свободи? Коли й справді на когось проливалися небесні дари, то їй судилися хіба що зневіра і відчай. Коли завдяки надприродному напруженню душі зуміла вона в рабстві здобути собі свободу, то була це тим часом тільки свобода в любові. Здавалось би: що може бути вище для жінки, ніж свобода в любові? Але ж уся вона тримається на залежності, знов повертаючи тебе до рабства, щоправда, добровільного, солодкого, та однаково ж рабства, а в рабстві не може бути величі.
Тисячі разів уявляла свою смерть, коли за брамами сералю шаленіли яничари, тулила до грудей малих дітей, умирала разом з ними, тільки тепер зазнавши справжнього жаху.
І коли вціліла, воскресла, народилася заново, то народилася вже не Хуррем, а тільки Хасекі й Роксоланою. Мала знайти в своїх часах місце не просте, а високе. Не лякаючись сяйва геніїв. Не схиляючи голови перед могутністю володарів віку, один з яких хвалився, що в його володіннях ніколи не заходить сонце, а другий, що його мала любити, ненавидячи, і ненавидіти в любові, прозваний був за свої великі перемоги над світом Пишним. А ще ж були в тих часах і жінки, що спонукали до змагання красою, розумом, незламністю волі, природним даром. Навіть у страшному мусульманському світі промайнула незгасною зорею поетеса Міхрі-Хатун, яку звали сонцем серед жінок. Народилася і жила в Амасії, не захотіла стати рабою у будь-чиєму гаремі, сповідувала вільну любов, сама вибирала собі коханців при дворі шах-заде Ахмеда, який згодом мав загинути від руки свого жорстокого брата Селіма. Дивна жінка! Піднялася над мільйонами рабинь, оспівувала сміливу й вільну любов, мріяла про чоловіка, який міг би пожертвувати навіть життям заради кохання:
Коли закоханий, то на шляху любові Ти честь і сором де оберігай. Віддай і душу на шляху любові, Інакше втратиш назавжди кохану.
Поетеса не приховувала своїх захоплень. Імена її коханців стали відомі всім: законник Муайєд-заде, поет Гувахі, Іскандер Челебі. Пристрасть для неї була над усе, жила пристрастю і заради пристрасті. Цієї незвичайної жінки лякалися навіть такі талановиті люди, як поет Іса Неджаті. Життя царедворця навчило його обережності й застережливості у виборі друзів і у виявленні симпатій, а тут зненацька якась несамовита жінка, що кинула виклик усьому світові ісламу, пише назіре на його поезії! Образу й злість він вилив у звертанні до Міхрі-Хатун:
О ти, що пишеш назіре на мої вірші, Не сходь з шляху пристойності й цноти! Не говори, що в розмірі і в римі Твої вірші подібні Неджаті. Хоча з трьох літер можуть буть два слова, Та не те саме здібність і порок.
Чи могла зважати ця жінка на чиїсь ляки? Пристрасть для неї була над усе, жила пристрастю і заради пристрасті. Коли Іскандер Челіебі кинув її, поетеса послала йому вслід рядки:
Затужу, Друже мій, я в розлуці тяжкій — То здригнеться земля і небесний зеніт. А заплачу, бува, за тобою в журбі — Мої сльози, як води, затоплять весь світ.
Мовби перегукуючись з Міхрі-Хатун, озивалася з-за моря венеціанка Гаспара Стампа, що передчасно померла від безнадійної любові до графа Коллальтіно ді Коллальто. Яка стражденна її муза поряд з бунтівливою Міхрі: «Моє вразливе серце з тобою пішло, сеньйоре. Амур зробив усе це, може, мені на горе. Підуть разом з тобою і щирі зітхання — сестри мого кохання. Йтимуть вони, як друзі, в щебеті, у стогонах, тузі. І якщо стихнуть раптом, згинуть, як чисті перла,— знай, що і я вже померла».
