Кизляр-ага ввів яничара нечутно й несподівано. Яничар упав на підлогу, вклонився, цупкі йоли його хирки заважали йому. Цей молодий, дужий, гнучкий чоловік одразу втратив усю свою зграбність, дивитися на нього було болісно й тяжко.
— Встань,— звеліла йому Роксолана. Не любила поклонів. Не вірила тим, хто любить кланятися. Кланяється, а ніж за пазухою.
Він підвів голову, випростав спину, але зостався на колінах. Кизляр-ага стояв за ним, як стовп. Тільки вклонився султанші і тепер втішався приниженням яничара.
— Підведися,— знов наказала Гасан-азі Роксолана. Він несміливо підвівся, був майже так само високий, як великий євнух, але не такий грубий, гінкий, мов тополя в стеку, з гарними сірими очима, приємним лицем, яке трохи псував переляк.
— Ти не повинен мене боятися,— усміхнулася Роксолана.— Я хочу подякувати тобі за велику послугу, яку ти зробив султанові.
Яничар знов упав на коліна. Справді дивний яничар. Зовсім не схожий на тих зарізяк, які примушують самого султана злазити з коня, йти до них пішки, ледь не вклонятися Їм, принижуватися і благати.
— Встань! — уже суворо промовила вона.— Мені по подобається, що ти весь час падаєш на коліна.
Але яничар її не слухав. На колінах трохи наблизився до неї, аж зворухнувся загрозливо кизляр-ага, мовби наміряючись його притримати, приклав руки до грудей і несподівано (боже, невже це їй не почулося, невже справді?) заговорив її рідною мовою:
— Ваша величність, моя султаншо, правду мовлять, ніби ви з України? Це правда? Скажіть мені, ваша величність, благаю вас усім святим!
Вона розгубилася так, що навіть не зуміла вдати, ніби не чує, ніби слова ті звернені не до неї. Ледь не скочила йому назустріч, не вхопила за руки, не підвела з килима.
— З України? Ваша величність! Правду кажуть усі?
— Я тепер думаю і говорю по-турецьки,— спокійно промовила Роксолана.
Тоді він повторив своє запитання по-турецьки, не діждавшись відповіді,— ще й по-арабські й по-перськи, але Роксолана мовчала. За п'ять років уперше стріла людину з рідної землі, і. збентеженім, що її охопило, було безмежне, розгублення — непередаване. Досі не шукала нікого, бо не мала ніякої змоги, замкнена за брамами гарему, заклопотана впертим намаганням утвердитися, перемогти, вивищитися над світом приниження і безправ'я. Вирвалася ледь не ціною власного життя і життя своїх дітей — і ось дарунок долі! Чоловік з її рідної землі! І очі сірі, як соколине крило, і мова лагідна й співуча, і душа незгрубіла навіть від жорстокого яничарського побуту.Дивилася на Гасана, бачила його й не бачила. Стояв перед нею Рогатин, і батьківський дім стояв, і степи зеленіли шовками, а над ними сонце — ніде в світі немає такого лагідного сонця! Була тут і не була. І цей юнак тут чи й не тут? Як могли опинитися вони серед цих дрібних грабіжників, які тисячу років тільки те й знали, що палити, плюндрувати, витоптувати кіньми все живе, перетворювати на порох навіть камінь? А за нею і за оцим Гасаном (як його хоч звали колись?) стояли цілі піки. В їхніх степах скіфи пасли своїх коней і припинали їх золотими ланцюгами. Київ мав золотоверху Софію, коли Царгород сірів свинцем, а предки Османів сельджуки йшли від трави до трави та згадували в снах своїх пустелі, з яких з'явилися.
— Як; тебе звали? — несподівано спитала Роксолана яничара.
— Василем.
— Змдки взято тебе?
— Не знаю. Був малий. Пам'ятаю степ, річку й верби. Більше нічого.
— Мову пам'ятаєш?
— Уже й забув би, та серед аджемів були земляки, серед яничарів так само. Але мало. Наших більше вбивають, ніж довозять аж сюди.
— Ти міг би вибрати кілька вірних товаришів?
— Товариші завжди є. Без них пропадеш. Але не всі вони — земляки.
— Не важить. Потрібна тільки вірність. Будете мені слугами на волі, поза гаремом. Я повинна мати тут своїх людей. Султан дозволить. Будеш їхнім агою.
