Виправдання. Навіть простий, найпідліший чоловік повинен виправдовуватися за кожний свій учинок перед людьми й перед богом, а що ж тоді казати про можновладців, які вершать долі держав, а то й цілого світу! Для кожного свого походу Сулейман, власне, мав по кілька виправдань. Перед самим собою, перед своїм військом і, нарешті, перед усім світом.
Найлегше було з військом. Саме з власним військом, а не з народом, бо про народ ніколи не говорив і не думав, власне, й не мав так званого народу, а мав тільки підлеглих, серед яких були воїни та ще оборонці віри й шаріату — імами й улеми. Саме до них звертався перед кожним новим походом, вдаючись до виправдань найпростіших: іде захищати віру, сповнюючи заповіти своїх предків.
Для широкого світу було щось інше, хоч теж щоразу те саме:
покарання неслухняних. Белград мав бути покараним за те, що виявив непослух переможцям Косовської битви, порушив вірність османському мечу й перекинувся під оруду угорського короля. Родоські рицарі мали бути покарані за розбійництво на морі. Нарешті, Угорщина винна була перед Високою Портою за готування хрестового походу проти ісламського світу. Той похід задуманий ще папою Левом Десятим, коли султаном був Селім Грізний. Папа розіслав легатів по всій Європі, по всіх державах на площах і в церквах виставляли замкнені на три замки карнавки для пожертвувань на священну війну, шили хоругви, з одного боку яких зображувано папу й короля, а з другого — турків та інших злобних язичників, у Римі правили молебні за успіх хрестового походу, сам папа роздавав милостиню і ходив босий з непокритою головою до церкви Святих апостолів. На Лютеранському соборі читано лист імператора Максіміліана, який висловлював бажання відновити імперію Константина й визволити Грецію від варварів-турків. «Ми охоче вжили б своєї влади, не пошкодували б навіть власної особи для цього заходу, коли б інші глави християнства прийшли нам на поміч». Але на словах виступаючи проти турків, Максіміліан насправді вів безперервні війни проти християнських володарів. Тому ніхто не міг виставити для проголошеного напою хрестового походу жодного воїна, бо воїни були потрібні кожному монархові для захисту та збільшення власних володінь. Не могла об'єднати роз'єднану Європу навіть загроза з боку обагреного кров'ю власного батька й усього свого сімейства жорстокого султана Селіма, який, щойно ставши на престол, пообіцяв своїм яничарам завоювання всього світу. Королі й князі мовби прислухалися не до відчаєних закликів римського первосвященика, а до глузливого постулату єретика Лютера про те, що воювати проти турків означає противитись богу, котрий вживає їх як лозу для покарання нас за наші гріхи. Тільки угорський король Уласло II, над володіннями якого нависала страшна турецька сила, мерщій зібрав хрестоносне ополчення з селян і немаєтних дворян на Ракоському полі під Пештом, але не мав для нього ні зброї, ні воєвод.
Коси, вила, дубці, ланцюги — єдина зброя селян. Із таким обладунком, покинуті всім світом, мали виступати проти страшної османської сили тоді, як магнати і єпископи, поховавшись у своїх володіннях, спокійно спостерігатимуть за їхньою безславною загибеллю. Зібрані докупи, відчувши силу, перейнявшись гнівом проти можних, ополченці обрали своїм ватажком дрібного дворянина Юрая Секельї і, проголосивши його селянським королем під іменем Дьєрдя Дожі, пішли громити поміщиків. Повстання прокотилося від Дунаю до Тиси, тільки під Темешваром семигородський воєвода Янош Запойяї, виступивши проти селян із справжнім військом, розбив їх. Дьєрдь Дожа, поранений, потрапив у полон до Запойяї і зазнав страшної кари. За велінням Запойяї кати рвали тіло Дьєрдя розпеченими кліщами, тоді посадовили на розпечений залізний трон, надягнувши йому на голову розпечену залізну корону, після чого четвертували. Повстанців вішали на грушах цілими гірляндами, і переможці справляли під тими деревами смерті бучні бенкети. Єпископ благословив усе це, король схвалив дії Яноша Запойяї, дворянське зібрання у Пешті на вічні часи закріпило селян за землями їхніх володарів, відплативши вічним рабством тим, хто виявив готовність захищати свою землю і цілу Європу від рабства османського.
Про той нездійснений хрестовий похід уже й забуто, але для Сулеймана він був тепер прекрасною нагодою виправдатися перед усім світом у своєму намірі належно покарати Угорщину.