Хуррем теж писала вірші. Билися в її душі тисячі пісень, стояла над безоднею, зазираючи туди, тепер могла глянути й на небо. Для Європи вельможна жінка-літератор була в ті часи звичним явищем. Сестра короля Франції Франціска Першого Маргарита Наваррська своїм «Гептамероном» навіки увійшла в літературу. Сповнені любовної пристрасті до свого коханця графа Босуелла вірші шотландської королеви Марії Стюарт використані були для звинувачення її у змові й убивстві законного мужа. Вітторія Колонна, донька великого коннетабля Королівства Неаполітанського, завдяки своїм поезіям зблизилася з самим Мікеланджело, а правителька невеличкого Корреджіо Вероніка Гамбара завдяки тонким лестощам у своїх віршах завоювала прихильність папи Климента й імператора Карпа. Але те все було при європейських дворах, де жінки коли й .не благоденствували ще, то вже починали панувати, де ставали всемогутніми регентшами престолу, як Катерина Медічі у Франції, або й королевами, як донька Генріха VIII англійського Єлизавета. У світі ісламу така жінка могла викликати навіть не подив, а осуд і прокляття. Може, Роксолана була першою з османських султанш, яка наважилася писати поезії? То й що ж? Не лякалася нічого й нікого, несміливі її вірші, єдиним читачем яких мав бути тільки султан, були мовби випробуванням для їхньої любові. Посилала Сулейманові в Едірне щодня коротенькі листи, в яких скаржилася на розлуку й самотність: «Я була співбесідницею нудьги і туги й полонянкою розпачу. Я запалювала смолоскипи па всіх шляхах очікування. Щодня птиця Рух літала на небесному просторі бажання, сподіваючись, що якийсь голуб принесе від вас вість або ж хмарка проллє благодатну краплину на долину спраглості».
Тоді складала вірші про свого султана:
Ти сизий сокіл з гір
У просторі безкраїм.
В ущелинах гніздо від поглядів ховаєш.
Летиш під небеса, самотній і лихий,
І здобич на вершинах хижо роздираєш.
Між безоднею й небесами була земля, і на тій землі треба було утвердитися. Спершу упевнена була: дітьми! Народити султанові синів, дати спадкоємців, стати їхньою матір'ю, матір'ю цього чужого й ворожого трону. Як королева Бона, що народила польському королеві Зигмунту сина Зигмунта Августа, як Єлена Глинська, що дала московському великому князеві Василію Івановичу сина Івана, який згодом став славетним царем Іваном Грозним.
Єлену Глинську великий князь московський Василій узяв собі в жони, проживши двадцять один рік з бездітною Соломією Сабуровою і відправивши її нарешті в монастир. Молодша на 25 років за Василія, донька литовського князя Василя Глинського Єлена швидко прибрала до рук старого можновладця. Примусила його, порушуючи звичаї, поголити бороду, усувала від двору й ув'язнювала родовитих бояр, після смерті Василія, ставши правителькою при малолітньому Іванові, ганьбила царське ложе з боярином Овчиною, молодшого брата Василієвого Андрія Старицького звеліла кинути до в'язниці, надягнувши на нього залізну шапку. Навіть дядька свого Михайла Глинського згноїла в темниці, так ніби мстилася за потоптану свою молодість. Здається, й померла невдовзі не своєю смертю, а отруєна підкупленими людьми, як то водилося у ті часи, принаймні такої думки був посол австрійського імператора Фердінанда Сигізмунд Герберштейн, що відвідав Стамбул після того, як двічі побував у Москві.
Королева Бона прибула до Польщі тоді, як кримський людолов віз із Рогатина малу Настасю для продажу на рабський торг у Кафі. Викликала подив і захват своїм золотистим волоссям і чорними бровами, а ще різьбленими скринями-касоньє, в яких привезла справді королівський посаг: безліч сорочок гаптованих, чепців, суконь, незліченну кількість ланцюгів, застібок, низок перлів, браслетів і перснів. Були там, ясна річ, діаманти — привілеї володарів, оправлені в золото смарагди, що мали додавати блиску очам, сапфіри, що забезпечували ніжність шкіри, білі коралі, які зберігали зуби від псуття. Везла в скринях Бона і книгу своєї близької родички Катерини Сфорци «Як стати вродливою». З Кракова Бона листувалася з найелегантнішою жінкою Італії маркграфинею Мантуанською Ізабеллою д'Есте, котра присилала їй італійські вірші, описи найновіших танців, фасонів одягу, а також косметику, яку виготовляли її придворні майстри.