— А чому це я маю знати якесь паршиве місто русинське, прошу пана?
Гасанові аж свербів язик зауважити, що й Тенчин, з якого походить пан посол, не таке вже славетне місто, здається, навіть менш відоме, ніж Рогатин. Але стримався. Спокійно ствердив:
— Отже, ви чули про таке місто.
— Чув, чув, то й що з того?
— Чи воно ціле, не спалене, не поруйноване?
— А звідки я знаю!
— Погано,— зітхнув Гасан,— гірше, ніж я сподівався. Посол трохи стривожився. Намагаючись пригасити хоч трохи шал у своїх шляхетських очах і надати голосу доброзичливості, спитав:
— А чому панові залежать на цьому триклятому Рогатині?
— Та тому, пане посол, що наша султанша, славетна Хасекі, перша дружина всемогутнього Володаря Віку Сулеймана, походить із вашого Рогатина.
— З Рогатина? — ударив об поли пан Ян.— Бути того по може!
— І здасться, вона нешлюбна донька вашого короля.
— А вже цього ніяк не може бути! — закричав посол і замахав на Гасана руками, немов відганяючи його од себе.
— Чому ж? Хіба ваш король ніколи не був мужчиною і не мав любовних пригод на ловах або па війні?
— О, наш король,— покрутив свого пишного вуса пан Ян,— наш король розбив стільки сердець!..
— Він міг розбити якесь серце й у Рогатині.
— А міг, міг…
— Але нам не йдеться про це. Ніхто не забороняє королям мати нешлюбних дітей, але ніхто не може стати на заваді цим нешлюбним дітям мати свою долю, часом і щасливу. Нам ідеться про самий Рогатий. Найдокладніші дані.
— Звідки ж я їх роздобуду? — розгублено пробелькотів посол.
— Далі,— шорстко мовив Гасан,— довідатися про людей, які мають прізвище Лісовські. Чи хтось із них зберігся. Коли зникли всі, то куди й коли. Чи є якісь сліди? Далі…
Він став перелічувати прізвища, махнувши, щоб радники посольські записували.
— Але ж звідки, звідки я можу знати про все це? — кричав майже розпачливо пан Ян.
— Коли не знаєте, пошліть своїх людей назад до королівства, хай довідаються про все й привезуть нам ці відомості.
— Дорога тільки в один кінець займе зо два місяці. Та два місяці назад. Та місяць на всілякі непередбачувані пригоди. Мені доведеться сидіти тут півроку! Рани господні!
— Тут сиділи й по три роки,— заспокоїв його Гасан.— І не так вигідно, як ви. Бувало, що й в підземеллях Еді-куле… Тому ліпше подумайте, кого ви пошлете, що вам треба для дороги, завтра я знову прийду сюди, щоб залагодити всі справи.
Посол дивився на цього дивного чоловіка, ідо говорив такою гарною слов'янщиною, але ж що говорив? Не до віри! Послати людей своїх лиш для того, щоб вони подивилися на той клятий Рогатий і пошукали там якихось Лісовських, Теребушків, Скарбських? Йому сидіти в цьому жахливому караван-сараї, годувати бліх і ждати, поки його люди ще двічі повторять ту страшну дорогу, яку він щойно відбув? Гори, урвища, розливи рік, клекотливі води, багнюка, чорториї, потрощені колеса, поламані кінські ноги, здохлі воли, арбаджії з розбійницькими мордами, сонні міхмандари-здирці і їхні слуги, викінчені негідники чохадари, приграничні яничари-чорбаджії, які грабують тих, хто в'їздить в імперію, і тих, хто виїздить з неї, незважаючи ні на султанські фірмани, ні на шертні грамоти, ні на королівські листи; гірська сторожа з барабанами, яка має стерегти подорожніх від грабіжників, а насправді обдирає всіх, хто має нещастя проїздити повз неї.
— Пан жартує! — ще не вірячи, вигукнув посол, але Гасан уже все сказав і не мав наміру далі розводити балачки, вклонявся перед послом і його вусатими радниками, мів кам'яну підлогу снопом пір'я на своїй шапці, задкував до дверей. Посол щось шепотів навздогін, мабуть, кляв стиха цього яничара, а може, кляв і самого султана з його султаншею, якій заманулося народитися саме в Рогатині, а не десь в іншому місці. До проклять Гасан був звичний, але думалося йому нині не про це. Зрозумів зненацька, що вперше відтоді, як малого його, скрученого сирицею, кинуто впоперек татарського сідла, вивезено з рідної землі, вперше після тоги чорного дня трапляється нагода знов повернутися під рідне небо, побачити степ, річку, тополі. Бо й справді: чому б не поїхати йому з постовими людьми до того Рогатина? Адже однаково хтось має їх супроводжувати з султанських людей.
З цим наміром, не вельми переживаючи за послове ігнорантство щодо Рогатина, став Гасан перед Роксоланою і мерщій виклав їй своє бажання.
— Ні, ти зостанешся тут,— твердо мовила Роксолана.— Звичайно, це було б найкраще — поїхати тобі самому туди й довідатися про все. Але не можу тебе тепер відпустити. Згодом їздитимеш. Може, й далеко. Сподіваюся на це. Сьогодні ще не час. Повинна мати вірну мені людину там, де сама бути не можу. Ти потрібен мені тут. Про поляків подбаю. Простеж, щоб у них усе було гаразд. І зміни свій одяг. Не можу більше бачити цих яничарських дрехів. Іди.
Він знадобився султанші ще скоріше, ніж гадалося. З Єгипту нарешті прибув у сяйві й розкоші великий візир Ібрагім, привіз золото для державної скарбниці, багаті дарунки для султана, тисячі рабів і рабинь, привіз і особисті дарунки для султанші Хасекі. До того велетенського смарагда, що прикрашав подаровану Роксолані султаном сукню після Родосу, Ібрагім додавав тепер смарагдові сережки, перстень і браслет. Хотів вручити султанші сам, не міг довірити нікому такі коштовності, Роксолана ж розуміла,— хоче мати з нею розмову без свідків. Тримала його в руках, щомиті могла видати султанові, розповівши, як купував її, як ставив у своїй ложниці, як, уже віддаючи в султанський гарем, зривав з неї одіж, щоб побачити те, що йому більше не належало. Поки був далеко від Стамбула, може, вспокоївся, тепер знов мав тривожитися, ходити, мов по лезу брнтви, очікуючи пайлпхішого від цієї незбагненної жінки, надто ж довідавшись од вірних йому людей про все, що сталося останнім часом у столиці. Вона не захотіла бачити Ібрагіма. Кизляр-ага тільки шанобливо вклонився на її відмову і нічого не сказав, бо не смів, але султан, якому поскаржився, мабуть, сам великий візир, при побаченні з Роксоланою висловив подив такому її ставленню до свого улюбленця.
— Він хотів би сам поклонитися тобі. Дарунки треба приймати.
— Хай передасть через кизляр-агу.
— Але ж ти могла б допустити до себе великого візира. Йому приємно власноруч передати тобі такий-коштовний дарунок. Він би хотів завоювати твою дружбу.
— Дружби подарунками не купують.
— Ібрагім шанує тебе і хотів би висловити це особисто.
—- Ви забули, що я народила вам сина. Жінка після народження дитини має очиститися.
— Хіба моя султанша не найчистіша з жінок? Я згадую, як після народження Селіма ти вже за тиждень захотіла подивитися па весілля Ібрагіма й Хатіджі.
— Вже забула про це.
— Але великий візир не забув тої високої честі. Хоче висловити свою вдячність. Він чоловік шанобливий.
— Хай. Не хочу його бачити.
— Але ж чому?
— У мене болить голова.
— Сьогодні болить, а завтра?
— Для нього — болітиме завжди.
Сулейман скупо посміхнувся на цей, як він вважав, дотеп його милої Хуррем. Прощав їй усе. Засліплений любов'ю, не помічав, як поволі скидає вона з себе кайдани рабства, випручується з міцних стисків гарему, виривається на волю, якої ще не знала жодна жінка при Османах. Усі її забаганки, хоч вони й різко розходилися з приписами шаріату, він вдовольняв охоче й беззаперечно вважаючи все те звичайними жіночими примхами і не помічаючи, що поряд з ним народжується характер могутній, твердий, незламний, владний. Підказати йому ніхто не вмів. Зробила б це валіде, але після яничарського бунту син не слухав матері. Те саме з сестрами. Ібрагім був надто обережний, коли йшлося про султаншу, ніколи не почувався певним щодо цієї загадкової жінки, тепер мав просто боятися її. Може, великий муфтій? Але той нічого нового не сказав би султанові, та й не мав права втручатися у справи гарему. Може, й сама Роксолана ще не відчувала своєї справжньої сили, так само, як не вміла відчути й розпізнати всієї складності після п'ятирічного одповимірного життя в гаремі. Була схожа па людей приречених, зважаючи на характер своїх занять, на усамотнений побут,— на художників, філософів, схимників, звичайних в'язнів, які без належної підготовки й необхідної душевної твердості та загартованості несподівано опиняються у світі чужому, ворожому, створеному не ними і не для них, і попервах (а то й назавжди) розгублюються, зламуються, скочуються до послужливості. Але схожість така була в неї лиш зовнішня, неусвідомлена: