Роксолана взяла Сулейманову руку, приклала собі до грудей.
— Чуєте, мій падишаху?
Серце стукало з того боку грудей ніби дитячим кулачком:
стук-стук.
— Я люблю це серце більше, ніж своє,— тихо сказав він.
— Любов мала б вселяти жалість у вашу душу, мій володарю. Чому ж світом править жорстокість?
— Світ повинен підлягати закону,— вимовив він суворо.
— Якому ж? Хто встановить той закон?
— Закону правовірних. А встановить його ісламський меч. Вона заплакала.
— Ой, горе ж мені, горе. Бог існує тільки в людях. Хіба ж не гріх убивати їх? Ваша величність! Ви бачили коли-небудь таку квіточку польову, що зветься ромашка? У неї білі пелюстки й жовте осереддя. Бачили?
Перехід від долі світу аж до маленької квіточки був такий несподіваний. що султан аж відхитнувся від Роксолани. Не переставала його дивувати. З жінки могла вмить знову стати дівчинкою. Полохливе тіло, полохливі думки.
— Бачили? — не відставала вона.
Сулейман кивнув.
— А спробуйте обірвати на ромашці білі пелюстки, щоб вона стала тільки жовтою, що то буде — квітка?
— Ні, то вже не квітка.
— І не матиме тої краси, що їй дарована аллахом?
— Не матиме.
— А бачите, бачите! Аллах творить красу в неоднаковості, навіщо ж ви хочете зробити однаковими всіх людей? І чи це можливо? І чи не суперечить волі аллаха?
— Люди — не квіти,— коротко кинув султан.
— Але я хочу бути квіткою! І щоб щедре сонце вашої прихильності ласкаво зігрівало мене своїм промінням! Кожен день і кожну хвилину ждатиму від вас ваших чесних листів, і плакатиму, й ридатиму над ними разом із вашими царственими дітьми. Коли ж вкладатимете в кожен свій лист волосинку з вашої бороди, обціловуватиму ту волосинку, як мого падишаха, як світло моїх очей і мою незатьмарену радість…
— Я присилатиму тобі дарунки з кожного конаку, після кожної перемоги, з кожного дня дороги.
— Коли згадуватимете мене, ото й буде найбільший для мене дарунок, а більше мені й не треба нічого…
— Я хотів, щоб моя царствена мати була тобі опорою й захистом на час моєї відсутності і щоб ви однаковою мірою користалися неподільною владою над гаремом.
— Заради вас я готова ділити навіть неподільне!
— Я назвав сераскером походу великого візира, щоб вивільнити собі час для думання над законами, бо закони повинні народжуватися в одній голові так само, як дитя — у лоні одної матері.
— Хіба я маю щось проти великого візира?
— Але ти мала б його полюбити.
— Полюбити? — Вона вхопила Сулеймана за плечі, наблизила своє обличчя впритул до його.— Полюбити Ібрагіма? Ваша величність, якби ви тільки знали цього чоловіка. Я не вірю йому й ніколи не повірю!
— Зате вірю йому я.
— Що маю діяти? Я безсила жінка, ваша раба, обставлена зусібіч підслухачами Ібрагімовими, обплетена сіттю недовіри й підозри, борсаюся, рвуся, а все марно. Але марні і його підступи. Хай полишить павутину для павука. Скажіть йому про це, мій володарю. Маю своїх людей на волі, простежують вони кожен вчинок Ібрагімів, коли ж хоч одного з моїх людей зачепить він бодай пальцем, хай остерігається! Скажіть йому й про це, мій повелителю! Гасан-ага лишиться в Стамбулі, щоб берегти мене не тут, у гаремі, а на волі, бо коли й загрожує щось мені й вашим дітям, то загроза та напливає з волі, ваша величність! Згадуйте про мене, благаю вас.
Може, ще стала б домагатися, щоб султан усунув Ібрагіма з найвищих постів, прогнав з-перед очей? Може, домагалася б і смерті Ібрагімової, погрожуючи Сулейманові, що сама заколе підступного грека кинджалом у присутності його величності?
Ніколи в світі!
Та піке коли пускали про неї поголос, що вона відьма й чарівниця, що від самого її погляду слабнуть тятиви в турецьких вояків, то могла відплатити їм бодай прокляттями, які посилала в душі слідом за грабіжницьким походом: нехай щезнуть, як вода розлита; коли пустять стріли свої, нехай вони їм отупіють; бодай би вони, як недорід жіночий, ніколи не бачили сонця!
І стихії, мовби почувши голос цієї всемогутньої і нещасної жінки, переслідували султана з його військом від дня походу з Стамбула й до самого повернення з такою жорстокістю, що, здавалося, небо провалилося, земні води пішли на сушу, сама земля здригнулася у своїх надрах, щоб струснути з себе грабіжницькі ісламські орди. Дощ стояв стіною упродовж кількох місяців. Не видно було ні землі, ні неба. Ріки вийшли з берегів, зсувалися з мільйоннолітніх своїх лож глиняні гори, болота утворювалися там, де споконвіку був самий камінь, від потопів гинули коні, верблюди, мули, вівці, люди рятувалися, залазячи на дерева і живучи там, ніби мавпи, цілими тижнями. Якийсь бег уночі коло" Едірне вихопився на дерево, де було повно дрібненьких гадючок, які миттю обсіли його, лізли йому в очі, в уста, у вуха, мовби шукаючи сховку від води, і він боявся до ранку поворухнутися, хоч усе в ньому дрижало і серце мало не розривалося від огиди.
Цілі місяці страждань, невдач, ганьби. Серасгер Ібрагім не вмів дати ради велетенському війську. Звик, щоб перед ним розчинялися брами, щоб земля лягала до ніг, а він топтав її золотими чобітьми, садженими самоцвітами, і віддавав своїм підручним Скендер-челебії і Луїджі Гріті. В Угорщині Скендер-челебія уже не мав що робити, бо земля була обдерта дощенту, зате Гріті зголошувався бути добровільним посередником між угорськими магнатами й султаном, десь щось вивідував, когось купував, когось продавав, нашіптував султанові про непевність Яноша Запойяї, про наміри хранителя угорської корони Петера Переньї передати її Фердінандові Габсбургу або й присвоїти собі. Кінчилося усе тим, що венеціанець з десятком головорізів викрав корону святого Стефана разом з її охоронцем Петером Переньї з Буди, привіз Ібрагімові, і той показував цю святиню візирам, пашам і бегам, а вночі у своєму наметі приміряв корону, і Гріті, який був присутній при тому, визнав, що корона святого Стефана дуже личить Ібрагімові, надто коли той пообіцяє зробити його, Гріті, архієпископом і своєю правою рукою у цій багатій землі.
Янош Запойяї був ще раз названий угорським королем, Сулейман милостиво дозволив йому поцілувати султанську руку, але корони не віддав, замінивши її десятьма золотими кафтанами і трьома кіньми в золотих вуздечках. Гріті за старанність і пораднкцтво отримав із султанської скарбниці дві тисячі дукатів й іменований був постійним представником угорського короля у Високій Порті.
З Угорщині] повільна, неповоротка, але вперта сила Сулейманова посунула на Відень. Узяти цю твердиню Габсбургів, найближчу до земель Османів,— і забудеться ганьба невдач, нездарність сераскера — великого візира, грабіжництво акинджіїв, які порозскакувалися по всіх усюдах, плюндруючи, палячи, вбиваючи, оголюючи землю так, що ставала вона ще пустошнішою, ніж у перші дні творення світу.
Тільки на початку жовтня султанські війська обступили нарешті Відень. Лишалося якихось два десятки днів до дня Касима, коли, за звичаєм, війська вже мають повернутися до своїх домівок, надто загони анатолійських спахіїв, незвиклі до холоднеч, а тим часом забралися вони в таку далеч, що не дістануться додому й за три місяці. Тому думалося їм не так про взяття цього великого чужого міста, обставленого хоч і старими, але ще міцними мурами й вежами, як про далеку дорогу. Зате яничари, зголоднілі за здобиччю, за грабунками, ласо позирали на високі вежі Відня і заприсягалися не піти звідси, не побувавши по той бік мурів і не вивернувши нутрощі всіх отих кам'яниць.
Тридцять тисяч наметів було розіпнуто під стінами австрійської столиці. В улоговині Зіммерінга поставлено султанське шатро, велетенську споруду з найкоштовніших тканин на світі, закріплену на сотнях дорогоцінних стовпців, прикрашену нагорі величезним яблуком із щирого золота, всередині встелену в кілька шарів товстими килимами, на яких вигравали всі барви й візерунки Сходу. Всі крила султанського намету були всіяні золотими зернами, від чого він весь сяяв так, ніби саме сонце спустилося на землю з-за дощових хмар, і викликав у обложених таке 'здивування і такий шанобливий пострах, що ще й через сто років показуватимуть віденці місце, на якому стояв намет султана Сулеймана.