Для себе мав інше. В душі плекав задум стати єдиним володарем світу, перемогти й усунути імператора Карпа, покорити всіх володарів і всі землі. Для цього хотів зімкнути рубежі своєї імперії з усіма славними й могутніми державами, зіпертися па них, мовби шукаючи ослони, і водночас нависнути над ними, як невідворотна загроза, наче меч віри. Тому мав пробуджувати в собі гнів і радів, коли відчував, як той гнів росте в ньому, як заполонює його, заливає, мов божевільні каламутні води гігантських рік.
Знов, як і шість років тому, на початку свого володарювання, прийшов на берег Дунаю, дивився на його розклекотані, скаламучені ошалілою Савою води і думав про каламутний потік свого війська. Сто тисяч спахіїв, сорок тисяч яничарів прокотяться по цій принишклій, залитій дощами землі — що їх зупинить? Але водночас із захопленням цією ісламською силою виникало глухе невдоволення, яке поволі переростало в лють. На нехлюїв-спахіїв, що прийшли" на війну, не дбаючи про славу османської зброї, а тільки з наміром поживитися. На зрадників-купців, що порушували султанські укази. На невдалі дії начальників, які досі тупцяли на берегах Дунаю, не знищивши благеньких заслонів, що їх виставив угорський король. Дратувався султан ще й тому, що його гонці надто довго скакали до Стамбула й назад, і він досі не мав вістей від Роксолани, від розлуки з котрою цього разу страждав, як ніколи досі. Що найвища влада, коли не можеш почути слова від єдиної жінки на світі?
Не хотів бачити навіть Ібрагіма. З-під Белграда послав великому візирові веління йти з військом не на з'єднання з султаном, а вдарити на Петроварадин, де сидів сам головнокомандувач угорського війська архієпископ Пал Томорі. Єпископ, довідавшись, що на нього йде великий візир, утік із Петроварадина, лишивши там тисячну залогу на чолі з сербським воєводою Джорджі Алапичем. Але її та тисяча воїнів виявила такий опір Ібрагімові, що він воював під Петроварадином цілих два тижні й нічого не міг удіяти, Нарешті захопивши в дунайських плавнях кілька полишених противником куренів, Ібрагім мерщій послав до султана хабердара-вісника Баба-Джафера з радісною вістю: фортецю Петроварадин узято. Саме тої ночі прискакав гонець із Стамбула і привіз нарешті листа від Роксолани. Сулейман втішався листом і на радощах подарував тисячу дукатів хабердару від великого візира. За день довідався, що Ібрагім збрехав. Петроварадин не піддавався. Сулейман прислав на підмогу великому візирові тисячу найвірніших яничарів. Уночі, ховаючись за потоками дощу, яничари підвели під стіни Петроварадина дві величезні порохові міни, в утворені вибухами проломи кинулися найвідчайдушніші головорізи, і тепер уже Ібрагім справді міг похвалитися перед султаном першою своєю перемогою і на учті переможців поклав до ніг Сулейманових п'ятсот голів захисників Петроварадина.
Султан відходив душею. Почув слова своєї Хасекі. Почалися перемоги. Найперший помітив зникнення Сулейманової люті Ібрагім і, влучивши хвилину, поскаржився своєму покровителеві на султаншу, яка так зневажила його дарунками й щирою прихильністю, що він ще й досі не може оговтатися від завданого Удару.
— Я подумаю над цим,— пообіцяв йому Сулейман і в першому ж своєму листі, який написав у відповідь на послання Роксолани, висловив їй докір за ставлення до великого візира. А щоб надати своїм словам ще більшої ваги, посилаючи дарунки султанші, згадав і про свою одаліску Гульфем: передав їй флакон з італійськими пахощами й 60 золотих флоринів.
Знову велів ставити собі зелений захисток від дощу, сидів цілими 'днями на березі Дунаю, спостерігав, як переправляються на Сремську рівнину його незчисленні війська. Відчував себе всемогутнім творцем, який породив цю силу, що могла б сама себе зжерти, коли б не мала змоги нищити все довкола. У сподіванні здобичі для себе й слави для свого султана брудним грізним валом перекочувалося ісламське військо в межиріччя Дунаю і Драви, на зелені луки й поля Сремської рівнини. Чи давно топтали цю рівнину турецькі коні, чи давно палено й плюндровано її, а ось вона лежить перед завойовником мовби й не торкана його мечем і не понищена копитами його коней. Знов стрепенулася, живе, родить зело, хліб і овоч, і слава знову блукав по цій рівнині — тільки простягни руку й зірви ЇЇ, як плід з низького дерева, бо славі тут нема за що зачепитися, ніде заховатися, нема чим заслонитися.