Вже не питала його згоди: бачила ту згоду в Гасанових очах. Махнула йому рукою, йому й кизляр-азі, заплющила очі, щоб па бачити, як виходитимуть обидва, не вслухалася в їхні притишені кроки — вслухалася в свої зухвалі, божевільно сміливі думки. Вирватися на волю, як ще ніхто не виривався! Мати вірну тобі душу на волі, близьку, майже рідну — яке це щастя! Тільки тепер згадала, що забула зняти яшмак і показати Гасанові своє лице. Щоб побачив, запам'ятав, повірив, що жива ще, що воля живе в кожній рисочці цього обличчя. Тоді злякалася: що скаже султанові і як скаже? Старий кизляр-ага вже побіг би до валіде й нашептав у її чорне вухо, Ібрагім що не мав такого сприту, не побіжить, і ніхто не знатимо про її дивну розмову з молодим яничарським агою. Із султаном говоритиме вона сама.
Розмова була нелегкою. Султан ніяк не міг збагнути, чого хоче Хуррем.
— Ти хочеш віддячити йому? Винагородити за сміливість? Він твій єдинокровний і рятував тебе? Що ж, ми вміємо платити за благородство.
Вона вперто повторювала:
— Мені потрібен вірний чоловік поза гаремом.
— Все до твоїх послуг і без того.
— У стінах Баб-ус-сааде? Я хочу вийти за межі цих стін. Коли не сама, то довіреними людьми.
— Але це порушення звичаїв. Ніхто із султанів не дозволяв…
— А хто із султанів брав Белград і Родос? Ви найбільший з усіх султанів, то чому маєте лише зберігати звичаї, а не встановлювати свої? Я хочу, щоб цей чоловік був моєю тінню там, де я сама не зможу появлятися.
— Для цього треба чоловіка випробувати.
— Хіба, рятуючи нас від заколотників, він не витримав випробування? Окрім того, він буде завжди перед очима. При дворі досить дармоїдів і нероб, щоб наглядати за Гасан-агою і його людьми.
— У нього вже є люди?
— Немає нікого, але я сподіваюся, що ваша величність про все подбає. Для мене і ваших дітей.
— Я подумаю,— без особливої охоти мовив Сулейман, і Хуррем огорнула його теплим поглядом за цю скупу обіцянку.
Гасан-ага не виявив ніяких зазіхань на двірські шовки й оксамити, на дорогі наїдки й палацові аромати. При переговорах із кизляр-агою висловив бажання лишити свій яничарський одяг, помічників собі набрати теж з яничарів, жити всім у приділенім їм окремому приміщенні в палацовому дворі за воротами Баб-есселяму, щоб бути завжди під рукою у великого євнуха, отже, і у султанші Хасекі. З яшічарів набрав собі самих Гасанів. Нечисленні імена повторювалися серед яничарів сотнями. По кількасот Гасанів, Ібрагімів, Ісмаїлів, Мехмедів, Османів. Щоб не було плутанини, вишивали в себе на грудях номери: Гасан перший, Гасан сто дванадцятий. Жодна королівська династія не давала стількох можновладців з однаковими іменами. Щоб не плуталися з числами, рятувалися прізвиськами. Гасан-агу звали Коджа за його вмілість у мовах, якими він оволодівав легко, з льоту, мовби граючись. Із собою він узяв Атеш Гасана, себто вогонь, Пене Гасана, тобто заїку, Делі Гасана, або ж божевільного, Ийне Гасана, або голку, бо був худий, як голка, Мелек Гасана, ангела, і Налбанд Гасана, коваля. З усіма був під Белградом і Родосом, з'їв з усіма безліч казанів султанського плову, вірив їм, вони вірили йому, може, не відзначалися розумом, може, були занадто самовпевнені й жадібні часом, дбаючи не про власну гідність, а про здобич і бакшиш, але таке вже було їхнє життя і хто б міг звинуватити цих людей. Випадок поміг вирватися йому па волю з яничарського пекла, хотів вивести за собою і своїх товаришів, знаючи, що може покластися на них і в добрі й у злі.
Попервах нове їхнє життя навіть налякало Гасанів. Лежали в своїх покоях, обжиралися жирними недоїдками з візирських столів, обростали салом, відчували, як їхні молоді жилаві тіла втрачають сприт, аж хотілося начхати на все і приєднатися до яничарських орт, які з ранку до вечора вправлялися на Ат-Мейдані, удосконалювалися в мистецтві різати, колоти, розстрілювати стрілами й з мушкетів, розрубувати ворога начетверо й на дрібніші шматки, ламати кістки, видавлювати очі, душити, гризти зубами.
— Ж-живіт н-наїв — додому тягне,— скаржився Попе Гасан. З нього кепкували: