Обдумав свій похід до великого візира ретельно й дбайливо. Попросився на прийом заздалегідь. Узяв із собою двох Гасанів і двох Ібрагімів — Каллаша і Яйгу, себто пияка і базіку, щоб не самому нести золоті скриньки з коштовностями, сам доглянув, щоб його яничари вбралися у подарований їм Роксоланою новий розкішний одяг, сподіваючись ще й цим вразити грека, який кохався у розкоші, вигадував нові вбрання не тільки для себе, а й для своїх слуг, для зброєносців і пажів, викликаючи заздрощі та нарікання при дворі.
Великий візир справді був вражений небаченою пишнотою Гасанового одягу. Він навіть оббіг Гасана довкола, так само оббіг його людей, позиркуючи своїми меткими очима й зблискуючи гострими зубами з-під чорного вуса. Гасан шанобливо, як і належало перед таким високим сановником, кланявся, кланялися і яничари, хоч їм це й нелегко давалося,— перше, що незвичні, окрім того, заважали й цупкі, проткані золотом, мов дротом, шати.
Врешті Ібрагім, мовби вперше помітивши в руках у Гасанових людей такі знайомі йому золоті, саджені самоцвітами скриньки, спитав:
— Це що?
— Звелено повернути,— сказав Гасан.
— Рабе, як смієш? — прискочив до нього Ібрагім.
— Обидва ми раби султанові,— спокійно нагадав йому Гасан.
— Знищу!
— Це не так легко зробити.
— Тільки султан може мені…
— А султанша?—глумливо поспитав Гасан.—Чи слово султанші Хасекі для тебе нічого не важить? Вона звеліла віднести тобі оце начиння і ще звеліла передати, щоб своїх рабинь чи підложниць — не знаю вже, хто там вони є,— лишив при собі й не смів посилати їй. Оце й усе.
І він знов став кланятися нижче й нижче, до самих килимів, а за ним і його яничари, які поставили принесене й норовили мерщій вислизнути з прийомного покою великого візира, щоб подалі від гріха, бо руки їхні хоч останнім часом і відвикли тримати шаблю, але все ж свербіли й стискувалися в кулаки при цьому чоловікові.
Ібрагім дивився вслід Гасанові і ніяк не міг збагнути, хто ж завдав йому більшої образи: Роксолана, ця нікчемна рабиня, яку він купив на Бедестані й міг би знищити колись одним помахом пальця, чи цей молодий яничарський ага, що здобув султанську ласку лише завдяки тому, що в цей час не було в столиці його, Ібрагіма, який би розправився з підлим яничарським сміттям без будь-яких зусиль, купивши найпродажніших з них ще до того, як Ця смердюча наволоч надумала збунтуватися.
-— Вони ще мене не знають,— шепотів Ібрагім навздогін Гасанові.— Ще ніхто не знає мене, але взнають! Взнають!
Мовчав про свою ганьбу. Нічого не сказав султанові, бо й не до того було: Сулейман збирався в похід проти угорського короля, приймав послів, розсилав по всіх усюдах гонців з повелінням санджакбегам і бейлербегам піднімати спахіїв на священну війну проти невірних. Це вимагало скупчення усіх державних зусиль, і не до дрібних образ тепер було, хоч би ображені були найвищі особи в імперії.
Посли від Венеції і Дубровнику, гаразд відаючи, що нова війна або ж принесе нові торгові привілеї для їхніх республік, або ж відбере й привілеї давні, не сиділи склавши руки, а нагадували про себе щедрими дарунками султанові, Роксолані, вельможам. Посол від полоненого французького короля благав, не відкладаючи, вдарити на імператора Карла або ж на його брата Фердінанда, якому, за угодою між Габсбургами, дісталася Австрія. Польський посол ждав, коли його пустять перед султанові очі, щоб просити миру для Польщі й Угорщини, де на троні сидів син Владислава Ягеллона Лайош, але Сулейман не хотів бачити посла Яна, допоки той не вдовольнить забаганки султанші Роксолани, послані ж до королівства люди барилися, бо дорога була далека, тяжка й небезпечна. Коли ж нарешті після багатьох місяців нетерплячого очікування, змучені й зрозпачені, ні про що, власне, й не довідавшись, посланці повернулися до Стамбула і Гасан-ага з'явився у караван-сараї па Константиновому базарі, щоб почути від папа Яна про наслідки їхньої виправи, королівський посол забажав, щоб його допущено було до султанші Роксолани, бо він сам має повідомити їй те, що має повідомити, а також піднести дарунки від імені короля Зигмунда: золоту троянду, ковану італійським майстром і ношення велике з польських бурштинів, і ланцюг золотий дротової роботи, ваги в якому сто сорок чотири дукати.
— Не в мене ж питати такого дозволу,— знизав плечима Гасан-ага.— Та й звичаю такого немає, щоб султанша приймала послів. Коли ж прийде дозвіл, то чекати знов доведеться його довго.
— Хай пан передасть, що маю вісті для султанші,— поважно мовив посол. Не казав Гасанові, які саме вісті, та й не переймався вельми тим, добрі вони чи лихі. Мав вісті — втішався цим, бо хіба ж не призначення посла .передавати вісті, бути приятелем правди, слугою відвертості, рабом щирості?
Навіть Гасан ще не знав до кіпця розмірів влади Роксолани над Сулейманом. Щойно він переповів султанші свою розмову з послом Яном, передавши його незвичне прохання, як за кілька днів владою султанського імені брами Топкапи розчинилися перед польським послом і його поставлено не перед самим султаном, не перед великим візиром, який за звичаєм приймав послів, а перед Роксоланою, яка милостиво прийняла дари від польського короля і поклони від посла, а також вислухала пана Яна, хоч ліпше й не слухала б. Дивилася, як стовбурчаться самовпевнено вуса пана Яна, як поважно вимовляє він кожне слово, хизуючись добірною польщизною, радий, що його мову може належно поцінувати така висока особа, жахалася почутому, не могла повірити, щоб чоловік міг так спокійно, майже смакуючи, переповідати такі жахливі речі. Рогатин лежить у руїнах. Церкви попалені, усе сплюндроване, люд понищений. Ні Лісовських, ні Скарбських, ні Теребушків, ні Зебриновичів, нікого, нікого, нові люди прийшли на згарища, починають нове життя, яке так само щомиті може урватися від набігу дикої орди. Власне, посол і прибув до султана, щоб просити миру для всієї землі Польської і спокою від Кримської орди для її східних земель, що стали пусткою.
Роксолана відпустила посла, ще, здається, й мовила йому ласкаві слова, обіцяла, що султан незабаром допустить його перед свої очі, всміхалася владно, а в самої у душі кричав біль: невже то все правда, невже, невже?
Досі ще сподівалася на чудо. Досі здавалося, ніби все, що з нею Відбувається,— лиш сон, ніби спала вона п'ять нескінченно довгих років на своїй самотній постелі, далеко від дому, від рідних, і розділяли їх тільки простори, стихії і загадковість. Тепер мала прокинутися, і пробудження було жахливе. Простори стали бездонною прірвою, стихії — невідворотною смертю всіх рідних і близьких, загадковість — катівською визначеністю. Знов згадувала й не згадувала. Відчай ще більший, ніж тої ночі, коли палав Рогатин і коли кинуто її у неволю, охопив Роксолану. З тугою давилася назад і довкола — які ж високі мури Топкапи і вежі над юши і якою безнадією сповита ця земля і небо над нею. Батьківський дім, що жив у її зболеній уяві, зник назавжди, ніяких надій, нема за що зачепитися ні розумом, ні серцем. Навіть могил немає, щоб упасти перед ними на коліна, плакати й цілувати землю, поставити хрести, класти квіти — цю марну надію відшкодувати невідшкодоване, повєрнути навіки втрачене, втішитися у невтішному горі. Горе, горе! Горе було в цих мурах і будівлях, у цих безконечних садах, у високих кипарисах, що мовчазливо вигойдувалися під вітром, мов темні мертвяки в неухильному загрозливому падінні; горе прозирало крізь плетиво химерних рослин, безглуздих у своїх буйнощах, у своїй жадібності й склубоченості; горе розбризкане було краплями й згустками крові на трояндах, що червоніли, мов серця усіх невинно убитих, замучених, понищених; горе світилося з безсоромно голих стовбурів платанів. І не знайдеш винних, нікому не поскаржишся, не заплачеш ні перед ким. Матусю рідна, чи бачиш ти свою нещасну дитину з того світу? А ти, отче? І де твій бог всемогутній і милосердний, що не прийшов на поміч ні тобі, ні твоїй єдиній доньці!